Даррелл «Балакучі квіти»

Дж. Даррелл «Балакучі квіти»

Уривок з оповідання

Одібравши потрібний ключ, Кралевський встромив його в замок і відчинив важкі двері. З мансарди на мене хлюпнуло сліпуче сонячне світло і мало не оглушив різноголосий пташиний спів. Здавалось, що в тьмяному коридорі вчитель розчинив переді мною браму раю. Мансарда була простора, займала майже цілий поверх. Підлога гола, з меблів — лише довгий сосновий стіл у центрі. Зате на всіх стінах від підлоги до стелі висіли ряди красивих легких кліток з десятками жвавих, щебетливих мешканців.

Долівка була густо встелена насінням; воно приємно хрумкотіло під ногами, наче дрібний гравій на пляжі. Зачарований такою силою птаства, я неквапом переходив од клітки до клітки, милуючись кожною пташиною. Тим часом Кралевський (який, певно, геть-чисто забув про моє існування) схопив зі столу велику лійку і заходився спритно наливати воду в поїлки своїх плеканців.

Моє перше враження, що всі птахи в клітках — канарки, було хибним. На мою втіху, тут виявилися щиглі зі строкатим клоунським оперенням — червоним, жовтим, чорним; оливково-жовті зеленяки, схожі на цитринове листя в розпалі літа; коноплянки в ошатних шоколадно-білих твідових костюмах; рожевогруді снігурі та ще безліч іншого птаства.

В одному кутку мансарди я надибав скляні двері, що вивели мене на балкон. З обох боків були прибудовані просторі вольєри. В одній жив чорний дрізд з оксамитовим пір’ям та чепурним бананово-жовтим дзьобом; у другій, навпроти,— схожий на дрозда птах у розкішному оперенні всіх небесних відтінків — од густо-синього до опалового.

— Кам’яний дрізд, — оголосив Кралевський, несподівано зазирнувши в двері і вказуючи на цього гарного і птаха.— мені привезли його торік з Албанії… Тоді він був ще пуцьвірінком. На жаль, я ніяк не можу знайти для нього даму.

Він приязно помахав дрозду лійкою і знову зник за дверима. Дрізд зиркнув на мене пустотливим оком, спушив пір’я на грудях і видав серію уривчастих звуків, що нагадували жартівливий сміх. Надивившись на нього досхочу, я пішов назад на мансарду, де Кра-левський все ще розливав пташині воду.

— Чи не хотів би ти мені допомогти? — спитав він, дивлячись на мене відсутнім поглядом, і опустив лійку, так що тоненька цівка води полилася на його начищений до блиску черевик.— Дві пари рук виконають цю роботу швидше. Візьми лійку… отак… а я діставатиму блюдечка… чудово! Саме те, що треба!

Я наливав воду в керамічні блюдечка, а Кралевський зграбно, двома пальцями брав їх і ставив у клітки так, наче тицяв льодяники дитині до рота. При цьому він без угаву балакав і зо мною, і з птахами абсолютно однаковим рівним тоном, через те я іноді не міг второпати, до кого він звертається: до мене чи до котрогось з мешканців кліток.

— Атож, вони сьогодні в доброму гуморі, бо надворі сонячно… Ти розумієш… коли сонце перейде на цей бік, вони почнуть співати, адже так, мої співушечки?

Іншим разом треба відкласти більше… лише два, серденько, лише два. Хіба можна назвати це виводком, навіть з найпалкішим бажанням? Ну що, смакує тобі новий корм? А в тебе вдома є пташка? У мене, як бачиш, чимало цікавих екземплярів… Не роби цього в чисту воду… Розводити декотрих, звісно, нелегко, але це вдячна робота, особливо з гібридами. У мене завжди успішно йде схрещування… Звичайно, тільки тоді, коли ти відкладеш не менше двох… хитрюга, хитрюга!

Нарешті з напуванням було скінчено. Кралевський помилувався ще якусь хвилю своїми улюбленцями, всміхнувся сам до себе і старанно витер руки маленьким рушничком. Затим він провів мене по мансарді, спиняючись перед кожною кліткою, щоб розповісти історію птаха, його родовід, а також поділитися планами щодо майбутнього кожного підопічного. Ми розглядали — в доброзичливому мовчанні — пухкенького, жвавого снігура, коли раптом пронизливо залунав мелодійний дренькіт, що майже заглушив пташиний спів. на мій подив, цей дзенькіт линув звідкілясь зсередини живота вчителя.

— Клянусь Юпітером! — жахнувся він, зводячи на мене страдницький погляд.— О Всевишній!

Діставши з кишені годинник, він натиснув важілець, і передзвін стих. Я був трохи розчарований тим, що джерело звуку виявилось таким зрозумілим; наскільки привабливішими стали б наші уроки, думав я, коли б у вчителя час од часу дзвеніло всередині. Кралевський тривожно зиркнув на годинник, і спохмурнів.

— Клянусь Юпітером… — ледь чутно повторив він. — Уже дванадцята година… Час летить, мов на крилах… а тобі ж за півгодини треба рушати…
Учитель поклав годинник назад до кишені й пригладив лисину.

— Ну от що, — зронив він нарешті. — За півгодини ми навряд чи досягнемо видатних наукових успіхів, тому я пропоную спуститися в сад і зібрати трохи жовтозілля для птахів. Звісно, якщо ти не проти. Ця рослина дуже корисна для них, надто коли вони несуться.

Ми спустилися в сад і збирали там жовтозілля доти, доки з вулиці почулися сигнали автомобіля Спіро, схожі на крики підстреленої качки.

— По тебе, здається,— чемно зауважив Кралевський. — Ми встигли зібрати достатньо зеленого корму. Твою допомогу важко переоцінити. Отже, завтра рівно о дев’ятій, домовились? Чудово! Вважаймо, що сьогоднішній ранок пройшов змістовно: перше знайомство, так би мовити, прикидка. І я сподіваюсь, що цим акордом ми започаткували нашу дружбу. Боже мій, як це важливо! Au revior, тобто до завтра, як кажуть французи.

Коли я причинив за собою рипучу чавунну хвіртку, він ґречно помахав мені рукою і пішов назад до будинку, лишаючи за собою слід із золотистих пелюстків жовтозілля.

Вдома мене одразу спитали, яке враження справив новий учитель. Не вдаючись в деталі, я сказав, що людина він гарна і що ми, напевне, з ним заприятелюємо. На розпитування про перший урок я досить чесно відповів, що сьогоднішній ранок було присвячено орнітології та ботаніці. Всіх це, здається, задовольнило.

Стара жінка зітхнула і роззирнулась довкола.

— От квіти, наприклад, — вказала вона на букети в кімнаті. — Ти чув коли-небудь, як розмовляють квіти.

Я збентежено хитнув головою. Досі я не уявляв собі, що квіти володіють даром мови.

— Запевняю тебе, вони велемовні. Ведуть довгі бесіди між собою, хоча, природно, я не розумію, про що саме. Коли ти доживеш до моїх літ, можливо, тобі теж пощастить почути їх, якщо твоє серце не зачерствіє. Кажуть, що з плином часу людина зневірюється, байдужіє і через те краще сприймає абстрактні ідеї. Нісенітниця! У всіх старих, яких я знаю, мізки з отроцтва зашкарубли, позакривались, мов сірі устриці.

Місіс Кралевська пильно глянула на мене.

— Мабуть, я здаюсь тобі дивакуватою? Пришелепкуватою? З оцими балачками про велемовні квіти?

Я щиро поспішив її запевнити, що нічого такого мені не здається. Ясна річ, квіти можуть гомоніти між собою, чом би ні? Приміром, кажани часом стиха полискують, я це чую, а дорослі ні, бо звуки надміру високі.

— То-то ж бо! — зраділа вона. — Проблема в довжині хвилі. Гадаю, це все через уповільнення руху. Окрім того, кожна квітка має свою індивідуальність, — замолоду ми цього не помічаємо. Вони різняться одна від одної, достоту мов люди. Бачиш отам троянду у вазочці?

У кутку на столику в срібній вазочці пишалась оксамитова троянда такого насиченого червоного кольору, що видавалася майже чорною. Невимовної краси квітка, з пелюстками досконалої форми і з ніжним пушком на них, таким, як на крильцях юного метелика.

— Правда ж, гарна? — мовила місіс Кралевська. — Справжня красуня, чи не так? Вона стоїть у мене два тижні. Важко повірити? А попервах це був миршавий пуп’янок. Хирлявий, чахлий, не знати було, чи й виживе. Хтось необачно засунув його в букет разом з айстрами. А це смертельно, просто смертельно! Ти не уявляєш, які жорстокі всі складноцвіті — айстри, стокротки тощо. Це грубі, приземлені квіти, і не годилося тулити до них таку аристократку, як троянда. Коли її принесли сюди, вона була геть зів’яла, непомітна між айстрами. На щастя, я почула їхні голоси, доки дрімала тут. Завели розмову жовті айстри, вони завше войовничі. Я не знаю, про що вони балакали, але звучало це страхітливо. Спершу я не втямила, до кого вони звертаються; думала, просто сваряться. Я підвелася з ліжка і побачила цю бідолашну троянду в брутальному оточенні, виснажену, змучену. Зразу ж витягла її, поставила окремо, додавши у воду півтаблетки аспірину. Аспірин відживлює троянди. Срібні монетки — для хризантем, аспірин — для троянд, бренді — для пахучого горошку, цитриновий сік — для м’ясистих квітів на зразок бегонії. Отож, коли її було врятовано від айстр і підживлено, троянда воскресла і аж засвітилася вдячністю. Тепер вона намагається зберегти свою красу якомога довше, щоб зробити мені приємність.

Пані Кралевська закохано подивилась на красуню, яка сяяла в срібній вазі.

— Так, я чимало дізналась про квіти. Вони точнісінько як люди. Якщо їх збирається разом забагато, вони починають дратувати одне одного і в’януть. Змішай кілька видів і сам побачиш, які спалахнуть між ними чвари. Звичайно, важливу роль відіграє вода. Знаєш, дехто думає, що воду слід міняти щодня. Безглуздя! Квіти від цього швидко гинуть. Я міняю воду раз на тиждень, кладу в неї жменьку землі, і квіти буяють.

Відчинились двері, в кімнату з променистою усмішкою увійшов Кралевський.

— Вони вилупились! — сповістив він. — Усі четверо. Це така радість! Я непокоївся, бо це її перший виводок.

— Чудово, любий! Я теж дуже рада, — заясніла місіс Кралевська. — Ну, а ми з Джеррі досить змістовно побесідували. Принаймні для мене це було цікаво.

Я сказав, що для мене це також було вельми цікаво, і підвівся.

— Неодмінно приходь до мене ще, — запросила місіс Кралевська. — Можливо, мої міркування дещо екстравагантні, але тобі варто їх послухати.

Вона всміхнулася мені й приязно змахнула рукою на прощання. Ми з Кралевським пішли до дверей. На порозі я спинився, глянув назад і всміхнувся. Жінка лежала нерухомо під важким покривалом золотистих кіс. Мені здалося, що в тьмяному світлі кімнати квіти присунулися ближче до неї, з’юрмились біля ліжка в напруженому очікуванні, — ану ж вона розповість їм яку історію. Немічна стара королева в оточенні свого почту — одухотворених квітів.

Коментарі:
  1. 7 месяцев ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *