Чим відомі слов’яни

Чим відомі слов’яни? Майже всі українці знають, що нашими предками є слов’яни. Звідки ж пішли слов’яни і як вони з’явилися на українських землях? Чим славились слов’яни? Сьогодні Ви дізнаєтесь більше про давні племена та, можливо, відкриєте щось нове для себе.

Чим відомі слов’яни

Походження народів слов’ян – питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження слов’ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов’ян потрібно визначити: хто такі слов’яни та народи, які можна назвати слов’янськими?

Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними даними, сягає від 300 до 350 млн. осіб. Як уже зазначалося, слов’яни переважають в Центральній та Східній Європі та в Північній Азії.

Традиційно, слов’янські народи можна поділити на три великі групи:

1. Західні слов’яни. До цієї групи належать – чехи, поляки, словаки, лужичани. Інколи в літературі можна прочитати, що до цієї групи належать – кушуби, сілезці, моравани, яких класична наука розглядає як етнографічні групи: кашуби (поляки), сілезці (поляки), моравани (чехи).

2. Східні слов’яни. До ціє групи належать – українці, росіяни, білоруси. Також, як і у випадку з західними слов’янами, інколи виділяють – русини (етнографічна група українців), поліщуки (українці або білоруси), липовани, помори, козаки (росіяни).
3. Південні слов’яни. До цієї групи належать – словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари.
Також, необхідно визначати історію походження слова слов’яни. Одні історики вважають, що термін слов’яни походить від слів “слово” або “слава”, інші вчені виводять поняття слов’яни від слова раб яке звучить англійською – slave або німецькою – der sklave. Цікавою є гіпотеза рядянського мовознавця М. Марра, який вважав, що слово слов’яни походить від самоназви скіфів – сколоти. І нарешті, видатний чеський мовознавець Л. Нідерле визначив, що взагалі неможливо визначити етимологію слова слов’яни.

Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописец. Який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю – сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян.
Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію — найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру.

Радянські історики запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в межиріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я.

В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов’ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієї вважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною. Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури.

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці. Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти. Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини.

Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавинами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.

Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне зі Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку, одначе, місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *