«Божественна комедія» скорочено

божествена комедія

«Божественна комедія» короткий зміст частин — Пекло, Чистилище, Рай ви зможете прочитати в цій статті.

«Божественна комедія» скорочено

«Божественна комедія» Пекло скорочено

На півдорозі житті я — Данте — заблукав у дрімучому лісі. Страшно, кругом дикі звірі — алегорії вад; дітися нікуди. І тут є привид, що виявився тінню улюбленого мною давньоримського поета Вергілія. Прошу його про допомогу. Він обіцяє відвести мене звідси у мандри по загробному світу, з тим щоб я побачив Пекло, Чистилище і Рай. Я готовий слідувати за ним.

Так, але під силу мені така мандрівка? Я злякався і завагався. Вергілій докорив мене, розповівши, що сама Беатріче (моя покійна кохана) зійшла до нього з Раю в Пекло і просила бути моїм провідником у мандрівках по загробному світу. Якщо так, то не можна вагатися, потрібна рішучість. Веди мене, мій вчитель і наставник!

Над входом в Пекло напис, що віднімає всяку надію у вхідних. Ми увійшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгідні душі, що не творили за життя ні добра, ні зла. Далі річка Ахеронт. Через неї лютий Харон перевозить на човні мерців. Нам — з ними. «Але ти ж не мрець!» — Гнівно кричить мені Харон. Вергілій приборкав його. Попливли. Здалеку чути гуркіт, дме вітер, блиснуло полум’я. Я зомлів …

Перше коло Ада — Лімб. Тут нудяться душі нехрещених немовлят і славних язичників — войовників, мудреців, поетів (в їх числі і Вергілій). Вони не мучаться, а лише сумують, що їм як нехристиянам немає місця в Раю. Ми з Вергілієм примкнули до великих поетів давнини, перший з яких Гомер. Статечно йшли і говорили про неземне.

У спуску до другого кола підземного царства демон Мінос визначає, якого грішника в яке місце Ада слід скинути. На мене він відреагував так само, як Харон, і Вергілій так само його приборкав. Ми побачили що буря пекельним вихором заберає душі тих, хто мав жагу до фізичної любові (Клеопатра, Олена Прекрасна та ін.). Серед них Франческа, і тут нерозлучна зі своїм коханцем. Безмірна взаємна пристрасть привела їх до трагічної загибелі. Глибоко співчуваючи їм, я знову зомлів.

У колі третьому лютує звіроподібний пес Цербер. Загавкав було на нас, але Вергілій приборкав і його. Тут валяються в багнюці, під важкою зливою, душі грішників, що переїдали. Серед них мій земляк, флорентієць Чакко. Ми розговорилися про долі рідного міста. Чакко попросив мене нагадати про нього живим людям, коли повернуся на землю.

Демон, що охороняє четверте коло, де страчують марнотратників і скупих (серед останніх багато духовних осіб — папи, кардинали), — Плутос. Вергілію теж довелося його осадити, щоб відв’язався. З четвертого спустилися в п’яте коло, де мучаться гнівні і ледачі, які загрузли в болотах Стігійскої низини. Підійшли до якоїсь вежі.

Це ціла фортеця, навколо неї велика водойма, в лодці — весляр, демон Флегий. Після чергової сварки сіли до нього, пливемо. Якийсь грішник спробував вчепитися за борт, я його вилаяв, а Вергілій штовхнув. Перед нами пекельне місто Дит. Всяка мертва нечисть заважає нам в нього увійти. Вергілій, залишивши мене (ох, страшно одному!), пішов дізнатися, в чому справа, повернувся заклопотаний, але з добрими новинами.

А тут ще й пекельні фурії перед нами постали, погрожуючи. Виручив  небесний посланник, що раптово з’явився, і приборкав їх злість. Ми увійшли в Дит. Скрізь охоплені полум’ям гробниці, з яких лунають стогони єретиків. По вузькій дорозі пробираємося між гробницями.

З однієї гробниці раптом виросла могутня фігура. Це Фаріната, мої предки були його політичними супротивниками. У мені, почувши мою бесіду з Вергілієм, він вгадав по говору земляка. Гордій, здавалося, він зневажає всю безодню Ада. Ми засперечалися з ним, а тут із сусідньої гробниці висунулася ще одна голова: так це ж батько мого друга Гвідо! Йому привиділося, що я мрець і що син його теж помер, і він у розпачі впав ниць. Фаріната, заспокой його; живий Гвідо!

Поблизу спуску з шостого кола в сьомий, над могилою тата-єретика Анастасія, Вергілій пояснив мені роботу інших трьох кіл Ада, що звужуються донизу (до центру землі), і які гріхи в якому поясі якого кола караються.

Сьоме коло стиснуте горами і охороняється демоном-полубиком Мінотавром, грізно заревівшим на нас. Вергілій гримнув на нього, і ми поспішили відійти подалі. Побачили киплячий кров’ю потік, в якому варяться тирани і розбійники, а з берега в них кентаври стріляють з луків. Кентавр Несс став нашим провідником, розповів про страчених гвалтівників і допоміг перейти киплячу річку вбрід.

Кругом колючі зарості без зелені. Я зламав якусь гілку, а з неї заструмувала чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, ці кущі — душі самовбивць (гвалтівників над власною плоттю). Їх клюють пекельні птиці Гарпії, топчуть мерці, що повз біжать, завдаючи їм нестерпний біль. Один розтоптаний кущ попросив мене зібрати зламані сучки і повернути їх йому. З’ясувалося, що нещасний — мій земляк. Я виконав його прохання, і ми пішли далі. Бачимо — пісок, на нього зверху злітають пластівці вогню, спалюючи грішників, які кричать і стогнуть — всі, крім одного: той лежить мовчки. Хто це? Цар Капаней, гордий і похмурий безбожник, убитий богами за свою норовистість. Він і зараз вірний собі: або мовчить, або гучно кляне богів. «Ти сам собі мучитель!» — Перекричав його Вергілій …

А ось назустріч нам, обпалені вогнем, рухаються душі нових грішників. Серед них я насилу впізнав мого високоповажного вчителя Брунетто Латини. Він серед тих, хто винен у схильності до одностатевого кохання. Ми розговорилися. Брунетті передбачив, що в світі живих чекає мене слава, але будуть і тяготи, перед якими потрібно встояти. Учитель заповідав мені берегти його головний твір, в якому він живий, — «Скарб».

І ще троє грішників (гріх — той самий) танцюють у вогні. Всі флорентійці, колишні шановні громадяни. Я поговорив з ними про безталання нашого рідного міста. Вони просили передати живим землякам, що я бачив їх. Потім Вергілій повів мене до глибокого провалу у восьме коло. Нас спустить туди пекельний звір. Він уже лізе до нас звідти.

Це строкатий хвостатий Геріон. Поки він готується до спуску, є ще час подивитися на останніх мучеників сьомого кола — лихварів, мающихся у вихорі палаючої пилу. З їх ший звисають різнокольорові гаманці з різними гербами. Розмовляти я з ними не став. В дорогу! Сідаємо з Вергілієм верхи на Геріона і — о жах! — Плавно летимо в провал, до нових мук. Спустилися. Геріон негайно ж полетів.

Восьме коло розділено на десять ровів, званих Злопазухами. У першому рові страчуються звідники і спокусники жінок, у другому — підлабузники. Звідників по-звірячому бичують рогаті біси, підлабузники сидять в рідкій масі сморідного калу — сморід нестерпний. До речі, одна повія покарана тут не за те, що чинила розпусту, а за те, що лестила коханцеві, кажучи, що їй добре з ним.

Наступний рів (третя пазуха) викладений каменем, майорить круглими дірками, з яких стирчать палаючі ноги високопоставлених духовних осіб, які торгували церковними посадами. Голови ж і тулуба їх затиснуті свердловинами кам’яної стіни. Їх наступники, коли помруть, будуть так само на їх місці дригати палаючими ногами, повністю усунувшись в камінь своїх попередників. Так пояснив мені папа Орсіні, спочатку прийнявши мене за свого наступника.

У четвертій пазусі мучаться віщуни, звіздарі, чаклунки. У них скручені шиї так, що, ридаючи, вони зрошують собі сльозами не груди, а зад. Я і сам заплакав, побачивши таке знущання над людьми, а Вергілій присоромив мене; гріх жаліти грішників! Але і він зі співчуттям розповів мені про свою землячку, віщунку Манто, ім’ям якої була названа Мантуя — батьківщина мого славного наставника.

П’ятий рів залитий киплячою смолою, в яку чорти Злохвати, чорні, крилаті, кидають хабарників і стежать, щоб ті не висовувалися, а то спіймають грішника гаками і оброблять найжорстокішим чином. У чортів клички: Злохвост, Косокрилий та ін. Частину подальшого шляху нам доведеться пройти в їхній страшній компанії. Вони кривляються, показують язики, їхній шеф справив задом оглушливий непристойний звук. Такого я ще не чув! Ми йдемо з ними уздовж канави, грішники пірнають в смолу — ховаються, а один забарився, і його тут же витягли гаками, збираючись терзати, але дозволили перш нам поговорити з ним. Бідолаха хитрістю приспав пильність Злохватов і пірнув назад — зловити його не встигли. Роздратовані чорти побилися між собою, двоє звалилися в смолу. У метушні ми поспішили вийти, але не тут-то було! Вони летять за нами. Вергілій, підхопивши мене, ледве-ледве встиг перебігти в шосту пазуху, де вони не господарі. Тут лицеміри знемагають під вагою свинцевого позолоченого одягу. А ось розп’ятий (прибитий до землі колами) іудейський первосвященик, який наполягав на страті Христа. Його топчуть ногами лицеміри.

Важкий був перехід: скелястим шляхом — в сьому пазуху. Тут живуть злодії, яких кусають жахливі отруйні змії. Від цих укусів вони розсипаються на порох, але тут же відновлюються у своєму обличчі. Серед них Ванни Фуччи, він обікрав ризницю і звалив провину на іншого. Людина груба й богохульна: Бога послав геть, звівши догори дві дулі. Тут же на нього накинулися змії (люблю їх за це). Потім я спостерігав, як якийсь змій зливався воєдино з одним із злодіїв, після чого прийняв його вигляд і встав на ноги, а злодій поповз, ставши гадом . Чудеса! Таких метаморфоз не знайдете і в Овідія.

Співай, Флоренція: ці злодії — твоє поріддя! Соромно … А у восьмому рові живуть підступні порадники. Серед них Улісс (Одіссей), його душа заточена в полум’я, здатне говорити! Так, ми почули розповідь Улісса про його загибель: спраглий пізнати невідоме, він поплив зі жменькою сміливців на інший кінець світу, зазнав аварію корабля і разом з друзями потонув далеко від жилого людьми світу.

Інше полум’я, що також говорило — була прихована душа лукавого порадника, що так і не назвав себе по імені , він розповів мені про свій гріх: цей порадник допоміг римському папі в одній неправедній справі — розраховуючи на те, що папа відпустить йому його гріх. До простодушного грішника небеса терпиміше, ніж до тих, хто сподівається врятуватися покаянням. Ми перейшли в дев’ятий рів, де страчують сіячів смути.

Ось вони, організатори кривавих чвар і релігійних смут. Диявол калічить їх важким мечем, відсікає носи і вуха, дробить черепа. Тут і Магомет, і який спонукав Цезаря до громадянської війни Куріон, і обезголовлений воїн-трубадур Бертран де Борн (голову в руці несе, як ліхтар, а та вигукує: «Горе!»).

Далі я зустрів мого родича, сердитого на мене за те, що його насильницька смерть залишилася невідплаченою. Потім ми перейшли в десятий рів, де алхіміки маються вічною сверблячкою. Один з них був спалений за те, що жартома хвалився, ніби вміє літати, — став жертвою доносу. У Пекло ж потрапив не за це, а як алхімік. Тут же страчуються ті, хто видавав себе за інших людей, фальшивомонетники і взагалі брехуни. Двоє з них побилися між собою і потім довго лаялися (майстер Адам, що домішував мідь в золоті монети, і стародавній грек Синон, який обдурив троянців). Вергілій дорікнув мені за цікавість, з якою я слухав їх.

Наша подорож по Злопазухам закінчується. Ми підійшли до криниці, що вела з восьмого кола Ада в дев’ятий. Там стоять стародавні гіганти, титани. У їх числі Немврод, він злобно крикнув нам щось на незрозумілій мові, та Антей, який на прохання Вергілія спустив на своїй величезній долоні нас на дно колодязя, а сам тут же випростався.

Отже, ми на дні всесвіту, поблизу центру земної кулі. Перед нами крижане озеро, в нього вмерзли ті, хто зрадив своїх рідних. Одного я випадково зачепив ногою по голові, той закричав, а себе назвати відмовився. Тоді я вчепився йому в волосся, а тут хтось гукнув його на ім’я. Негідник, тепер я знаю, хто ти, і розповім про тебе людям! А він: «Бреши, що хочеш, про мене і про інших!» А ось крижана яма, в ній один мрець гризе череп іншому. Питаю: за що? Відірвавшись від своєї жертви, він відповів мені. Він, граф Уголіно, мстить зрадившого його колишньому однодумцю, архієпископу Руджєрі, який заставив його і його дітей голодати, заточивши їх у Пізанську вежу. Нестерпні були їхні страждання, діти вмирали на очах батька, він помер останнім. Ганьба Пізі! Йдемо далі. А це хто перед нами? Альбериго? Але він же, наскільки я знаю, не вмирав, то як же опинився в Аду? Буває й таке: тіло лиходія ще живе, а душа вже в пеклі.

У центрі землі вмерз в лід володар Ада Люцифер, повалений з небес і продовбавши в падінні безодню пекла, спотворений, триликий. З першої його пащі стирчить Іуда, з другої Брут, з третьої Кассій. Він жує їх і терзає кігтями. Гірше за всіх доводиться самому мерзенному зраднику — Іуді. Від Люцифера тягнеться свердловина, ведуча до поверхні протилежного земної півкулі. Ми протиснулися до неї, піднялися на поверхню і побачили зірки.

«Божественна комедія» Чистилище короткий зміст

Так допоможуть мені Музи оспівати друге царство! Його страж старець Катон зустрів нас непривітно: хто такі? як сміли з’явитися сюди? Вергілій пояснив і, бажаючи умилостивити Катона, тепло відгукнувся про його дружину Марцию. При чому тут Марция? Пройдіть до берега моря, вмитися треба! Ми пішли. Ось вона, морська далечінь. А в прибережних травах — рясна роса. Нею Вергілій змив з мого обличчя кіптяву покинутого Ада.

З морської далечі до нас пливе керований ангелом човен. У ньому душі покійних, яким пощастило не потрапити в Пекло. Причалили, зійшли на берег, і ангел поплив. Тіні прибулих стовпилися навколо нас, і в одній я дізнався свого друга, співака Козеллу. Хотів обійняти його, але ж тінь безтілесна — обняв самого себе. Козелла на моє прохання заспівав про любов, всі заслухались, але тут з’явився Катон, на всіх накричав (не ділом зайнялися!), і ми заспішили до гори Чистилища.

Вергілій був незадоволений собою: дав привід накричати на себе … Тепер нам потрібно розвідати майбутню дорогу. Подивимося, куди рушать прибулі тіні. А вони самі щойно помітили, що я не тінь: не пропускаю крізь себе світло. Здивувалися. Вергілій все їм пояснив. «Ідіть з нами», — запросили вони.

Отже, поспішаємо до підніжжя чистилищної гори. Але чи всі поспішають, чи всім так вже не терпиться? Он при великому камені розташувалася група тіней, що не дуже квапляться до сходження нагору: мовляв, встигну; лізь той, кому кортить. Серед цих лінивців я дізнався свого приятеля Белаква. Приємно бачити, що він, і за життя ворог всякого поспіху, вірний собі.

У передгір’ях Чистилища мені довелося спілкуватися з тінями жертв насильницької смерті. Багато з них були неабиякими грішниками, але, прощаючись з життям, встигли щиро покаятися і тому не потрапили в Пекло. То-то досада для диявола, який втратив здобич! Він, втім, знайшов як відігратися: не знайшовши влади над душею загиблого грішника, поглумився над його вбитим тілом.

Неподалік від усього цього ми побачили величну тінь Сорделло. Він і Вергілій, дізнавшись один в одному поетів-земляків (мантуанців), братськи обнялися. Ось приклад тобі, Італія, брудний бордель, де геть порвані узи братерства! Особливо ти, моя Флоренція, хороша, нічого не скажеш … Прокинься, подивися на себе …

Сорделло згоден бути нашим провідником до Чистилища. Це для нього велика честь — допомогти високоповажному Вергілію. Статечно розмовляючи, ми підійшли до квітучої ароматної долини, де, готуючись до нічлігу, розташувалися тіні високопоставлених осіб — європейських государів. Ми здалеку спостерігали за ними, слухаючи їх згожий спів.

Настав вечірній час, коли бажання тягнуть тих, хто вже відплив, назад, до коханих, і згадуєш гірку мить прощання; коли володіє печаль пилігримом і чує він, як передзвін далекий ридає про день, що вже не повернеш … У долину відпочинку земних володарів заповз був підступний змій спокуси, але ангели вигнали його.

Я приліг на траву, заснув і уві сні був перенесений до брами Чистилища. Охороняв її ангел і він сім разів написав на моєму лобі одну і ту ж літеру — першу в слові «гріх» (сім смертних гріхів; ці букви будуть по черзі стерті з мого чола в міру сходження на горуЧистилища). Ми увійшли у друге царство потойбічного життя, ворота закрилися за нами.

Почалося сходження. Ми в першому колі Чистилища, де спокутують свій гріх зверхники. В сором гордині тут споруджені статуї, що втілюють ідею високого подвигу — смирення. А ось і тіні зверхників, що очищаються : за життя непохитні, тут вони в покарання за свій гріх гнуться під вагою навалених на них кам’яних брил.

«Отче наш …» — цю молитву співали зігнуті зверхники. Серед них — художник-мініатюрист Одеріз, що за життя хвалився своєю гучною славою. Тепер, каже, усвідомив, що хизуватися нічим: всі рівні перед обличчям смерті — і старець, і немовля, що тільки-но пробелькотіло «ням-ням» , а слава приходить і йде. Чим раніше це зрозумієш і знайдеш у собі сили приборкати свою гординю, змиритися, — тим краще.

Під ногами у нас барельєфи з відображеними сюжетами покараної гордині: скинутих з небес Люцифера і Бріарея, царя Саула, Олоферн та інші. Закінчується наше перебування в першому колі. Ангел, що з’явився, стер з мого чола одну з семи літер — на знак того, що гріх гордині мною подоланий. Вергілій посміхнувся мені.

Піднялися до другого кола. Тут заздрісники, вони тимчасово засліплені, їхні колишні «завидющі» очі нічого не бачать. Ось жінка, що через заздрощі бажала зла своїм землякам і раділа їхньої невдачі … У цьому колі я після смерті буду очищатися недовго, бо рідко і мало кому заздрив. Зате в пройденому колі — напевно, довго.

Ось вони, засліплені грішники, чию кров колись спалювала заздрість. У тиші громоподібно прозвучали слова першого заздрісника — Каїна: «Мене вб’є той, хто зустріне!» У страху я припав до Вергілія, і мудрий вождь сказав мені гіркі слова про те, що вище вічне світло недоступне заздрісникам, які захоплені земними принадами.

Минули друге коло. Знову нам явився ангел, і ось на моєму лобі залишилися лише п’ять букв, від яких належить позбутися надалі. Ми в третьому колі. Перед нашими поглядами пронеслося жорстоке бачення людської люті (натовп забив камінням лагідного юнака). У цьому колі очищаються одержимі гнівом.

Навіть у пітьмі Ада не було такої чорної імли, як у цьому колі, де упокорюється лють гнівних. Один з них, ломбардец Марко, розговорився зі мною і висловив думку про те, що не можна все, що відбувається на світі розуміти як наслідок діяльності вищих небесних сил: це означало б заперечувати свободу людської волі і знімати з людини відповідальність за скоєне їм.

Читач, тобі траплялося бродити в горах туманним вечером, коли і сонця майже не видно? Ось так і ми … Я відчув дотик ангельського крила до мого чола — стерта ще одна буква. Ми піднялися в коло четверте, що освітлювалось останнім променем заходу. Тут очищаються ледачі, чия любов до блага була повільною.

Ледачі тут повинні стрімко бігати, не допускаючи ніякого потурання своєму прижиттєвому гріху. Нехай надихаються прикладами пресвятої діви Марії, якій доводилося, як відомо, поспішати, або Цезарь з його разючою спритністю. Пробігли повз нас, зникли. Спати хочеться. Сплю і бачу сон …

Приснилася огидна баба, що на моїх очах перетворилася на красуню, яка тут же була посоромлена і знову перетворена на ще гіршу потвору (ось вона, уявна привабливість пороку!). Зникла ще одна буква з мого чола: я, значить, переміг такий порок, як лінь. Піднімаємося в коло п’яте — до скнар і марнотратників.

Скупість, жадібність, жадібність до золота — огидні вади. Розплавлене золото колись влили в глотку одному одержимому жадібністю: пий на здоров’я! Мені незатишно в оточенні скупих, а тут ще трапився землетрус. Чому? За своїм неуцтвом не знаю …

Виявилося, трясіння гори викликано радістю з приводу того, що одна з душ очистилася і готова до сходження: це римський поет Стацій, шанувальник Вергілія, зраділий тому, що відтепер буде супроводжувати нас в дорозі до чистилищної вершині.

З мого чола стерта ще одна буква, що позначала гріх скупості. До речі, хіба Стацій, що томився в п’ятому колі, був скупий? Навпаки, марнотратний, але ці дві крайності караються сукупно. Тепер ми в колі шостому, де очищаються ненажери. Тут нехудо б пам’ятати про те, що християнським подвижникам не була властива обжерливість.

Колишнім ненажерам судилися муки голоду: охляли, шкіра та кістки. Серед них я виявив свого покійного друга і земляка Форезе. Поговорили про своє, посварили Флоренцію, Форезе осудливо відгукнувся про розпусних дам цього міста. Я розповів приятелеві про Вергілія і про свої надії побачити в потойбічному світі улюблену мою Беатріче.

З одним із ненажер, колишнім поетом старої школи, у мене сталася розмова про літературу. Він визнав, що мої однодумці, прихильники «нового солодкого стилю», досягли в любовній поезії набагато більшого, ніж сам він і близькі до нього майстри. Тим часом стерта передостання літера з мого чола, і мені відкритий шлях у вище, сьоме коло Чистилища.

А я все згадую худих, голодних ненажер: як це вони так охляли? Адже це тіні, а не тіла, їм і голодуватито не пристало б. Вергілій пояснив: тіні, хоч і безтілесні, але повністю повторюють обриси тіла . Тут же, в сьомому колі, очищаються вогнем коханці. Вони горять, співають і прославляют приклади стриманості і цнотливості.

Охоплені полум’ям коханці розділилися на дві групи: вдавалися до одностатевої любові і ті, що не знали межі в двостатевих зляганнях. Серед останніх — поети Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнальд, вишукано вітав нас на своєму діалекті.

А тепер нам самим треба пройти крізь стіну вогню. Я злякався, але мій наставник сказав, що це шлях до Беатріче (до Земного Раю, розташованому на вершині чистилищної гори). І ось ми втрьох (Стацій з нами) йдемо через полум’я. Пройшли, йдемо далі, вечоріє, зупинилися на відпочинок, я поспав; а коли прокинувся, Вергілій звернувся до мене з останнім словом напуття і схвалення. Все, відтепер він замовкне …

Ми в земному раю, у квітучому, співочому  гаю. Я побачив прекрасну донну, що співає і збирає квіти. Вона розповіла, що тут був золотий вік, дотримувалися невинність, але потім, серед цих квітів і плодів, було погублено в гріху щастя перших людей. Почувши таке, я подивився на Вергилія і Стація: обидва блаженно посміхалися.

О Єво! Тут було так добре, ти ж все погубила своєю примхою! Повз нас пливуть живі вогні, під ними простують праведні старці в білосніжних шатах, увінчані трояндами і ліліями, танцюють чудові красуні. Я не міг надивитися на цю дивну картину. І раптом я побачив її — ту, яку люблю. Вражений, я зробив мимовільний рух, як би прагнучи притиснутися до Вергілія. Але він зник, мій батько і рятівник! Я заридав. «Данте, Вергілій не повернеться. Але плакати тобі доведеться не по ньому. Придивіться до мене, це я, Беатріче! А ти як потрапив сюди? »- Гнівно запитала вона. Тут якийсь голос запитав її, чому вона так строга до мене. Відповіла, що я, спокушений  приманкою насолод, був невірний їй після її смерті. Визнаю я свою провину? О так, мене душать сльози сорому і каяття, я опустив голову. «Підніми бороду!» — Різко сказала вона, не звелівши відводити від неї очі. Я зомлів, а прокинувся зануреним в Літу — річку, яка дарує забуття скоєних гріхів. Беатріче, поглянь же тепер на того, хто так відданий тобі і так прагнув до тебе. Після десятирічної розлуки я дивився їй в очі, і зір мій на час потьмянів від її сліпучого блиску. Прозрівши, я побачив багато прекрасного в Земній Раю, але раптом на зміну всього цього прийшли жорстокі бачення: чудовиська, про ганьбу святині, розпуста.

Беатріче глибоко сумувала, розуміючи, скільки поганого криється — в цих видіннях, що явились нам, але висловила впевненість у тому, що сили добра в кінцевому рахунку переможуть зло. Ми підійшли до річки Евноє, випивши з якої зміцнюєш пам’ять про скоєне тобою добро. Я і Стацій обмились в цій річці. Ковток її найсолодшої води влив в мене нові сили. Тепер я чистий і гідний піднятися на зірки.

«Божественна комедія» Рай скорочено

З Земного Раю ми з Беатріче удвох полетимо в Небесний, в недоступні розумінню смертні висоти. Я й не помітив, як злетіли, споглянули на сонце. Невже я, залишаючись живим, здатний на це? Втім, Беатріче цьому не здивувалася: людина, що очистилася духовно, не обтяжена гріхами і її дух легше ефіру.

Друзі, давайте тут розлучимося — не читайте далі: пропадете в безмежності незбагненного! Але якщо ви невгамовн прагнете духовної їжі — тоді вперед, за мною! Ми в першому небі Раю — у небі Місяця, яку Беатріче назвала першою зіркою; занурилися в її надра, хоча і важко уявити собі силу, здатну вмістити одне замкнуте тіло (яким я є), в інше замкнуте тіло (в Місяць).

У надрах Місяця нам зустрілися душі черниць, викрадених з монастирів і насильно виданих заміж. Не з власної вини, але вони не дотримали даного при постригу обітниці невинності, і тому їм недоступні більш високі небеса. Шкодують про це? О ні! Жаліти означало б не погоджуватися з вищою праведною волею.

А все-таки дивуюся: чому ж вони винні, скоряючись насильству? Чому їм не піднятися вище сфери Місяця? Звинувачувати треба не жертву, а насильника! Але Беатріче пояснила, що і жертва несе відому відповідальність за вчинене над нею насильство, якщо, чинячи опір, не виявила героїчної стійкості.

Невиконання обітниці, стверджує Беатріче, практично непоправне добрими справами (дуже вже багато треба їх зробити, спокутуючи провину). Ми полетіли на друге небо Раю — до Меркурія. Тут мешкають душі честолюбних праведників. Це вже не тіні на відміну від попередніх мешканців загробного світу, а світила: сяють і випромінюють. Один з них спалахнув особливо яскраво, радіючи спілкуванню зі мною. Виявилося, це римський імператор, законодавець Юстиніан. Він усвідомлює, що перебування у сфері Меркурія (і не вище) — межа для нього, бо честолюбці, роблячи добрі справи заради власної слави (тобто люблячи перш за все себе), упускали промінь істинної любові до божества.

Світло Юстиніана злилося з хороводом вогнів — інших праведних душ. Я задумався, і хід моїх думок привів мене до питання: навіщо Богу-Отцю було жертвувати сином? Можна ж було просто так, верховною волею, пробачити людям гріх Адама! Беатріче пояснила: вища справедливість вимагала, щоб людство саме спокутувати свою провину. Воно на це нездатне, і довелося запліднити земну жінку, щоб син (Христос), поєднавши в собі людське з божеськими, зміг це зробити.

Ми перелетіли на третє небо — до Венери, де розкошують душі велелюбних, сяючі у вогненних надрах цієї зірки. Один з цих духів-світил — угорський король Карл Мартелл, який, заговоривши зі мною, висловив думку, що людина може реалізувати свої здібності, лише діючи на терені, що відповідає потребам його натури: погано, якщо природжений воїн стане священиком …

Солодке сяйво інших велелюбних душ. Скільки тут блаженного світла, небесного сміху! А внизу (в Аду) безрадісно і похмуро густіли тіні … Один з світил заговорив зі мною (трубадур Фольк) — засудив церковну владу, самокорисливих пап і кардиналів. Флоренція — місто диявола. Але нічого, вірить він, скоро стане краще.

Четверта зірка — Сонце, житло мудреців. Ось сяє дух великого богослова Фоми Аквінського. Він радісно привітав мене, показав мені інших мудреців. Їх згожий спів нагадав мені церковний благовіст.

Фома розповів мені про Франциска Ассизького — другої (після Христа) дружині Злиденності. Це за його прикладом ченці, в тому числі його найближчі учні, стали ходити босими. Він прожив святе життя і помер — голий чоловік на голій землі — в лоні Злиденності.

Не тільки я, а й світила — духи мудреців — слухали промову Фоми, припинивши співати і кружляти в танці. Потім слово взяв францисканець Бонавентура. У відповідь на хвалу своєму вчителеві, віддану доминиканцем Фомою, він прославив вчителя Фоми — Домініка, хлібороба і слугу Христового. Хто тепер продовжив його справу? Гідних немає.

І знову слово взяв Фома. Він міркує про великі достоїнства царя Соломона: той попросив собі у Бога розуму, мудрості — не для вирішення богословських питань, а щоб розумно правити народом, тобто царської мудрості, яка і була йому дарована. Люди, не судіть один про одного поспішно! Цей зайнятий доброю справою, той — злим, але раптом перший впаде, а другий повстане?

Що буде з мешканцями Сонця в судний день, коли духи знайдуть плоть? Вони настільки яскраві і духовні, що важко уявити їх матеріалізованими. Закінчено наше перебування тут, ми прилетіли до п’ятого неба — на Марс, де блискучі духи войовників за віру розташувалися у формі хреста і звучить солодкий гімн.

Один зі світил, що утворюють цей чудовий хрест, не виходячи за його межі, подвиг донизу, ближче до мене. Це дух мого доблесного прапрадіда, воїна Каччагвіди. Привітав мене і хвалив той славний час, в який він жив на землі і яке — на жаль! — минуло, змінившись гіршим часом.

Я пишаюся своїм предком, своїм походженням (виявляється, не тільки на суєтній землі можна переживати таке відчуття, але і в Раю!). Каччагвіда розповів мені про себе і про своїх предків, які народилися у Флоренції, чий герб — біла лілія — нині забарвлений кров’ю.

Я хочу дізнатися у нього, ясновидця, про свою подальшу долю. Що мене чекає попереду? Він відповів, що я буду вигнаний з Флоренції, в безрадісних поневіряннях пізнаю гіркоту чужого хліба і крутизну чужих сходів. До моєї честі, я не буду приятелювати з нечистими політичними угрупованнями, але сам собі стану партією. Наприкінці ж противники мої будуть осоромлені, а мене чекає тріумф.

Каччагвіда і Беатріче підбадьорили мене. Закінчено перебування на Марсі. Тепер — з п’ятого неба на шосте, з червоного Марса на білий Юпітер, де витають душі справедливих. Їх світила складаються в літери, в букви — спочатку в заклик до справедливості, а потім у фігуру орла, символ правосудної імперської влади, невідомої, грішної, страждаючої землі, але затвердженої на небесах.

Цей величний орел вступив зі мною в розмову. Він називає себе «я», а мені чується «ми» (справедлива влада колегіальна!). Йому зрозуміло те, що сам я ніяк не можу зрозуміти: чому Рай відкритий тільки для християн? Чим же поганий доброчесний індус, що зовсім не знає Христа? Так і не зрозумію. А й то правда, — визнає орел, — що дурний християнин гірше славного перса або ефіопа.

Орел втілює ідею справедливості, і у нього не кігті і не дзьоб головний, а всевидяче око, складене з найбільш гідних світил-духів. Зіниця — душа царя і псалмоспівця Давида, в віях сяють душі дохристиянських праведників (адже я тільки що помилково міркував про Рай «тільки для християн»? Ось так-то давати волю сумнівам!).

Ми піднеслися до сьомого неба — на Сатурн. Це обитель глядачів. Беатріче стала ще красивіша і яскравіша. Вона не посміхалася мені — інакше б взагалі спопелила мене і засліпила. Блаженні духи споглядальників мовчали, не співали — інакше б оглушили мене. Про це мені сказав священний світоч — богослов П’єтро Дам’ян.

Дух Бенедикта, за іменем якого названо один з чернечих орденів, гнівно засудив сучасних самокорисливих ченців. Вислухавши його, ми кинулися до восьмого неба, до сузір’я Близнюків, під яким я народився, вперше побачив сонце і вдихнув повітря Тоскани. З його висоти я глянув вниз, і погляд мій, пройшовши крізь сім відвіданих нами райських сфер, впав на сміховинно маленьку земну кульку, цю жменьку праху з усіма її річками і гірськими кручами.

У восьмому небі палають тисячі вогнів — це торжествуючі духи великих праведників. Захоплений ними, зір мій посилився, і тепер навіть посмішка Беатріче не засліпить мене. Вона дивно посміхнулася мені і знову спонукала мене звернути погляди до променистих духів, що заспівали гімн цариці небес — святій діві Марії.

Беатріче попросила апостолів поговорити зі мною. Наскільки я проник у таїнства священних істин? Апостол Петро запитав мене про сутність віри. Моя відповідь: віра — довід на користь незримого; смертні не можуть своїми очима побачити те, що відкривається тут, в Раю, — але нехай увірують вони в чудо, не маючи наочних доказів його істинності. Петро залишився задоволений моєю відповіддю.

Чи побачу я, автор священної поеми, батьківщину? Чи увінчаюся лаврами там, де мене хрестили? Апостол Яків поставив мені питання про сутність надії. Моя відповідь: надія — очікування майбутньої заслуженої і дарованої Богом слави. Зраділий Яків осяявся.

На черзі питання про кохання. Його мені поставив апостол Іоанн. Відповідаючи, я не забув сказати і про те, що любов звертає нас до Бога, до слова правди. Всі зраділи. Іспит (що таке Віра, Надія, Любов?) успішно завершився. Я побачив душу праотця нашого Адама, що недовго жив в Земному Раю, і був вигнаний звідти на землю; після смерті довго він тужив в Лімбе; потім перемістився сюди.

Чотири світла палають переді мною: три апостола і Адам. Раптом Петро почервонів і вигукнув: «Земний захоплений трон мій, трон мій, трон мій!» Петру ненависний його наступник — римський папа. А нам пора вже розлучатися з восьмим небом і підноситися в дев’яте, верховне і кристальне. З неземною радістю, сміючись, Беатріче метнула мене в сферу, що стрімко оберталася і піднеслася сама.

Перше, що я побачив у сфері дев’ятого неба, — це сліпуча точка, символ божества. Навколо неї обертаються вогні — дев’ять концентричних ангельських кіл. Найближчі до божества і тому менші — серафими і херувими, найбільш віддалені і великі — архангели і просто ангели. На землі звикли думати, що велике більше малого, але тут, як видно, все навпаки.

Ангели, розповіла мені Беатріче, ровесники світобудови. Їх стрімке обертання — джерело всього того руху, яке скоюється у Всесвіті. Ті, що поквапилися відпасти від її сонму були скинуті в Пекло, а що залишилися досі захоплено кружляють у Раю, і не потрібно їм мислити, хотіти, пам’ятати: вони цілком задоволені!

Вознесіння в Емпірей — вищу область Всесвіту — останнє. Я знову втупився в ту, чия зростаюча в Раю краса піднімала мене від висот до височіням. Нас оточує чисте світло. Всюди іскри і квіти — це ангели і блаженні душі. Вони зливаються в якусь сяючу річку, а потім набувають форми величезної райської троянди.

Споглядаючи троянду і осягаючи загальний план Раю, я про щось хотів запитати Беатріче, але побачив не її, а ясноокого старця в білому. Він вказав наверх. Дивлюсь — у недосяжній височині світиться вона, і я кликнув до неї: «О донна, що залишила слід в Аду, даруючи мені допомогу! У всьому, що бачу, усвідомлюю твоє благо. За тобою я йшов від рабства до свободи. Бережи мене і надалі, щоб дух мій гідним тебе звільнився від плоті! »Глянула на мене з посмішкою і повернулася до вічної святині. Все.

Старець в білому — святий Бернард. Відтепер він мій наставник. Ми продовжуємо з ним споглядати троянду Емпірея. У ній сяють і душі непорочних немовлят. Це зрозуміло, але чому і в Аду були подекуди душі немовлят — не можуть же вони бути хибними на відміну від цих? Богу видніше, які потенції — добрі чи погані — в якій дитячій душі закладені. Так пояснив Бернард і почав молитися.

Бернард молився діві Марії за мене — щоб мені помогла. Потім дав мені знак, щоб я подивився вгору. Придивившись, бачу верховне і найяскравіше світло. При цьому не осліп, але знайшов вищу істину. Споглядаю божество в його світлій триєдності. І тягне мене до нього Любов, що рухає і сонце і зірки.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *