«Чекаю дня, коли собі скажу…» Ліни Костенко

Вірш «Чекаю дня, коли собі скажу…» Ліни Костенко

«Чекаю дня, коли собі скажу…» Ліна Костенко

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”

Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

Поезія «Чекаю дня, коли собі скажу…» виражає життєве кредо справжнього митця. Як кажуть, вік живи – вік учись. А то колись сказав про себе (не згадаю наразі хто) дуже розумний чоловік: «Скільки я навчаюся, та все ж не знаю нічого». Так і митець (в поезії це Мікеланджело), проживши довге життя, десятиліттями відшліфовуючи свій талант, свій геній, дивлячись вже смерті в очі, усвідомлює (не чесно по відношенню до своїх творінь, та й до себе самого): «В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…»! А ті, хто не мають таланту – всі митці, всі генії – такими себе вважать. Вони кладуть свої «шедеври» на вічні терези, не усвідомлюючи, що вічність їх забуде…

Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша «Чекаю дня, коли собі скажу…» Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *