«Дванадцять місяців» Маршак

дванадцять місяців

«Дванадцять місяців» Маршак читати

Дійові особи

Баба.

Дочка.

Пасербиця.

Королева — дівчинка чотирнадцяти — п’ятнадцяти років, ровесниця пасербиці.

Гофмейстерина — висока худа стара діва. Учитель королеви — професор арифметики й краснопису.

Канцлер.

Начальник королівської варти.

Королівський прокурор.

Посол Західної держави.

Посол Східної держави.

Головний садівник.

Старий солдат.

Заєць і білки.

Дванадцять місяців.

Глашатаї3.

 

Дія перша

Картина перша

Зимовий ліс. Затишна галявинка. Ніким не займаний сніг лежить заметами, вкриває дерева пухнастими шапками. Дуже тихо. Кілька хвилин на сцені порожньо, немовби мертво. Потім сонячний промінь перебігає по снігу й освітлює крука на сосні, білку, що примостилася біля дупла. Чути шурхіт, хлопання крил, хрускіт сухого дерева. Ліс оживає. […]

На галяву вибігає заєць. На гілках поруч з білкою з’являється ще одна.

Заєць (плескаючи лапкою об лапку). Холодно, холодно, холодно! Від морозу дух переймає, лапи на бігу до снігу примерзають.

Злазьте, білочки, із дуба,

Нум гуляти в горюдуба4,

Сонечко гукать,

Весну закликать!

Білка. Гаразд, зайче! Кому першому горіти?

Заєць. Кому припаде. Полічимося.

Косий, косий,

Не ходи босий,

А ходи взутий,

Лапочки закутай.

Коли взуєш чобітки,

Не знайдуть тебе вовки,

Не знайде тебе ведмідь.

Випада — тобі горіть!

1 — а і 2 — а білки. Лови, зайче! Не впіймаєш! (Побігли.)

Білки мчать по снігу, заєць за ними. Тим часом на галявину виходить дівчина — пасербиця. На ній велика подерта хустка, стара кофтина, стоптані черевики, грубі рукавиці. Вона тягне за собою санчата, за поясом у неї невеличка сокира. Дівчина спиняється між двома деревами і дивиться на зайця та білок. Ті так захопилися грою, що й не помічають її. Білки з розгону стрибають на дерево.

Заєць. Ви куди, куди? Так не можна, це нечесно! Я з вами більш не гуляю.

Білки. А ти, зайче, стрибни, стрибни! Хвостом махни — та й на гілку!

Заєць. (пробує стрибнути, жалісно). Та в мене ж хвіст куций!

Білки сміються. Дівчина теж. Заєць та білки озираються на неї і зникають.

Пасербиця. Ой, не можу! До чого смішно! Хвіст, каже, в мене куций! Якби своїми вухами не чула, не повірила б! (Сміється.)

На галявину виходить солдат. За поясом в нього велика сокира. Він теж тягне за собою санки. Солдат — вусатий, бувалий, немолодий.

Солдат. Здорова була, красуне! Ти з чого це так радієш?

Пасербиця сміється ще дзвінкіше. Солдат, на неї дивлячись, теж посміхається.

З чого це тебе так сміх розбирає? Може, і я посміюся з тобою разом.

Пасербиця. Та ви не повірите! Тут заєць з білками в горюдуба гуляв! Він за ними, а вони від нього — по снігу та на дерево. Та ще й дражняться.

Солдат. Оце так по-нашому й говорять? Скажіть на милість!

Пасербиця. Ось ви мені й не вірите!

Солдат. Як же не вірити? День нині такий — старому рокові кінець, новому — початок. А я ще від діда свого чував, ніби його дід йому розповідав, що в такий день усяке на світі буває! Казав мій дід, що саме в переддень Нового року довелось його дідові з усіма дванадцятьма місяцями зустрітися. Щира правда! Увесь рік старий зразу побачив – і зиму, і літо, і весну, і осінь. На все життя запам’ятав, синові розповів і внукам розповісти наказав.

Пасербиця. Як це можна, щоб зима з літом і весна з осінню зійшлись!

Солдат. Ну, що знаю, те й кажу, а чого не знаю — про те мовчу. А ти чого сюди в такий мороз забрела? Мене начальство відрядило, а тебе хто?

Пасербиця. І я не своєю волею прийшла.

Солдат. У наймах ти, чи що?

Пасербиця. Ні, вдома живу.

Солдат. Та як же тебе мати відпустила?

Пасербиця. Мати не відпустила б, а от мачуха наказала хмизу набрати.

Солдат. Значить, ти сирітка? Отож то й амуніція в тебе другого строку. Наскрізь продуває. Я тобі допоможу, а тоді вже за своє діло візьмусь.

Пасербиця й солдат разом збирають хмиз і складають його на санчата.

Пасербиця. А яке ж у вас діло?

Солдат. Ялинку мені треба зрубати найкращу в лісі. Для самої королеви. Завтра в нас гостей повен палац буде. Отож і треба нам усіх здивувати.

Пасербиця. А що ж у вас на цю ялинку повісять?

Солдат. Що всі вішають, те й у нас буде. Всякі іграшки, хлопавки та брязкальця. Тільки в інших всі ці прикраси з паперу золотого та зі скла, а в нас із щирого золота й діамантів. В інших зайчики ватяні, а в нас — з атласу.

Пасербиця. Невже королева ще з ляльками бавиться?

Солдат. А чого б їй не бавитись? Вона хоч і королева, а не старша за тебе.

Пасербиця. Та я давно вже не бавлюсь.

Солдат. Ну, тобі, видать, ніколи, а в неї часу вистачить. Над нею ж ніякого начальства нема. Як померли її батьки — король з королевою, — так і зосталась вона повною господинею і собі, й людям.

Пасербиця. Значить, і королева у нас сирітка?

Солдат. Виходить, що сирітка.

Пасербиця. Шкода її!

Солдат. Авжеж шкода! Нема кому повчити її, довести до пуття, до розуму. Ну, твоє діло зроблено. Хмизу на тиждень вистачить. А тепер пора й мені за своє діло братись, ялиночку шукати, а то дістанеться мені від нашої сирітки. Вона в нас жартів не любить.

Пасербиця. От і мачуха в мене така… І сестриця в неї вдалася… Хоч що зробиш — нічим їм не догодиш, хоч як повернешся — все не в той бік…

Солдат. Почекай, не вік тобі терпіти. Доживеш і до хорошого життя.

Пасербиця. Спасибі за слово ласкаве і за хмиз спасибі. Швидко я сьогодні впоралась. От я вам зараз ялиночку одну покажу. Чи не підійде вам?

Солдат. Що ж, покажи. Ти, видать, у лісі, як удома.

Пасербиця і солдат зникають у хащах. На галяву виходять два високі діди — Січень — місяць і Грудень — місяць. Січень — у білій шубі й шапці. Грудень — у білій шубі з чорними смугами і в білій шапці з чорною облямівкою.

Грудень. Ось, брате, приймай господу. Нібито все в мене гаразд. Снігу нині досить: берізкам до пояса, соснам — по коліна.

Січень. Дякую, брате. Видать, ти добре попрацював. А тепер пора нам до нашого свята приготуватись — сніг у лісі поновити, віти посріблити.

Грудень. А чи не зарано ще? Та ось і санчата чиїсь стоять — значить, люди по лісі бродять. Закидаєш стежки снігом, їм звідси й не вибратись.

Січень. А ти полегесеньку починай. Дмухни вітром, помети віхолою, гості й здогадаються, що додому час.

Грудень. Що ж, почнемо помалесеньку.

Вірнії слуги, —

Сніговії хуги!

Всі дороги заметіть,

В ліс нікого не пустіть!

Починається віхола. Крізь снігову завісу майже не видно дідів у білих шубах і шапках. На галявину повертаються пасербиця і солдат. Вони грузнуть у заметах, затуляють обличчя од вітру. Удвох вони несуть ялинку.

Солдат. Віхола яка розгулялася, — прямо кажучи, новорічна! Не видно нічого. Ось ялиночку прив’яжу й рушимо. А ти на мене не чекай, іди собі додому, бо замерзнеш у своїй одежинці, та й віхолою тебе замете!

Пасербиця. Нічого, мені не в первину. (Допомагає прив’язати ялинку.)

Солдат. Ось і готово. А тепер кроком руш, в путь-дорогу! Я вперед, а ти за мною, по моїх слідах. Так тобі легше буде. Ну, поїхали!

Пасербиця. Поїхали. (Здригнулася.) Ох! Подивіться-но. Он там, за тими соснами, два діди в білих шубах стоять.

Солдат. Які ще там діди? Де? (Робить крок уперед.) Це сосни.

У цей час дерева зсовуються, і діди зникають за ними.

Пасербиця. Та ні ж, я бачила. Два діди — в шубах, у шапках…

Солдат. Нині й дерева в шубах та шапках стоять. Ходімо швидше, новорічну завірюху, та ще в лісовій глуші, ще й не таке приверзеться!

Пасербиця і солдат ідуть геть. З-за дерев знов з’являються діди.

Січень. Пішли? Ну, мабуть, це твої останні гості. Більше в цьому році людей у нас в лісі не буде. Клич братів новорічне вогнище розкладати.

Грудень. А хто дрова принесе?

Січень. Ми, зимові місяці!

Грудень. А хто вогню принесе?

Голоси з хащі. Весняні місяці!

Грудень. Хто жар роздуватиме?

Голоси. Літні місяці!

Грудень. Хто жар заливатиме?

Голоси. Осінні місяці!

У глибині лісу мелькають чиїсь постаті. Крізь гілки світяться вогні.

Січень. Що ж, брате, всі ми ніби зібрались — увесь рік. Замикай ліс на ніч, щоб ні ходу, ні виходу не було.

Грудень. Гаразд, замкну!

Віхола-метелиця

Хай по лісі стелеться,

Хай курить,

Хай димить,

Замітає землю вмить!

Стань, завісо вітряна,

Перед лісом, як стіна!

 

Картина друга

Палац. Класна кімната королеви. Шкільна дошка в розкішній золотій рамі. На оксамитовій подушці сидить і пише довгим золотим пером чотирнадцятилітня королева. Перед нею сивобородий професор арифметики і краснопису, подібний до старовинного астролога. Він у мантії, у докторському химерному ковпаку з китицею.

Королева. Терпіти не можу писати! Усі пальці в чорнилі.

Професор. Ви маєте рацію, ваша величносте. Це дуже неприємна справа. Недаремно старовинні поети обходились без письмового приладдя, тому їхні твори й віднесені наукою до розряду усної творчості. Проте наважуюсь попрохати вас накреслити власною вашої величності рукою ще чотири рядки.

Травка зеленіє,

Сонечко блищить.

Ластівка з весною

Вже до нас летить.

Королева. Я напишу тільки: «Травка зеленіє». (Пише.) Травка зе-не…

Входить державний канцлер.

Канцлер. (низько схиляючись). Доброго ранку, ваша величносте. Дозвольте найшанобливіше просити вас підписати один рескрипт і три накази.

Королева. Ще писати! Добре. Але тоді вже я не буду дописувати «зенеліє». Дайте сюди ваші папірці.(Підписує папери один за одним.)

Канцлер. Дуже вдячний. А тепер дозволю собі попросити вас написати…

Королева. Знов написати?

Канцлер. Тільки вашу височайшу резолюцію на цьому проханні.

Королева (нетерпляче). Що ж я повинна написати?

Канцлер. Одне з двох, ваша величносте: «стратити» або «помилувати»…

Королева (стиха). По-ми-лу-ва-ти… Стра-ти-ти… Краще напишу «стратити» — це коротше.

Канцлер бере папери, кланяється і виходить.

Професор (тяжко зітхаючи). …Ах, ваша величносте, що ви написали!

Королева. Ви знову помітили якусь помилку. Треба писати «стратети»?..

Професор. Ні, ви правильно написали це слово — і все ж таки зробили дуже велику помилку. Ви вирішили долю людини, навіть не подумавши!

Королева. От іще! Не можу ж я писати й думати водночас!

Професор. І не треба. Спочатку треба подумати, а потім писати!

Королева. Якби я вас слухалась, я б тільки й робила, що думала, думала і нарешті, напевно, збожеволіла б. Але, на щастя, я вас не слухаюсь… Ну, що там у вас? Питайте швидше, бо інакше я цілий вік не вийду з класної!

Професор. Дозвольте спитати, скільки буде сім разів по вісім?

Королева. Щось не пригадую… Це мене ніколи не цікавило… А вас?

Професор. Звичайно, цікавило, ваша величносте!

Королева. Як дивно! Ну, до побачення, наш урок закінчений. Сьогодні, перед Новим роком, у мене безліч справ.

Професор. Якщо така воля вашої величності… (Сумно збирає книжки.)

Королева. Справді ж, добре бути королевою. Усі мене слухають, навіть мій учитель. Скажіть, а що ви зробили б з іншою ученицею, якби вона відмовилась вам відповісти, скільки буде сім разів по вісім?

Професор (боязко). Поставив би у куток.

Королева. Ха-ха-ха! А якби вона й після цього не схотіла сказати?

Професор. Я б… Прошу пробачення у вашої величності, я б залишив її без обіду…

Королева. Без обіду? А якщо вона жде до обіду гостей наприклад, посланців якоїсь держави або іноземного принца?

Професор. Та я ж говорю про звичайну школярку, ваша величносте.

Королева (притягує крісло і сідає в нього). Ви, як виявляється, дуже жорстокий дідуган. А чи ви знаєте, що я можу вас стратити?!

Професор (тремтячи). Ваша величносте!

Королева. Так, так, можу. Чому б ні? Ви дуже свавільна людина… Що б я не сказала, ви кажете: неправильно. А я люблю, щоб зі мною погоджувались.

Професор. Ваша величносте, присягаюсь життям, я більше ніколи не буду з вами сперечатись, якщо така ваша воля.

Королева. Присягаєтесь життям? Ну, гаразд. Тоді продовжимо наш урок. Спитайте в мене що-небудь!(Сідає за парту.)

Професор. Скільки буде шість разів по шість, ваша величносте?

Королева (дивиться на нього, схиливши голову набік). Одинадцять.

Професор (сумно). Абсолютно правильно, ваша величносте. А скільки буде вісім разів по вісім?

Королева. Три.

Професор. Правильно, ваша величносте. А скільки буде…

Королева. Скільки та скільки! Яка-бо ви допитлива людина! Краще самі розкажіть мені щось цікаве. Щось новорічне. Адже ж завтра Новий рік.

Професор. Ваш покірний слуга!.. Рік, ваша величносте, складається із дванадцяти місяців…

Королева. Он як? Справді?

Професор. Абсолютно точно, ваша величносте. Місяці звуться: січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень.. .

Королева. І ви знаєте всі на ймення? Яка у вас чудова пам’ять!

Професор. Дуже вдячний, ваша величносте. Серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень. Місяці йдуть один за одним. Тільки скінчиться один місяць, зразу ж починається другий. І ніколи ще не бувало, щоб лютий настав раніше, ніж січень, а вересень — раніше, ніж серпень.

Королева. А якби я схотіла, щоб зараз настав квітень?

Професор. Це неможливо, ваша величносте!

Королева. Ви знов?.

Професор (благально). Це не я заперечую… Це наука і природа!

Королева. Скажіть, будь ласка! А коли я видам такий закон?

Професор (безпорадно розводить руками). Боюсь, що й це не допоможе… Але навряд чи вашій величності будуть потрібні такі зміни в календарі. Адже кожен місяць приносить нам свої подарунки і розваги. Грудень, січень і лютий — санки та ковзани, новорічну ялинку, в березні починає танути сніг, у квітні з-під снігу визирають перші проліски…

Королева. От я й хочу, щоб уже був квітень, я дуже люблю проліски! Я їх ніколи не бачила.

Професор. До квітня лишилось зовсім небагато, ваша величносте, всього якихось три місяці, або дев’яносто днів.

Королева. Дев’яносто? Я не можу чекати і трьох днів. Завтра новорічний прийом, і я хочу, щоб у мене на столі були ці… як ви їх назвали… проліски.

Професор. Ваша величносте, але закони природи…

Королева (перебиваючи його). Я видам новий закон природи!.. (Плеще в долоні.) Гей, пошліть до мене канцлера! (Професорові.) А ви сідайте за мою парту і пишіть! Тепер я вам буду диктувати. (Замислюється.)Ну! «Травка зеленіє, сонечко блищить, а в наших королівських лісах розцвітають весняні квіти.(Замислюється.) Тому наймилостивіше наказуємо приставити до Нового року в палац повний кошик пролісків. Того, хто виконає нашу височайшу волю, ми нагородимо по-королівському…» Що б таке пообіцяти? Пишіть: «Ми дамо йому стільки золота, скільки вміститься в його кошику, подаруємо шубу на сивій лисиці й дозволимо взяти участь у нашім новорічнім королівськім виїзді». Ну, написали?.. Як ви повільно пишете! Тепер дайте мені перо, я напишу своє високе ім’я.

У цей час у дверях з’являється канцлер.

Королева. Ставте печатку! І подбайте, щоб усі в місті знали мій наказ.

Канцлер (пробігає очима). До цього — печатку?! Воля ваша, королево!

Королева. Так, так, воля моя, і ви повинні її виконати!

Завіса спускається. Один за одним виходять два глашатаї із сурмами і сувоями паперу в руках. Урочисті звуки сурем.

Глашатаї. Під свято новорічне

ми видали наказ:

хай проліски у січні

розквітнуть в лісі враз!

 

У лісі квітнуть квіти,

новий стрічають рік!

Хто скаже, що не квітнуть, —

той справжній бунтівник!

Перший глашатай. А тому наймилостивіше наказуємо приставити на Новий рік до палацу повний кошик пролісків!

Другий глашатай. Того, хто виконає нашу височайшу волю, ми нагородимо по-королівському!

Перший глашатай. Під наказом власною її величності рукою підписано: «З Новим роком! З першим квітня!»

Другий глашатай.

Морозу вже не буде,

і сніг розтане вмить!

До лісу, добрі люди,

За пролісками йдіть!

 

Як пролісків хороших

ви нам принесете…

Червінців повен кошик

одержите за те!

Перший глашатай (плескаючи долонею по долоні).

Брр!.. Холодно!

 

Картина третя

Маленький будиночок на околиці міста. Жарко топиться піч. За вікнами метелиця. Сутінки. Мачуха викачує тісто. Дочка сидить перед вогнем. Вона перебирає кошики. Спочатку бере маленький, потім більший, потім найбільший.

Дочка (тримаючи в руках маленький кошик). А що, мамо, в цей кошик багато золота ввійде? На шубку вистачить?

Мачуха. На ціле придане вистачить — і на шубки й на спіднички.

Дочка. А в цей скільки влізе?

Мачуха. А в цей ще більше. Тут вже й на будинок кам’яний вистачить, і на коня з гнуздечкою, і на баранця з овечкою.

Дочка. Ну, а в цей?

Мачуха. А тут вже нічого й казати! На золоті їстимеш питимеш, у золоті ходитимеш, у золото взуєшся, золотом вуха завісиш.

Дочка. Ну, то я цього кошика й візьму! (Зітхаючи.) Одна біда — пролісків не знайти. Мабуть, посміятися з нас хотіла королева.

Мачуха. Молода ще, от і вигадує всяку всячину.

Дочка. А що як хто-небудь піде в ліс та й набере там пролісків? І дістанеться йому отакий кошик золота!

Мачуха. Ну, де там набрати! Раніш весни пролісків і не побачиш. Глянь, які кучугури намело — аж під саму стріху.

Дочка. А може, під кучугурами вони й ростуть собі потихесеньку? От надіну я свою кожушинку та й спробую пошукати.

Мачуха. Що ти, донечко! Та я ж тебе й за поріг не випущу. Глянь у віконце, яка завірюха розгулялась. А до ночі хіба ж таке ще буде!

Дочка (хапає найбільший кошик). Ні, піду. Хіба ж пощастить колись до палацу потрапити, до самої королеви на свято? Та ще кошик золота дадуть.

Мачуха. Замерзнеш у лісі!

Дочка. Ну самі до лісу йдіть, наберіть пролісків, а я їх до палацу віднесу.

Мачуха. Чи ж тобі, донечко, рідної матері не шкода?

Дочка. Хоч і шкода вас, та й золота шкода, а ще більше себе шкода!

Мачуха. Хороша дочка, що й казати! В таку негоду хазяїн собаки на вулицю не вижене, а вона матір жене.

Дочка. Еге ж, вас виженеш! Ви й кроку, для дочки не ступите. Отак і просидиш через вас у свято в кухні біля печі. А інші з королевою в срібних санках кататимуться, золото лопатою загрібатимуть… (Плаче.)

Мачуха. Та цить, донечко, не плач! Поїж-но пиріжка гарячого…

Дочка (крізь сльози). Не треба мені пиріжків! Коли не хочете самі йти й мене не пускаєте, то нехай сестра піде. Прийде з лісу, а ви її знов пошліть.

Мачуха. Та й справді! Чого б не послати? Ліс недалечко, збігати недовго. Набере вона квіточок, ми з тобою їх до палацу віднесем. А замерзне… То, значить, така вже її доля. Хто за нею плакатиме?

Дочка. Та певно, не я. До чого вона мені набридла! За ворота вийти не можна — сусіди тільки про неї і говорять: «Сирітка нещасна!» «Робітниця — золоті руки!» «Красуня очей не відведеш!» А чим я за неї гірша?

Мачуха. Що ти, донечко? Як на мене, ти краща, а не гірша. Та тільки не кожен це бачить. Вона ж хитра, підлеститись уміє. Тому поклониться, цьому посміхнеться. от усі й жаліють її. Сирітка та сирітка! А чого їй, сирітці, бракує? Хустку я їй свою віддала, зовсім добра хустка, і семи років я її не проносила, а потім тільки макітру обгортала. Черевички твої позаторішні доношувати їй дозволила. Чи мені шкода? А вже хліба скільки на неї йде! Вранці шмат, та в обід окраєць, та ввечері шкоринка. Скільки це за рік вийде! Адже днів у році багато. Інша не знала б, як віддячити, а від цієї слова не почуєш.

Дочка. Ну от, нехай і піде до лісу. Дамо їй кошика що найбільшого.

Мачуха. Що ти, донечко! Цей кошик новий, недавно куплений. Шукай його потім у лісі. Ось цього дамо — і пропаде, так не шкода.

Дочка. Та це малий дуже!

Входить пасербиця. Хустка на ній вся засипана снігом. Вона знімає її із себе, струшує, потім підходить до печі й гріє руки.

Пасербиця. Мете, що ні землі, ні неба не видно. Ледь добралася.

Мачуха. На те й зима, щоб віхола була.

Пасербиця. Ні, такої віхоли за цілий рік не було. Та й не буде.

Дочка. Ну що, зогрілася? Треба тобі ще декуди збігати. До лісу.

Пасербиця. Чого? Я хмизу багато привезла, на тиждень вистачить.

Дочка. Та не по хмиз, а по проліски!

Пасербиця (сміючись). Хіба що по проліски! А я зразу й не добрала, що ти жартуєш. Злякалася: нині й загинути неважко — сніг так і сипле.

Дочка. А я й не жартую. Ти хіба про наказ не чула? Тому, хто сьогодні пролісків набере, королева цілий кошик золота дасть!

Пасербиця. Та які ж зараз проліски? Адже ж зима…

Мачуха. Навесні за проліски не золотом платять, а міддю.

Дочка. Та що там балакати! Ось тобі кошик.

Пасербиця (дивиться у вікно). Сутеніє вже.

Мачуха. А ти б іще довше по хмиз ходила, то б зовсім поночі стало.

Пасербиця. Може, завтра піти? Я ранесенько встану, ледь розвидниться.

Дочка. Отак на нас у палаці й чекатимуть! Адже ж квіти до свята потрібні.

Пасербиця. Та хіба й розгледиш їх у таку темряву?

Дочка (жуючи пиріжок). А ти нижче нахиляйся та краще придивляйся.

Пасербиця. Не піду я! Невже вам мене не шкода? Загину я в лісі.

Дочка. А що ж, мені замість тебе до лісу йти?

Пасербиця (схиливши голову). Та золото ж не мені потрібне.

Мачуха. Авжеж, ти все маєш, все в мачухи та в сестри знайдеться.

Дочка. Вона в нас багата, від цілого кошика золота відмовляється! Ну, чи ти підеш, чи ні? Кажи прямо. Не підеш? Де моя кожушинка? (Зі слізьми в голосі.) Хай вона собі тут біля печі гріється, пироги їсть, а я до півночі по лісі буду ходити, в заметах грузнути… (Хапає кожушок і біжить до дверей.)

Мачуха (ловить її за поли). Ти куди? Сідай на місце, дурненька! (До пасербиці.) А ти хустину на голову, кошик у руки й іди! Гляди мені: якщо довідаюсь, що ти у сусідів просиділа, в хату не пущу — замерзай надворі!

Дочка. Іди та без пролісків не повертайся!

Пасербиця закутується хустиною, бере кошик і виходить. Мовчанка.

Мачуха (озирнувшись на двері). І двері за собою як слід не причинила. Он як дме! Замкни двері, донечко. І накривай стіл. Вечеряти пора.

 

Дія друга

Картина перша

Ліс. Іде лапатий сніг. Густі сутінки. Пасербиця пробирається крізь високі замети. Кутається в подерту хустину. Дме на закляклі руки. У лісі стає все темніше.

Пасербиця (спотикається, заплутується в чагарях). Не піду далі. Усе одно, де замерзати. (Сідає на повалене дерево.) Темно як! І не знаю, куди зайшла. Тут і вдень заблукати легко, а вже вночі — й поготів. От і прийшла моя смерть. Небагато я доброго бачила, а все ж таки боязко вмирати… Хіба що гукнути на допомогу? Може, й почує хтось — лісник чи дроворуб запізнілий, або мисливець. Агов! Рятуйте! Ніхто не відгукується. Що ж мені робити? А що як вовки наскочать? Щось світиться, он-он, вдалині. А може, це вовчі очі? Та ні, вовчі очі зелені, а це золотий вогник. Може, лісникова хатка недалечко або дроворуби вогнище розклали? Треба йти. Ох, ноги не йдуть, задубіли зовсім! (Іде через силу, провалюється в замети, пролазить через повалені стовбури.) Аби тільки вогник не погас! Ні, він усе ясніше горить. І димком ніби потягло. Невже вогнище? (Іде, розсуваючи гілки густих ялин.)

Навколо стає все світліше. І раптом перед дівчинкою відкривається галявина, посеред якої жарко палає багаття. Навколо багаття сидять люди. Їх дванадцятеро: троє старих, троє літніх, троє молодих; а останні троє – ще зовсім юнаки. На двох старих — білі довгі шуби, волохаті білі шапки, на третьому — біла шуба з чорними смугами. Один з літніх — у золотаво-червоній, другий — в іржаво-рудій, третій — у бурій одежі. Решта шестеро — у зелених, різного відтінку, жупанах, гаптованих кольоровими візерунками. У одного з юнаків поверх зеленого жупана — шубка наопаш, у другого – шубка на однім плечі. Дівчина спиняється між ялин і, не наважуючись вийти на галявину, прислухається до того, що говорять брати.

Січень (кидає у вогонь оберемок хмизу).

Гори, гори ясно, —

Літо буде красне,

А зима тепліша,

А весна миліша.

Червень.

Гори, гори ясно, —

Ягід буде рясно!

Де сніги біліші, —

Буде ще рясніше!

Травень.

Квіти скрізь яснітимуть,

Бджоли мед носитимуть.

Липень.

На полях пшениця

Буде колоситься.

Усі.

Гори, гори ясно,

Щоб не погасло!

Дівчина спочатку не наважується вийти на галявину. Потім, насмілившись, поволі виходить з-за дерев. Дванадцять братів, замовкнувши, повертаються до неї.

Пасербиця (вклинившись). Добривечір.

Січень. І тобі вечір добрий.

Пасербиця. Якщо не заваджу, дозвольте мені біля вогнища погрітися.

Лютий (хитаючи головою). Не бувало ще такого зроду, щоб хтось, крім нас, коло цього вогнища сидів.

Квітень. Та коли прийшов хтось до нашого вогника, то нехай гріється.

Січень. Ану, підходь, красуне, підходь, та гляди, щоб не опектися.

Пасербиця. Спасибі, дідусю. (Підходить до вогню і гріє руки.) Який же вогонь у вас жаркий! Аж серцю гаряче стало. Відігрілася я. Спасибі вам.

Січень. А що це в тебе в руках, дівчино? Кошик, чи що? По шишки, абощо, ти прийшла під самісінький Новий рік, та ще в таку метелицю?

Лютий. Лісові теж відпочити треба — не все ж його оббирати!

Пасербиця. Не своєю волею я прийшла і не по шишки.

Серпень (посміхається). То, може, по гриби?

Пасербиця. Не по гриби. Прислала мене мачуха збирати проліски.

Березень (сміючись і штовхаючи під бік Квітня-місяця).Чуєш, братику? Проліски збирати! Значить, твоя гостя, приймай! (Усі сміються.)

Пасербиця. Я і сама по сміялася б, та не до сміху мені. Наказала мені мачуха без пролісків додому не вертатись.

Лютий. Навіщо їй серед зими проліски знадобилися?

Пасербиця. Не квіти їй потрібні, а золото. Обіцяла наша королева цілий кошик золота тому, хто принесе кошик пролісків. От мене й послали до лісу.

Січень. Кепська твоя справа, голубонько. Не час тепер для пролісків, треба Квітня-місяця чекати.

Пасербиця. Я й сама те знаю, дідусю. Та дітися мені нікуди. Ну, спасибі вам за тепло та за ласку. (Бере свій кошик, і поволі йде до дерев.)

Квітень. Зажди, дівчино, не поспішай! (Підходить до Січня і кланяється йому.) Братику Січню, відступи мені на годину своє місце.

Січень. Я відступив би, та не бувати Квітню раніше Березня місяця.

Березень. Ну, за мною діло не стане. Що ти скажеш, братику Лютий?

Лютий. Та вже добре, і я відступлю, сперечатись не буду.

Січень. Будь по-вашому! (Вдаряє об землю льодовою патерицею.)

Не тріщіть ви, морози,

У дрімучім бору,

На сосні, верболозах

Не гризіть ви кору!

 

Годі вам пташенят

Заморожувать,

У барлогах звірят

Вихолоджувать!

У лісі стає тихо. Метелиця вщухає. Небо вкривається зорями.

Ну, тепер твоя черга, братику Лютий! (Передає свою патерицю Лютому.)

Лютий (вдаряє патерицею об землю).

Вітри, бурі, урагани,

Дмухайте щосили.

Хуги, вихори, бурани,

Розгуляйтесь сміло!

 

Ви женіть над нашим краєм

Хмар пухнастих зграю!

Хай над полем та над гаєм

Віхола гуляє!

У вітах гуде вітер. Галявиною кружить віхола, підіймає снігові вихори.

Тепер твоя черга, братику Березню!

Березень бере патерицю, і вона перетворюється у гілку, вкриту бруньками.

Березень.

Сніг тепер уже поблід,

Потемнішав в полі.

На озерах тріснув лід,

Наче розкололи.

 

Линуть хмарки навпростець,

Веселіше в лісі.

Зацвірінькав горобець

У селі на стрісі.

Сніг темніє й осідає. Починається капіж. На деревах з’являються бруньки.

Ну, тепер ти бери патерицю, братику Квітню!

Квітень бере патерицю, каже дзвінко, на весь хлоп’ячий голос.

Розбігайтеся, струмки,

Дзюркотіть по полю.

Виповзайте, комашки,

Із щілин на волю!

 

Темний лісе, пробудись,

Слухай пісню Квітня!

Розцвітайте всюди й скрізь

Проліски блакитні!

 

У лісі й на галяві все змінюється. Тане останній сніг. На горбочках під деревами з’являються блакитні й білі квіти. Пасербиця стоїть, занімівши від подиву.

Квітень. Чого ж ти стоїш? Поспішай. Нам з тобою тільки одну годинку брати мої подарували.

Пасербиця. Та як же все це сталося? Невже ж заради мене весна серед зими настала? Очам своїм повірити не смію!

Квітень. Вір не вір, а біжи швидше проліски збирати! Бо зима повернеться, а в тебе ще кошик порожній.

Пасербиця. Біжу, біжу! (Зникає між дерев.)

Січень (напівголосно). Я її зразу впізнав, як тільки побачив. І хусточка на ній та сама дірява, й чобітки плохенькі. Ми, зимові місяці, її добре знаємо. Чи то біля ополонки її зустрінеш з відрами, чи то в лісі з оберемком хмизу, і завжди вона весела, привітна, іде собі — співає. А нині засумувала.

Червень. Та й ми, літні місяці, її знаємо не менше. Ще й сонце не встане, а вона вже коло грядки — поле, підв’язує, гусінь оббирає. У ліс прийде — гілки даремно не зламає. Стиглу ягоду бере, а зелену на кущі залишає!

Листопад. Я її не раз дощем поливав. Жаль бере, та нічого не  зробиш!

Лютий. Ох, і від мене вона мало добра бачила! Я її вітром проймав, холодом морозив. Знає вона Лютий-місяць, та зате ж і Лютий її знає. Такій, як вона, не шкода серед зими весну на годинку подарувати.

Квітень. Чого ж тільки на годинку? Я б з нею цілий вік не розлучався!

Вересень. Так, хороша дівчина. Кращої хазяйки ніде не знайдеш.

Квітень. Ну, якщо вона усім вам до вподоби, так подарую я їй свою весільну каблучку!

З-за дерев виходить пасербиця. В руках у неї повен кошик пролісків.

Січень. Вже повен кошик зібрала? Моторні в тебе руки.

Пасербиця. Та їх там сила-силенна! Ніколи я стільки пролісків не бачила. Та все такі великі. Спасибі вам, господарі, за ласку. Якби не ви, не бачити б мені більш ні сонечка, ані пролісків! (Уклоняється Січневі.)

Січень. Не мені вклоняйся, а братові моєму меншому, Квітневі-місяцю. Він за тебе просив, він і квіти для тебе з-під снігу вивів.

Пасербиця (обертається до Квітня-місяця). Спасибі тобі, Квітню-місяцю! Завжди я тобі раділа, а тепер — як у вічі побачила, повік не забуду.

Квітень. А щоб і справді не забула, ось тобі каблучка на спогад. Дивись на неї та згадуй мене. Якщо трапиться з тобою лихо, кинь її і прокажи:

Ти котись, каблучко,

На весняну лучку,

У літнії сіни,

В теремок осінній,

По зимовому вбранню

До новорічного вогню!

Ми й прийдемо тобі на допомогу. Всі дванадцятеро прийдемо, як один, — з грозою, з віхолою, з весняною втіхою! Ну, прощавай, та каблучку мою бережи. Загубиш її — мене загубиш.

Пасербиця. Не загублю. Я з цією каблучкою нізащо не розлучусь. Вона мені над усе на світі дорожча буде.

Січень. А тепер послухай, що я скажу! Довелось тобі нині, в останню ніч старого року, зустрітися з усіма дванадцятьма місяцями разом. Ти до нас найкоротшою стежкою прийшла, а інші йдуть довгою дорогою — день за днем, година за годиною, хвилина за хвилиною. Так воно й годиться. Ти цієї короткої стежки нікому не відкривай, нікому не показуй.

Лютий. І про те, хто тобі проліски дав, не кажи. Адже й нам це не личить — порядок порушувати. Дружбою з нами не хвались!

Пасербиця. Помру, а нікому нічого не скажу!

Січень. Ото ж то. Та пора тобі додому, поки я метелицю не випустив.

Пасербиця. Прощавайте, брати-місяці!

Усі місяці. Прощавай, сестрице!

Пасербиця біжить геть.

 

Картина друга

Мачушин будинок. Мачуха й дочка прибираються. На лаві стоїть кошик із пролісками.

Дочка. Казала я вам, дайте їй великий новий кошик. А ви пошкодували. Скільки ж золота в цей кошик вміститься? Жменька, друга — та й годі!

 

Мачуха. Та хто ж її знав, що вона жива повернеться, та ще й з пролісками?! І де вона їх розшукала, ніяк не стямлюся. Прийшла вона сама не своя, ніби не з лісу, а з гулянки весела, очі блищать. Кошик на стіл, і до себе за завісочку. Я тільки глянула — що в тому кошику, а вона вже спить та так міцно. Уже й день надворі. Я сама й піч розпалила, і долівку підмела.

Дочка. От я її зараз розбуджу. А ви візьміть поки що проліски та перекладіть у новий великий кошик.

Мачуха. Та кошик же той не повний буде!

Дочка. А ви квіти просторіше та вільніше покладіть, от він і буде повний.

Мачуха. Розумна ти в мене. (Дочка йде за завісу. Баба перекладає проліски.) Як би це їх так покласти, щоб кошик повний був? Землиці хіба підсипати? (Бере горщики з-під квітів, висипає з них землю у кошик, потім укладає проліски.) От і добре. Дочка моя в мене вдалася.

Дочка вибігає навшпиньках з-за завіси.

Дочка (неголосно). Ось подивіться.

Мачуха. Каблучка! Та ще й яка! Звідки вона в тебе?

Дочка. Зайшла я до неї, почала її будити, а вона й не чує. Схопила я її за руку, а на пальці в неї каблучка блищить. Я потихесеньку каблучку стягла.

Мачуха. Он воно як! Не сама вона, значить, в лісі проліски збирала. Хтось їй допомагав. Оце тобі й сирітка. Покажи-но каблучку, донечко. Так і блищить, так і грає. Зроду такої не бачила. Ану, надінь на пальчик.

Дочка (намагається надіти каблучку). Не лізе!

З-за завіси виходить пасербиця.

Мачуха (тихо). У кишеню, у кишеню сховай!

Дочка ховає каблучку в кишеню. Пасербиця, вдивляючись собі під ноги, іде повільно до лави, потім до дверей, виходить у сіни. Помітила пропажу! Пасербиця повертається. Підходить до кошика з пролісками, риється у квітах.

Пасербиця. А де той кошик, в якому я проліски принесла?

Мачуха. Навіщо він тобі? Он стоїть!

Пасербиця шукає в кошику.

Дочка. Та що ти шукаєш?

Мачуха. Вона шукати мастачка! Серед зими стільки квітів розшукати!

Дочка. А ще казала — не буває взимку пролісків. Де ти їх набрала?

Пасербиця. У лісі. (Дивиться під лавку.) Чи ви тут нічого не знаходили?

Мачуха. Чого ж нам знаходити, як ми нічого не губили от скажи нам — що ти загубила, може, ми й допоможемо тобі.

Пасербиця (через силу). Каблучка в мене пропала.

Дочка. Каблучка? Та в тебе ж її ніколи не було!

Пасербиця. Я її вчора в лісі знайшла.

Мачуха. Ач, яка щаслива! І проліски знайшла, і каблучку. Отож і пошукай тепер. А нам з дочкою пора до палацу іти. Одягнись тепліше, донечко. Мороз немалий надворі. (Одягаються, прикрашаються. )

Пасербиця. Навіщо вам моя каблучка? Віддайте її мені!

Мачуха. Чи ти з глузду з’їхала? Звідкіля ж нам її взяти?

Пасербиця. Сестрице, люба, у тебе моя каблучка! Я знаю. Не глузуй з мене, віддай її. Ти ж до палацу йдеш. Тобі там цілий кошик золота дадуть — чого забажаєш, те й купи собі, а в мене тільки й була ота каблучка.

Мачуха. Мабуть, каблучка та не знайдена, а дарована. Пам’ять дорога!

Дочка. А скажи-но, хто її тобі подарував?

Пасербиця. Ніхто не дарував. Знайшла.

Мачуха. Що легко знайдене — те й загубити не шкода. Не зароблене ж! Бери кошик, донечко! У палаці, мабуть, ніяк не дочекаються! (Виходять.)

Пасербиця. Що ж мені тепер робити, кому поскаржитись? Брати-місяці далеко, не знайти мені їх без каблучки. Хто за мене заступиться? Хіба що до палацу піти, королеві розповісти? Я ж для неї проліски збирала. Солдат казав, що вона сирітка. Може, сирітка сирітку пожаліє… Та не пустять мене до неї без пролісків моїх! (Сідає перед піччю, дивиться у вогонь.) От наче й не було нічого. Наче приснилося все. Ні квітів, ні каблучки. Тільки хмиз і зостався з усього, що я з лісу принесла. (Кидає у вогонь хмиз.) Яскраво горить, весело! Ніби я знов у лісі, серед братів місяців… Прощай, моє новорічне щастя! Прощайте, брати місяці!.. Прощай, Квітню!

 

Дія третя

Картина перша

Зал королівського палацу. Посеред залу — висока, пишно прибрана ялинка. Стоять, чекаючи на королеву, багато розкішно вдягнених гостей. Серед них — посол Західного королівства і посол Східного королівства. Музики грають туш. Із дверей виходять царедворці, потім королева у супроводі канцлера і високої худорлявої гофмейстерини. За королевою — пажі, що несуть її довгий шлейф. За шлейфом скромно дріботить професор.

Усі в залі. З Новим роком, ваша величносте! З новим щастям!

Королева. Щастя в мене завжди нове, а Новий рік ще не настав.

Загальний подив.

Канцлер. А тим часом, ваша величносте сьогодні перше січня!

Королева. Ви помилилися. (До професора.) Скільки днів у грудні?

Професор. Рівно тридцять один, ваша величносте!

Королева. Значить, сьогодні тридцять друге грудня.

Гофмейстерина. Це новорічний жарт її величності! (Усі сміються.)

Королева. Ні, я зовсім не жартую. (Усі перестають сміятись.) Завтра буде тридцять третє грудня, післязавтра… (До професора.) Ну, як там далі?

Професор (розгублено). Тридцять четверте грудня. Тридцять п’яте грудня. Тридцять шосте грудня… Але це ж неможливо, ваша величносте!

Королева. Ви знову?

Професор. Так, ваша величносте, знов і знов! Ви можете відрубати мені голову, можете посадити мене до в’язниці, але в грудні тридцять один день. Це доведено наукою. А сім разів по вісім, ваша величносте, п’ятдесят шість! Це теж доведено наукою, а наука для мене дорожча за власну голову!

Королева. Ну, ну, любий професоре, заспокойтесь. Я вам вибачаю. А все ж таки грудень не скінчиться доти, поки мені не принесуть кошик пролісків.

Професор. Як вам завгодно, ваша величносте, але їх не принесуть.

Королева. Побачимо. (Усі розгублені.)

Канцлер. Дозвольте представити вашій величності прибулих до нас надзвичайних послів дружніх держав — посла Західного королівства і посла Східного королівства. (Посли підходять і кланяються.)

Західний посол. Ваша величносте, король моєї країни доручив мені принести вам новорічні вітання.

Королева. Привітайте його величність, якщо в нього вже настав Новий рік. У мене, як бачите, цього року Новий рік запізнився.

Східний посол (уклоняється королеві). Мій повелитель наказав мені вітати вашу величність і поздоровити її… (Трохи помовчавши.) Із квітучим здоров’ям і великою мудрістю, зовсім незвичною в такому ніжному віці!

Королева (до професора). Чуєте? А ви збираєтесь мене чогось вчити!

Професор. Мудрі люди, ваша величносте, вчаться все життя.

Королева. Їм, мабуть, нема чого більш робити. А в королів і без того дуже багато турбот.

Професор зітхає і вклоняється. Королева сідає на трон і кличе канцлера.

Королева. Чому досі нема пролісків? Чи всі в місті знають мій наказ?

Канцлер. Квіти будуть зараз покладені до ніг вашої величності!

Входить процесія садівників з кошиками, вазами, букетами різноманітних квітів. Головний садівник підносить королеві величезний кошик троянд. Інші садівники ставлять біля трону тюльпани, нарциси, орхідеї, гортензії та інші квіти.

Гофмейстерина. Які чудові фарби!

Королева. А чи є тут проліски? Знайдіть мені їх, будь ласка.

Канцлер (надягає окуляри і підозріло розглядає квіти в кошиках. Нарешті, витягає півонію і гортензію). Я гадаю, одна з цих квіток — пролісок.

Королева. От дурниці! (До професора.) А ви що скажете?

Професор. На жаль, я знаю тільки латинські назви рослин. Це, наскільки я пам’ятаю, пеонія альбіфлора, а оце гідрангіа опулоїдес.

Королева. Опулоїдес? Ну, це більш нагадує назву якоїсь хвороби! (До садівників.) Кажіть ви, що це за квіти?

Садівник. Це гортензія, ваша величносте, а це — півонія.

Королева. Не треба мені ніяких півоній. Я хочу пролісків.

Садівник. Ваша величносте, які ж проліски у королівській теплиці?.. Пролісок — квітка дика, можна сказати, бур’ян. Росте десь у лісі.

Королева. Так принесіть їх мені з лісу!

Садівник. Слухаю, ваша величносте. Тільки не гнівайтесь, зараз їх нема в лісі. Вони не з’являються раніш квітня місяця.

Королева. Чи ви змовились усі? Квітень та квітень! Якщо не буде в мене пролісків, у когось не буде голови. Канцлере, накажіть приготувати вирок!

Канцлер. О ваша величносте, у мене все напоготові.

У цей час відчиняються двері. Входять офіцер королівської варти.

Офіцер королівської варти. Ваша величносте, за вашим наказом до палацу прибули проліски! Їх приставили дві особи без титулів і звань!

Входить мачуха й дочка з кошиком в руках.

Королева (підводиться). Сюди, сюди! (Підбігає до кошика і зриває з нього скатертину.) Так оце і є проліски?

Мачуха. Свіженькі, лісові, просто з-під заметів! Самі рвали!

Королева. Оце квіти, не те, що ваші… як їх там… опулоїдес! (Приколює на груди букет.) Хай сьогодні всі прикрасять себе пролісками!

Садівники із квітами виходять. Королева роздає всім гостям проліски.

Начальник варти (приймаючи від королеви проліски). Ваша величносте, я зберігатиму цю дорогоцінну квітку в золотому футлярі.

Королева. Краще поставте її в склянку з водою!

Професор. Цього разу ви маєте цілковиту рацію, ваша величносте. У склянку зі свіжою некип’яченою водою.

Королева. Я завжди маю рацію, пане професоре! Зате ви цього разу помилились. Ось вам пролісок, хоч, по-вашому, їх узимку не буває.

Професор (розглядаючи квітку). Дякую, ваша величносте… Не буває!

Королева. Ах, професоре! Якби ви були звичайним школярем, я поставила б вас у куток за впертість!.. Ну, що, всі прикололи квіти? Значить, Новий рік настав і в моєму королівстві. Можете мене поздоровляти!

Усі.  З Новим роком, ваша величносте! З новим щастям!

Королева. З Новим роком! Засвітіть ялинку! Я хочу танцювати!

На ялинці загоряються вогники. Грає музика. Західний посол шанобливо кланяється королеві. Вона подає йому руку. Королева танцює із Західним послом, гофмейстерина — з начальником королівської варти. За ними йдуть інші пари.

Королева. Дорогий посол, чи не можете ви підставити ніжку гофмейстерині? Було б так весело, коли б вона простяглася посеред залу!

Західний посол. Пробачте, ваша величносте, я вас не зовсім зрозумів.

Королева (танцюючи). Дорога гофмейстерино, обережніше! Ви зачепили своїм довгим шлейфом ялинку і, здається, загорілись… Ви горите, горите!

Гофмейстерина. Я горю? Рятуйте!

Начальник варти. Пожежа! Викликати всі пожежні частини!

Королева (регоче). Та ні, це я пожартувала! З першим квітня!

Гофмейстерина. Чому — з першим квітня?

Королева. А тому, що розцвіли проліски!.. Ну, танцюйте, танцюйте!

Гофмейстерина (до начальника королівської варти, потроху віддаляючись в танці від королеви). Ах, я страшенно боюсь, щоб наша королева не втнула сьогодні якоїсь божевільної витівки. Це така невихована дівчинка!

Начальник варти. Проте вона ваша вихованка, пані гофмейстерино!

Гофмейстерина. Ах, що я можу зробити? Вона цілком вдалася в батька та матір. Узимку їй потрібні проліски, а влітку — льодові бурульки!

Королева. Мені набридло танцювати!

Усі зразу зупиняються. Королева йде до свого трону.

Мачуха. Ваша величносте, дозвольте й нам привітати вас з Новим роком!

Королева. А, ви ще тут?

Мачуха. Тут поки що. Так і стоїмо зі своїм порожнім кошиком.

Королева. Ах, так! Канцлере, звеліть насипати в їхній кошик золота!

Канцлер. Але, ваша величносте, у кошику землі було більше, аніж квітів!

Мачуха. Без землі квіти в’януть, ваша милосте.

Королева (до професора). Це правда?

Професор. Так. Але правильніше казати: рослинам потрібен ґрунт.

Королева. Заплатіть золотом за проліски, а земля у моїм королівстві, або — як ви там кажете? — ґрунт, і так мені належить.

Канцлер бере кошик і виходить.

Королева (самовдоволено поглядаючи на всіх). Отже, квітень ще не настав, а проліски вже розквітли.

Західний посол. Це й справді, ваша величносте, надзвичайний і дивовижний випадок. Було б дуже цікаво дізнатися — де та як знайшли ці жінки в найсуворішу пору року такі ніжні весняні квіти.

Королева (до мачухи й дочки). Розповідайте, де ви знайшли квіти.

Мачуха (дочці). Кажи ти.

Дочка. Самі кажіть.

Мачуха (виступає наперед, відкашлюється і кланяється). Розповісти, ваша величносте, неважко. Важче було проліски в лісі відшукати. Ото як почули ми королівський наказ, то й подумали: замерзнемо, а волю її величності виконаємо! Узяли по вінику та по лопаті й пішли в ліс. Віниками перед собою стежку розмітаємо, лопатами замети розгрібаємо. А в лісі ж темно, а холодно! Ідемо ми, йдемо – кінця краю лісові не видко. Глянула я на дочку свою, а вона аж задубіла вся. Ох, думаю, пропали ми обидві…

Королева. Ну, а далі що було?

Дочка. Далі, ваша величносте, ще гірше було! Кучугури все вищі, мороз усе дужчий, ліс усе темніший. як дійшли, й самі не пам’ятаємо…

Мачуха. Та й дісталися ми до цього місця. І таке чудове місце. Кучугури вищі від дерев, а посередині озеро — кругле, як тарілочка. Вода в ньому не мерзне, по воді білі качечки плавають, а по берегах квітів сила-силенна…

Канцлер вносить кошик золота і ставить його поруч з мачухою та дочкою.

Мачуха (поглядаючи на золото). Ніби килимом уся земля встелена!

Гофмейстерина. О, це, мабуть, чудово! Квіти, пташки!

Королева. Які пташки? Про пташок вона не розповідала.

Гофмейстерина (соромливо). Качечки.

Королева (до професора.). Хіба качки — це птахи?

Професор. Водоплавні, ваша величносте!

Начальник королівської варти. А гриби там теж ростуть?

Дочка. І гриби. І полуниці, чорниці, голубиці, ожина, малина, горобина…

Професор. Як? Проліски, гриби і ягоди — водночас? Не може бути!

Мачуха. Ото ж то й є, ваша милосте, що не може бути. А є!

Королева (плеще в долоні). Зараз же ідіть до лісу і принесіть мені звідти полуниць, горіхів і слив!

Мачуха. Ваша величносте, змилуйтесь! Дорога ж туди дуже дальня!

Королева. Яка ж дальня, коли вчора тільки я наказ підписала, а сьогодні ви вже мені квіти принесли.

Мачуха. Це так, ваша величносте, та в дорозі ми дуже змерзли.

Королева. Змерзли? Нічого, я звелю дати вам теплі шуби.

Мачуха (до дочки стиха). Що робити нам, га?

Дочка (стиха). Її пошлемо. Вона знайде!

Королева. Про що це ви перешіптуєтесь?

Мачуха. Перед смертю прощаємось, ваша величносте… Не знати — вернемось чи загинемо. Та нічого не вдієш. Треба вам послужити. То накажіть нам по шубці видати. ми й підемо собі. (Бере кошик із золотом.)

Королева. Шубки вам зараз дадуть, а золото поки що залиште. як повернетесь, одержите зразу два кошики. Та швидше повертайтесь!

Слуги подають мачусі й дочці шубки. Вони одягаються, оглядають одна одну.

Мачуха. Спасибі, ваша величносте, за шубки. У таких і мороз не страшний. Вони хоч і не на сивій лисиці, але теплі. Прощавайте, ваша величносте, ждіть нас із горіхами та ягодами. (Уклоняються і поспішно йдуть).

Королева. Стійте! (Плеще в долоні.) Ану, подайте й мені шубку! Усім подавайте шуби! Та звеліть запрягати коней. Ми їдемо в ліс, до цього круглого озера, і збиратимемо на снігу полуниці! Їдьмо! Їдьмо!

Гофмейстерина. Так я і знала… Яка чудова розвага!

Королева. Цих жінок ми посадимо в сани. Вони показуватимуть дорогу.

Дочка. Ой! Пропали ми!..

Мачуха (тихо). Мовчи!.. Ваша величносте! Дозвольте мені слово мовити. Не можна вашій величності їхати! Замети ж у лісі — ні пройти, ні проїхати.

Королева. Еге, коли вже ви віником та лопатою стежку собі розчистили, то для мене й широкий шлях прокладуть. (До начальника королівської варти.) Накажіть полку солдат вирушити до лісу з лопатами й мітлами!

Начальник варти. Буде виконано, ваша величносте!

Королева. Ну, чи всі готові? Їдьмо! (Іде до дверей.)

Мачуха. Ваша величносте!.. Ваша величносте! Та озера ж . цього нема! Ще при нас його кригою затягло. І снігом замело!

Гофмейстерина. А качечки?

Мачуха. Полетіли!

Західний посол. А полуниці, сливи?

Мачуха. Усе чисто снігом замело!

Начальник королівської варти. Може, хоч гриби залишились?

Королева. Еге, сушені! (Грізно до мачухи.) Я бачу, ви глузуєте з мене!

Канцлер. Цих обманщиць, ваша величносте, треба закувати та посадити до в’язниці. Я зразу зрозумів, що вони хочуть видурити кошик золота.

Гофмейстерина. І я, ваша величносте, зразу здогадалась, що ці шахрайки обдурюють нас. Хіба ж бувають ягоди чорниха та голубиха?

Професор. Не чорниха і голубиха, пані гофмейстериха, а чорниці й голубиці.

Гофмейстерина. Я не гофмейстериха, а гофмейстерина!

Професор. Ах, пробачте, я помилився. Чорниці та голубиці, пані гофмейстериця, — це дикорослі ягідні. Вони є в лісах, але, звичайно, улітку, а не взимку. Прошу не гніватись на мене, ваша величносте, але я вже доповідав вам, що ні ягід, ні горіхів, ані пролісків серед зими не буває.

Королева (зриваючи з грудей букет). А це що?

Професор (посмутнілим голосом). Проліски!..

Мачуха й дочка. Проліски, ваша величносте! Свіженькі, лісові!

Королева (сідає на трон і закутується в шубку). Отож, якщо ви не скажете, де ви їх взяли, вам завтра ж відрубають голови. Ні, сьогодні, зараз! (До професора.) як це ви кажете — не слід відкладати на завтра…

Професор. … те, що можна зробити сьогодні, ваша величносте.

Королева. Отож. (Мачусі й дочці.) Ну, відповідайте. Тільки правду!

Мачуха й дочка падають навколішки.

Мачуха (плачучи). Ми й самі не знаємо, ваша величносте!..

Дочка. Нічого не знаємо!

Королева. Як це так? Нарвали цілий кошик пролісків і не знають де!

Мачуха. Не ми рвали!

Королева. Он як? Не ви рвали? А хто ж?

Мачуха. Пасербиця моя, ваша величносте. Це вона, негідниця, за мене до лісу ходила. Вона й проліски принесла…

Королева. До лісу — вона, а до палацу — ви? Чому її з собою не взяли?

Мачуха. Удома зосталася, ваша величносте. Треба ж у хаті доглянути.

Королева. Ото б ви й доглядали в хаті, а негідницю сюди б надіслали!

Мачуха. Як же її до палацу надсилати! Вона в нас наче звірючка лісова!

Королева. А дорогу в ліс, до пролісків, ваша звірючка показати може?

Мачуха. Та вже ж, мабуть, може. Коли вперше дорогу знайшла, то й удруге знайде. Тільки чи схоче вона? Ох, уперта вона…

Королева. Ну, я теж уперта! Побачимо, хто кого переможе!

Дочка. А якщо вона вас не послухає, накажіть їй голову відрубати! І все!

Королева. Я сама знаю, кому рубати голову. (Встає з трону.) Ми всі їдемо до лісу збирати проліски, полуниці та горіхи. (До мачухи з дочкою.) А вам дадуть найбистріших коней і ви разом із цією звірючкою доженете нас.

Мачуха й дочка (кланяються). Слухаємо, ваша величносте!

Королева. (до начальника варти.) Приставте до них двох солдатів з рушницями… ні, чотирьох, щоб ці брехухи не здумали від нас вислизнути.

Мачуха. Ой леле!..

Начальник королівської варти. Буде виконано, ваша величносте. Вони вже дізнаються в мене, де ростуть сушені гриби.

Королева. Дуже добре. Принесіть нам усім по кошику. Найбільшого — для мого професора. Нехай він побачить, як у січні квітнуть проліски!

 

Дія четверта

Картина перша

Ліс. Кругле озеро, затягнуте кригою. Посеред нього темніє ополонка. Високі замети. […]. Деякий час на сцені цілковита тиша. Чути кроки, голоси. Зі стрімкого берега просто на лід скочується начальник королівської варти. За ним скочується професор.

Професор. Ви, здається, впали?

Начальник королівської варти. Ні, я просто приліг відпочити. (Крекчучи встає.) Давно не доводилось мені з крижаних гір спускатися. Літ шістдесят принаймні як, на вашу думку, дорогий професоре, це озеро?

Професор. Це якась водяна улоговина. За всіма прикметами — озеро.

Начальник королівської варти. І зовсім кругле. Я гадаю, що це те саме озеро. (Кричить угору.) Гей, доповідайте її величності, що ми знайшли озеро, кругле, як тарілка! Хай негайно розчищають сюди дорогу!

Солдати швидко розчищають схил до озера і стелять килимову доріжку. По доріжці спускається королева, за нею гофмейстерина, посли та інші гості.

Королева (до професора). Ви казали мені, що в лісі водяться дикі звірі, а я тут жодного звіра не бачу! Де ж вони? Покажіть мені їх.

Професор. Я гадаю, вони сплять, ваша величносте.

Королева. Але ще зовсім видно. Хіба вони так рано лягають спати?

Професор. Деякі з них лягають восени, і сплять аж поки розтане сніг.

Королева. Тут стільки снігу, що він, мабуть, ніколи не розтане. Я й не уявляла, що бувають такі високі замети. Мені зимно. Дайте накидку!

Один із солдатів скидає з себе спочатку плащ, потім куртку з хутряною облямівкою. Йому наслідують інші солдати.

Королева (до професора). Поясніть мені, що це значить: ми мало не заклякли від холоду, а ці люди поскидали із себе навіть свої куртки!

Професор (трусячись від холоду). В-в-в… Це цілком зрозуміло, ваша величносте: посилений рух сприяє кровообігу.

Королева. Я нічого не зрозуміла! Покличте сюди оцих солдатів!

Підходять два солдати: один — літній, вже відомий глядачеві, другий зовсім молодий. Молодий стирає з лоба піт і стає струнко.

Скажи мені, чому ти витер лоба?

Солдат. Не звольте гніватись, ваша величносте! (Ніяково.)Упрів!

Королева. Як? Що це значить — упрів?

Старий солдат. Так у нас кажуть, ваша величносте. Від лопати, від сокири та від мітли парко стало, ваша величносте.

Королева. Он як? Ви чули? Гофмейстерино, канцлере, беріть сокири. А мені дайте мітлу! Беріть усі — що кому до вподоби! А й справді, від цього тепліше стає. (Витирає з лоба піт.) Я навіть упріла!

Гофмейстерина. Ах!

Королева. Хіба я не так сказала?

Професор. Ні, ви сказали правильно, ваша величносте, але насмілюсь зауважити, що вислів цей не зовсім шляхетний, а так би мовити, народний.

Королева. Ну що ж, королева має знати мову свого народу! Ви самі повторюєте це мені перед кожним уроком граматики!

Професор. Боюся, що ви, ваша величність, не зовсім вірно зрозуміли мої слова …

Начальник королівської варти. А ви гово-рили б простіше. Ось як я, наприклад: раз, два, кроком руш — і всі мене розуміють.

Королева (кидаючи мітлу). Раз, два, — кидайте мітли та лопати! Мені набридло помсти сніг! (Начальнику королівської варти.) Куди поділися ці жінки, які мають показати нам, де ростуть проліски

Королівський прокурор. Я побоююся, що ці злочинниці обдурили варту і зникли.

Королева. Ви відповідаєте за них головою, начальник королівської варти! Якщо їх не буде тут за хвилину …

     Дзвін дзвіночків. Іржання коней. З-за кущів виходять Стара, Донька і Пасербиця. Їх оточує варта.

Начальник королівської варти. Тут вони, ваша величність!

Королева. Нарешті!

Стара (озираючись по сторонах, про себе). Ти ба, озеро! Адже ось брешеш, брешеш, та ненароком і правду збрешеш! (Королеве.) Ваша величність, призвела я вам свою пасербицю. Не звольте гніватися.

Королева. Підведіть її сюди. Ах, ось ти яка! Я думала, яка-небудь волохата, клишоногий, а ти, виявляється, красива. (Канцлеру.) Чи не правда, вона дуже мила?

Канцлер. У присутності моєї королеви я нікого н нічого не бачу!

Королева. У вас, мабуть, замерзли окуляри. (Про-фессору.) А ви що скажете?

Професор. Я скажу, що взимку в країнах помірного клімату …

Східний Посол. Який же це помірний клімат? Зовсім не помірний. Надто холодний клімат!

Професор. Вибачте мене, пане посол, але в географії він називається помірним … Отже, в країнах помірного клімату жителі носять взимку теплу одяг з хутра і пуху.

Королева. «Муха — пуху» … Що ви хочете сказати?

Професор. Я хочу сказати, що ця дівчина потребує в теплому одязі. Дивіться, вона зовсім замерзла!

Королева. На цей раз ви, здається, мають рацію, хоча могли б говорити коротше. Ви користуєтеся кожним слушною нагодою, щоб дати мені урок географії, арифметики або навіть співу! .. Принесіть цій дівчині теплий одяг з хутра і пуху, або, кажучи по-людськи, — шубу! .. Ну ось, надягніть на неї!

Дочка. Спасибі.

Королева. Почекай дякувати! Я тобі ще кошик золота дам, дванадцять оксамитових суконь, черевички на срібних підборах, браслета: на кожну руку і з алмазного кільцю на кожен палець! Хочеш?

Пасербиця. Спасибі. Тільки мені нічого цього не треба.

Королева. Зовсім-зовсім нічого?

Пасербиця. Ні, одне колечко мені потрібно. Не десять ваших, а одне моє!

Королева. Хіба одне краще, ніж десять?

Пасербиця. Для мене краще, ніж сто.

Мачуха. Не слухайте її, ваша величність!

Донька. Вона сама не знає, що каже!

Пасербиця. Ні, знаю. Було у мене колечко, а ви його взяли і віддати не хочете.

Донька. А ти бачила, як ми його брали?

Пасербиця. І не бачила, а знаю, що воно у вас.

Королева (Бабі і Доньці). А ну-ка, дайте мені сюди це кільце!

Мачуха  Ваша величність, вірте слову, — немає його у нас!

Д о ч к а. І не було ніколи, ваша величність.

Королева. А зараз буде. Давайте колечко, а не те …

Начальник королівської варти. Скоріше. відьми! Королева гнівається,

Донька, глянувши на Королеву, виймає з кишені кільце,

Пасербиця. Моє! Іншого такого і на світі немає.

Стара. Ах, донечко, навіщо ж ти чуже кільце сховала?

Донька. Та ви ж самі сказали — в кишеню покладеш, коли на палець не лізе!

Всі сміються.

Королева. Красиве колечко.х Звідки воно у тебе?

Пасербиця. Мені його дали.

Королівський прокурор. А хто дав?

  Пасербиця. Не скажу.

Королева. Е, та ти й справді вперта! Ну, знаєш що? Так і бути, бери своє кільце!

Пасербиця. Правда? От спасибі!

Королева. Бери та пам’ятай: я даю тобі його за те, що ти покажеш мені місце, де вчора збирала проліски. Та швидше!

Пасербиця. Тоді не треба! ..

Королева. Що? Не треба тобі колечка? Ну, так ти ніколи його більше не побачиш! Я його у воду кину, в ополонку! Шкода? Мені й самій, може бути, шкода, та нічого не поробиш. Говори швидше, де проліски. Раз … два … три!

Пасербиця (плаче). Колечко моє!

Королева. Думаєш, я і справді кинула? Ні, ось воно ще тут, у мене на долоні. Скажи тільки одне слово — і воно буде у тебе. Ну? Довго ти ще бу-дешь пручатися? Зніміть з неї шубку!

Донька. Нехай мерзне!

Стара. Так їй і треба!

З падчерки знімають шубку. Королева в гніві ходить взад і вперед. Придворні проводжають її очима. Коли Королева відвертається, Старий Солдат накидає на плечі падчерки свій плащ.

Королева (озирнувшись). Це що значить? Хто по-смів? Говоріть!

Мовчання.

 Ну, видно, на неї плащі з неба валяться! (Зауважує Старого Солдата без плаща.) А, бачу! Ходи-но сюди, подой-ді … Де твій плащ?

Старий Солдат. Самі бачите, ваша величність.

Королева. Та як же ти насмілився?

Старий Солдат. А мені, ваша величність, щось знову жарко стало. Упрів, як кажуть у нас в простому народі. А плащ дівати нікуди …

Королева. Дивись, як би тобі ще жаркіше не стало! (Зриває з падчерки плащ і топче його ногами.) Ну що, будеш пручатися, зла дівчисько? Будеш? Будеш?

Професор. Ваша величність!

Королева. Що таке?

Професор. Це негідний вчинок, ваше велічествоВеліте віддати цієї дівчині шубку, яку вией подарували, і кільце, яким вона, мабуть, дуже дорожить, а самі поїдемо додому. Вибачте мене, але ваша впертість не доведе нас до добра!

Королева. Ах, так це я вперта?

Професор. А хто ж, насмілюся запитати?

Королева. Ви, здається, забули, хто з нас королева — ви чи я, — і наважуєтеся заступатися за цю свавільну дівчину, а мені говорити зухвалості! .. Ви, здається, забули, що слово «стратити» коротше, ніж слово «Помилувати»!

Професор. Ваша величність!

Королева. Ні-ні-ні! Я і слухати вас не хочу большеСейчас я велю кинути в ополонку і це колечко, і дівчину, і вас слідом за нею! (Круто повертається до пасербиці.) В останній раз запитую: покажеш дорогу до пролісками? Ні?

Пасербиця. Ні!

Королева. Прощайся зі своїм колечком і з життям заодноХватайте її! .. (З розмаху кидає колечко в воду.)

Пасербиця (рвонувшись вперед)      Ти котись, котись, колечко,     На весняне ганок,      У літні сіни,      У теремок осінній     Та по зимовому килиму     До новорічного багаття!

Королева. Що, що таке вона говорить?

     Піднімається вітер, заметіль. Навскіс летять снігові пластівці. Королева, придворні, Стара з Дочкою, солдати намагаються вкрити голови, захистити особи від снігового вихору. Крізь шум хуртовини чути бубон Січня, ріг Лютого, березневі бубонці. Разом із сніговим вихором проносяться якісь білі фігури. Може бути, Це заметіль, а може бути, і самі зимові місяці. Кружляючи, вони на бігу захоплюють за собою падчерку. Вона зникає.

До мене! Швидше!

 Вітер кружляє Корольову і всіх придворних. Люди падають, подни-маються; нарешті, вхопившись один за одного, перетворюються в один клубок.

     Голос Мультфільм / Казка. Тримайте мене!

     Голос Баби. Доню! Де ти?

     Голос Дочки. Сама не знаю де! .. Пропала я! ..

     Різні голоси.

     — Додому!

     — Коней!

     — Де коні? Кучер! Кучер!

    Все, припавши до землі, завмирають. В шумі бурі все частіше чути березневі бубонці, а потім квітнева сопілка. Заметіль вщухає. Стає світло, сонячно. Цвірінькають птахи. Усі піднімають голови і з подивом дивляться навколо.

     Королева. Весна настала!

     Професор. Не може бути!

     Королева. Як це не може бути, коли на деревах вже розкриваються нирки!

     Західний Посол. У самому справі, розкриваються .., А це що за квіти?

     Королева. Підсніжники! Все вийшло по-моєму! (Швидко вибігає на пагорок, покритий квітами.) Стійте! А де ж ця дівчина? Куди поділася твоя падче-матриця?

     Стара. Немає її! Втекла, негідниця!

     Королівський прокурор. Шукайте її!

     Королева. Мені вона більше не потрібна. Я сама знайшла проліски. Подивіться, скільки їх. (З жадібністю кидається збирати квіти. Перебігаючи з місця на місце, вона віддаляється від всіх і раптом помічає прямо перед собою величезного Медведя, який, мабуть, тільки що вийшов з барлогу.) Ай! Хто ви такий?

    Ведмідь нахиляється до неї. На допомогу Королеві з двох різних сторін біжать Старий Солдат і Професор. Професор на бігу загрожує Медведю пальцем.

Решта супутники Королеви в страху розбігаються. Мультфільм / Казка пронизливо вищить.

     Професор. Ну-ну! .. Тпрусь! Киш! .. Пішов геть!

     Солдат. Чи не шалі, малий!

     Ведмідь, подивившись направо і наліво, повільно йде в гущавину. Придворні збігаються до Королеві.

    Королева. Хто ж це був?

     Солдат. Бурий, ваша величність.

     Професор. Так, бурий ведмідь — по-латині Урсус. Очевидно, його пробудила від сплячки рання весна … Ах.нет, вибачте, відлига!

     Начальник королівської варти. А що, цей бурий ведмідь не торкнув вас, ваша величність?

     Королівський прокурор. Не поранив?

     Мультфільм / Казка. Не подряпав?

     Королева. Ні, він мені лише сказав на вухо два слова. Про вас, Мультфільм / Казка!

     Мультфільм / Казка. Про мене? Що ж він сказав про мене, ваша величність?

     Королева. Він запитав, чому кричите ви, а не я. Це його дуже здивувало!

     Мультфільм / Казка. Я кричала від страху за вас, ваша величність!

     Королева. Ось воно що! Підіть поясніть це ведмедю!

     Мультфільм / Казка. Вибачте, ваша величність, але я дуже боюся мишей і ведмедів!

     Королева. Ну, так збирайте підсніжники!

     Мультфільм / Казка. Але я їх більше не бачу …

     Канцлер. Справді, де ж вони?

     Королева. Зникли!

     Начальник королівської варти. Зате співаючи-вилися ягоди!

     Стара. Ваша величність, будьте ласкаві подивитися — суниця, чорниця, лохина, малина — все, як ми вам розповідали!

     Мультфільм / Казка. Лохина, суниця! Ах, як це мило!

     Донька. Самі бачите, ми правду говорили!

     Сонце світить все сліпуче. Гудуть бджоли і джмелі. Літо в розпалі. Здалеку чути гуслі Липня.

     Начальник королівської варти (відсапуючись). Дихати не можу! .. Жарко! ..

(Розорюються шубу.)

     Королева. Що це — літо? Професор. Не може бути!

    Канцлер. Проте це так. Цей липень місяць …

     Західний Посол. Спекотно, як у пустелі. Східний Посол. Ні, у нас прохолодніше!

     Всі скидають шуби, обмахуються хустками, в знемозі сідають на землю.

     Мультфільм / Казка. Здається, у мене починається сонячний удар. Води, води!

    Начальник королівської варти. Води пані Мультфільм / Казка.

     Удар грому. Злива. Летять листя. Настає миттєва осінь.

     Професор. Дощ!

    Королівський прокурор. Який же це дощ? .. Це злива!

    Старий Солдат (подаючи фляжку з водою). Ось вода для пані

Мультфільм / Казка!

     Мультфільм / Казка. Не треба, я і так вся вимокла!

     Старий Солдат. І то правда!

     Королева. Подайте мені парасольку!

     Начальник королівської варти. Звідки ж я візьму парасольку, ваше величність, коли ми виїхали в січні, а зараз … (Оглядається) має бути, вересень місяць …

     Професор. Не може бути.

     Королева (гнівно). Ніяких місяців в моєму королівстві більше немає і не буде! Це мій професор їх вигадав!

     Королівський прокурор. Слухаю, ваше велич-ство! Не буде!

     Стає темно. Піднімається неймовірний ураган. Вітер валить дерева, забирає кинуті шуби і шалі.

     Канцлер. Що ж це таке? Земля хитається …

     Начальник королівської варти. Небо падає на землю!

     Стара. Батюшки!

     Донька. Матінка!

     Вітер роздуває пишну сукню Мультфільм / Казка, і вона, ледь торкаючись ногами землі, несеться слідом за листям і шубами.

     Мультфільм / Казка. Врятуйте мене! Ловіть! .. Я лечу! Темрява ще більше згущується.

     Королева (вхопившись руками за стовбур дерева). Зараз же до палацу! .. Коней! .. Та де ж ви всі? Їдемо!

     Канцлер. Як же нам їхати, ваша величність? Адже ми в санях, а дорогу розмило.

     Начальник королівської варти. За такою бруду тільки верхом і ускачешь!

     Східний Посол. Правду він каже — верхи! (Бежіт.)

     За ним — Західний Посол, Прокурор, Начальник королівської варти.

     Королева. Стійте! Я накажу вас всіх страчувати!

     Ніхто її не слухається.

     Західний Посол (на бігу). Даруйте, ваша величність, але мене може стратити тільки мій король!

     Східний Посол. А мене — султан!

     Тікають.

     Голос Королівського прокурора (за сценою). Посадіть мене на коня! Я не вмію їздити верхи.

     Голос Начальника королівської варти. Навчіться! .. Н-но!

     Тупіт копит. На сцені тільки Королева, Професор, Стара з Дочкою і Старий Солдат. Злива припиняється. Але повітрю летять білі мухи.

     Королева. Дивіться — сніг! .. Знову зима …

    Професор. Ось це дуже ймовірно. Адже тепер січень місяць.

     Королева (щулячись). Подайте мені шубу. Холодно! Солдат. ще б не холодно, ваша величність! Гірше немає — спочатку промокнути, а потім замерзнути. Так тільки шуби-то вітром віднесло. Вони ж у вас, ваша величність, легенькі, на пуху, а вихор був сердитий …

     Неподалік чути вовче виття.

    Королева. Чуєте? .. Що це — вітер виє?

     Солдат. Ні, ваша величність, вовки.

     Королева. Як страшно! Звеліть скоріше подати сани. Адже тепер зима, ми знову можемо їхати на санях.

     Професор. Абсолютно правильно, ваша величність, взимку люди їздять в санях і (зітхає) топлять печі. Солдат йде.

     Стара. Казала я вам, ваша величність, не треба вам в ліс їхати!

     Донька. Пролісків їй захотілося!

     Королева. А вам золото знадобилося! (Помолчав.) Та як ви смієте зі мною так розмовляти?

     Донька. Бач ти, образилася!

     Стара. Адже ми не в палаці, ваша величність, а в лісі!

     Солдат (повертається і тягне за собою сани). Ось вони сани, ваше величність, сідайте, якщо завгодно, а тільки їхати не на кому.

     Королева. А коні де ж?

     Солдат. Господній на них втекли. Жодної нам не залишили.

     Королева. Ну, покажу я цим панам, якщо тільки до палацу доберуся! А от дістатися-то як? (Профессору.) Ну, говоріть, як? Ви ж всі на світі

знаєте!

     Професор. Даруйте, ваша величність, на жаль, далеко не всі …

     Королева. Та ми пропадемо тут! Мені холод-но, мені боляче. Я скоро промерзну вся наскрізь! Ах, мої вуха, мій ніс! У мене всі пальці звело! .

     Солдат. А ви, ваша величність, снігом вушка і носик потріть, а то, не рівна година, і справді відморозив.

     Королева (тре вуха і ніс снігом). І навіщо тільки я цей безглуздий наказ підписала!

     Донька. І правда, безглуздий! Не підписали б ви його, сиділи б ми зараз будинку, в теплі, Новий рік святкували б. А тепер замерзай тут, як собака!

Королева. А ви чого всякого дурного слова слухаєте? Знаєте ж, що я ще маленька! .. Кататися з королевою їм захотілося! .. (Стрибає то на однієї балці, то на інший.) Ой, не можу більше, холодно! (Профессору.) Так придумайте ж що-небудь!

     Професор (дмухаючи на долоні). Це важке завдання, ваша величність … Ось якби можна було в ці сани кого-небудь запрягти …

     Королева. Кого ж?

     Професор. Ну, коня, наприклад, або хоча б дюжину їздових собак.

     Солдат. Та де ж у лісі собак знайдеш? Як то кажуть, хороший господар в таку погоду собаки не вижене.

     Стара і Донька сідають на повалене дерево.

     Стара. Ой, не вийти нам звідси! Пішки б пішли, та ноги не йдуть — задубіли зовсім …

     Донька. Ой, пропали ми!

     Стара. Ой, ніжки мої!

     Донька. Ой, ручки мої!

     Солдат. Тихіше ви! Йде хтось …

     Королева. Це за мною!

     Стара. Як би не так! Тільки про неї все і турбуються.

     На сцену виходить високий Старий у білій шубі. Це Січень. Він по-хазяйськи оглядає ліс, постукує по стовбурах дерев. З дупла висовується Білка. Він загрожує їй пальцем. Білка ховається. Він зауважує незваних гостей і підходить до них.
     Старик. Ви навіщо сюди завітали?

     Королева (жалібно). За пролісками …

     Старик. Не час тепер для пролісків.

     Професор (тремтячи). Абсолютно правильно!

Ворон (з дерева). Прравільно!

Королева. Я й сама бачу, що не час. Скажіть нам, як звідси вибратися!

Старик. Як приїхали, так і вибирайтеся.

Солдат. Вибачте, дідок, на кому приїхали, тих і на крилах не наздогнати. Без нас поскакали. А ви, мабуть, тутешній?

Старик. Взимку тутешній, а влітку чужодальну.

Королева. Допоможіть нам, будь ласка! Виведіть нас звідси. Я вас нагороджу по-королівськи. Хочете золота, срібла — я нічого не пошкодую!

Старик. А мені нічого не треба, у мене все є. Он скільки срібла, -ви стільки і не бачили! (Піднімає руку.)

Весь сніг спалахує срібними в алмазними іскрами, Не ви мене, а я вас обдарувати можу. Говоріть, кому що в Новому році треба, в кого яке бажання.

Королева. Я одного хочу — до палацу. Та тільки їхати нема на чому!

Старик. Буде на чому їхати. (Профессору.) Ну, а ти чого хочеш?

Професор. Я б хотів, щоб все знову було на своєму місці і свого час: зима — зимою, літо — літом, а ми — у себе вдома.

Старик. Виповниться! (Солдату.) А тобі чого, слу-Живий?

Солдат. Та чого мені! Біля вогнища погрітися, і добре буде. Замерз боляче.

Старик. Погреешься. Тут багаття неподалік.

Донька. А нам обом по шубці!

Стара. Та зажди ти! Куди поспішаєш!

Донька. А чого там чекати! Хоч якусь ні на є шубку, хоч на собачому хутрі, та тільки зараз, скоріше!

Старик (витягає з-за пазухи дві шуби на собачому хутрі). Тримайте!

Стара. Вибачте, ваша милість, не треба нам цих шубок. Вона не те сказати хотіла!

Старик. Що сказано, то сказано. Одягайте шуби. Носити вам їх — не зносити!

Стара (тримаючи шубу в руках). Дура ти, дура! Вже якщо шубу просити, так хоч соболину!

Донька. Самі ви дура! Говорили би вчасно.

Стара. Мало що собі собачу шубу роздобула, ще й мені нав’язала!

Донька. А коли не подобається, ви мені і свою віддайте, тепліше буде. А самі замерзайте тут під кущем, не шкода!

Стара. Так я і віддала, тримай кишеню ширше!

Обидві швидко одягаються, перелаюючись.

Поквапилася! Собачу шубу випросила!

Донька. Вам собача якраз до лиця! Гавкає, як з-баку!

Стара. Сама ти собака!

Їх голоси поступово перетворюються на гавкіт, і обидві вони, надівши шуби, перетворюються на собак. Стара — в гладку чорну з сивиною, Донька — у волохату руду.

Королева. Ой, собаки, тримайте їх! Вони нас позовом-торкалися!

Солдат (відламуючи гілку). Не турбуйтеся, ваша величність. У нас кажуть — собака палиці боїться.

Професор. Власне кажучи, на собаках можна відмінно їздити. Ескімоси здійснюють на них далекі подорожі …

Солдат. А й то правда! Запряжемо-но їх у сани — нехай везуть. Шкода, що мало їх. Дюжину б треба!

Королева. Ці собаки цілої дюжини стоять. Запрягайте швидше!

Солдат запрягає. Всі сідають.

Старик. Ось вам і новорічне катання. Ну, щасливого путі. Трогай, служивий, право на вогник. Там багаття горить. Доїдеш — погреешься!

КАРТИНА ДРУГА

Поляна в лісі. Довкола вогнища сидять всі місяці. Серед них — Пасербиця. Місяці по черзі підкидають в багаття хмиз.

Квітень
Ти гори, багаття, гори,
Смоли весняні варі.
Нехай з нашого котла
По стовбурах піде смола,
Щоб вся земля навесні
Пахла ялинкою та сосною!
Всі місяці
Гори, гори ясно,
Щоб не згасло!

Січень (падчерки). Ну, гостя дорога, підкинь і ти хмизу у вогонь. Він ще жаркіше горіти буде,

Пасербиця (кидає оберемок сухих гілок)

Гори, гори ясно, Щоб не згасло!

Січень. Що, мабуть жарко тобі? Он як щоки у тебе розгорілися!

Лютий. Чого ж дивуватися, прямо з морозу та до такого вогню! У нас і мороз і вогонь пекучі — один іншого гаряче, не всякий витримає.

Пасербиця. Нічого, я люблю, коли вогонь жарко горить!

Січень. Це-то ми знаємо. Тому й пустили тебе до нашого багаття.

Пасербиця. Спасибі вам. Два рази ви мене від смерті врятували. А мені вам і в очі-то дивитися совісно … Втратила я ваш подарунок.

Квітень. Втратила? А ну-ка, вгадай, що в мене в руці!

Пасербиця. Колечко!

Квітень. Вгадала! Бери своє колечко. Добре, що ти його нині не пошкодувала. А то й не бачити б тобі більше ні кільця, ні нас. Носи його, і
завжди тобі тепло і світло буде: і в холод, і в заметіль, і в осінній туман. Хоч і кажуть, що квітень-місяць оманливий, а ніколи тебе квітневе
сонце не обдурить!

Пасербиця. Ось і повернулося до мене моє щасливе колечкоБило воно мені дорого, а зараз ще дорожче буде. Тільки страшно мені з ним додому повернутися

— Як би знову не забрали …

Січень. Ні, більше не віднімуть. Нікому віднімати! Поїдеш ти до себе додому і будеш повної господинею. Тепер вже не ти у нас, а ми у тебе гостювати будемо.

Травень. Всі по черзі перег. Кожен зі своїм подарунком прийде.

Вересень. Ми, місяці, народ багатий. Умій тільки подарунки від нас приймати.

Жовтень. Будуть у тебе в саду такі яблука, такі квіти та ягоди, яких ще на світі не бувало.

Ведмідь приносить великий скриню.

Січень. А поки ось тобі цей скриню. Не з порожніми ж руками повертатися тобі додому від братів-місяців.

Пасербиця. Не знаю вже, якими словами і дякувати вам!

Лютий. А ти спочатку відкрий скриню та подивись, що в ньому. Може, ми тобі й не догодили.

Квітень. Ось тобі ключ від скрині. Відкривай.

Пасербиця піднімає кришку і перебирає подарунки. У скрині — шуби, сукні, вишиті сріблом, срібні черевички і ще цілий оберемок яскравих,
пишних нарядів.

Пасербиця. Ох, і очей не відірвати! Бачила я сьогодні королеву, а тільки і у неї не було ні таких суконь, ні такої шубки.

Грудень. А ну, примір обновки!

Місяці обступають її. Коли вони розступаються, Пасербиця виявляється в новій сукні, в новій шубці, в нових черевиках.

Квітень. Ну і красуня ж ти! І сукня тобі до лиця, і шубка. Та й черевички якраз.

Лютий. Шкода тільки в таких черевичках лісовими стежками бігати, через бурелом перебиратися. Видно, доведеться нам і санки тобі подарувати.
(Ляскає рука-віцамі.)

Гей, работнички лісові,

чи є санки розписні,

соболями криті,

сріблом оббиті?

Кілька лісових звірів — Лисиця, Заєць, Білка — укочують на сцену білі санки на срібних полозах.

Ворон (з дерева). Хорроші санки, прраво, хорошіЯнварь. Вірно, старий, гарні санки! У такі не всякого коня запряжеш.

Травень. За кіньми справа не стане. Дам я коней не гірше саней. Копі мої ситі, в золоті копита, гриви блищать сріблом, тупнути об землю — вдарить грім.
(Вдаряє в долоні.)

З’являються два коня.

Березень. Ех, що за коні! Тпрру! Славно ти прокату-ся. Тільки без дзвіночків і бубонців їздити невесело. Так і бути, подарую я тобі свої
бубонці. Дзвону багато — веселіше дорога!

Місяці оточують сани, запрягають коней, ставлять скриню. У ця час звідкись здалеку долинає хрипкий гавкіт, гарчання гризуться собак.

Голос Солдата. Але, але! Чого стали, собачі доньки! Довезете — кісточок дам. Та не гризіться ви! Цить, ока-янние!

Голос Професора. Швидше б! Холодно!

Голос Королеви. Жени, що є духу! (Жалобно.) Я зовсім замерзла!

Голос Солдата. Та не тягнуть!

Пасербиця. Королева! І вчитель з нею, і солдатів … Звідки тільки у них собаки взялися?

Січень. Стривай, дізнаєшся! А ну, брати, підкиньте в багаття хмизу. Пообіцяв я солдатові цього відігріти його у нашого багаття.

Пасербиця. Відігрівання, дідусь! Він мені й хмиз зібрати допоміг, і плащ свій віддав, коли мені холодно було.

Січень (братам). А ви що скажете?

Грудень. Коли поміркуємо — так тому і бути.

Жовтень. Тільки ж солдатів-то не один їде.

Березень (дивлячись крізь гілки). Так, з ним дідок, дівчинка і дві собаки.

Пасербиця. Дідок цей теж добрий, шубку для мене випросив.

Січень. І справді, поважний дідок. Можна його пустити. А з іншими як же бути? Дівка-то ніби зла.

Пасербиця. Зла-то зла, та, може, злість у неї на морозі вже вимерзла. Он який у неї голосок жалібний став!

Січень. Ну що ж, подивимось! А щоб дороги вони до нас в другий раз не знайшли, ми там для них стежку прокладемо, де раніше її ніколи не було, та й потім не буде!

(Вдаряє палицею.)

Дерева розступаються, і на галявину виїжджають королівські сани. У упряжці — Дві собаки. Вони гризуться між собою і тягнуть сани в різні боки.
Солдат поганяє їх. Собаки всій звичкою нагадують Старуху і Доньку. Їх легко впізнати. Вони зупиняються, не добігши до багаття, біля дерев.

Солдат. Ось і багаття. Не обдурив мене той старий. Здоров’я бажаю всій чесної компанії! Дозвольте по-грітися?

Січень. Підсідаю та грійся!

Солдат. А, господар, здорово! Веселий у тебе вогник. Тільки дозволь мені і сідоків моїх до тепла прилаштувати. Наше солдатське правило таке: спочатку начальство розквартирується, а потім і сам на постій визначайся.

Січень. Ну, якщо у вас таке правило, так за правилом і вступай.

Солдат. Завітайте, ваша величність! (Профессору.) Прошу, ваша милість!

Королева. Ох, поворухнутися не можу!

Солдат. Нічого, ваша величність, відігріє. Ось я вас зараз на ніжки поставлю. (Витягає її з саней.) І вчителі вашого. (Кричить Професорові.)
Розімніться, ваша милість! Привал!

Королева і Професор нерішуче підходять до вогню. Собаки, підібгавши хвости, йдуть за ними.

Пасербиця (Королеві і Професору). А ви ближче підійдіть — тепліше буде!

Солдат, Королева та Професор обертаються до неї і здивовано дивляться на неї. Собаки, помітивши пасербицю, так і осідають на задні лапи. Потім починають по черзі гавкати, ніби запитуючи один у Друга: «Вона? Невже вона?» — «Вона!»

Королева (Професору). Дивіться, адже це та сама дівчина, що проліски знайшла … Тільки яка вона нарядна!

Солдат. Так точно, ваша величність, вони самі. (Падчерки). Добрий вечір, пані! Втретє ми з вами нині зустрічаємося! Та тільки вас
тепер і не дізнаєшся. Чисто королева!

Королева (стукаючи зубами від холоду), Що, що ти таке кажеш? Стривай у мене!

Січень. А ти не господарюй тут, дівиця. Сол-дат-то у нашого вогню — званий гість, а ти при ньому належиш.

Королева (тупаючи ногою). Ні, він при мені!

Лютий. Ні, ти при ньому. Він без тебе куди хоче піде, а ти без нього — Ні кроку.

Королева. Ах, ось як! Ну, прощайте!

Січень. І йди собі!

Лютий. Скатертиною дорога!

Королева (Солдату). Запрягай собак, їдемо далі.

Солдат. Облиште, ваша величність, погрійтеся спочатку, а то у вас зуб на зуб не потрапляє. Отта малість, а там і поїдемо собі потихеньку …
Трюх-трюх … (Оглядається і зауважує білих коней, запряжених у сани.) Ох, і коні ж знатні! Я і в королівській конюшні таких не бачив, — винен, ваша величність! .. Чиї ж це?

Січень (вказуючи на падчерки), А он господині сидить.

Солдат. Честь маю привітати з покупкою!

Пасербиця. Не купівля це, а подарунок.

Солдат. Воно ще й краще. Дешевше дісталося — дорожче буде.

Собаки кидаються на коней і гавкають на них.

Цить, звірюки! На місце! Чи давно собачу шкуру наділи, а вже на коней кидаються!

Пасербиця. Гавкають-то як сердито! Немов лаються — тільки що слів не розібрати. І що-то здається мені, ніби я вже чула цей гавкіт, а де — не
пригадаю …

Січень. Може, й чула!

Солдат. Як не чути! Адже вони з вами, здається, в одному будинку жили.

Пасербиця. У нас собак не було …

Солдат. А ви подивіться на них трохи краще, пані! Чи не визнаєте?

Собаки відвертають від пасербиці голови.

Пасербиця (сплеснула руками). Ах! Так бути не може! ..

Солдат. Може — не може, а так воно і є!

Руда собака підходить до пасербиці і лащиться до неї. Чорна намагається лизнути руку.

Королева. Бережися, вкусять!

Собаки лягають на землю, виляють хвостами, катаються по землі.

Пасербиця. Ні, вони, видно, тепер ласкавіше сталі. (Місяця). Та невже
їм так до смерті собаками і залишатися?

Січень. Навіщо? Нехай вони у тебе три роки поживуть, будинок і двір вартують. А через три роки, якщо стануть вони посмірнее, приведи їх під Новий рік сюди. Знімемо ми з них собачі шуби.

Професор. Ну, а якщо вони і через три роки ще не виправляться?

Січень. Тоді через шість років.

Лютий. Або через дев’ять!

Солдат. Та собачий-то вік короткий … Ех, тітки! Не носити вам, видно, більше хустинок, не ходити на двох ногах!

Собаки кидаються на Солдата з гавкотом.

Самі бачите! (Відганяє собак палицею.)

Королева. А чи не можна і мені привести сюди під Новий рік своїх придворних собак? Вони в мене сумирні, ласкаві, ходять переді мною на задніх лапках. Може бути, вони теж стануть людьми?

Січень. Ні, коли вони на задніх лапках ходять, так з них людей не зробиш. Були собаками — собаками і залишаться … А тепер, гості дорогі,
пора мені своїм господарством зайнятися. Без мене і мороз не по-січневих тріщить, і вітер не так дме, і сніг не в ту сторону летить. Та й вам пора в шлях-дорогу збиратися — геть вже місяць високо піднявся! Він вам посвітить. Тільки їдьте швидше — поспішайте.

Солдат. Ми б і раді поквапитися, дідусь, та конячки наші волохаті більше гавкають, ніж везуть. На них і до майбутнього року до місця не доволоктися. Ось якщо б нас на тих, на білих конях підвезли! ..

Січень. А ви попросіть господиню — може, вона вас і підвезе.

Солдат. Накажете попросити, ваша величність?

Королева. Не треба!

Солдат. Ну, робити нічого … Гей ви, коники висловухі, лізь знову в хомут! Хочеш — не хочеш, а доведеться нам ще покататися на вас.

Собаки тиснуться до пасербиці.

Професор. Ваша величність!

Королева. Що?

Професор. Адже до палацу ще дуже далеко, а мороз, вибачте, січневий, суворий. Не доїхати мені, та й ви без шубки замерзнете!

Королева. Як же я її просити буду? Я ще нікого ніколи ні про що не просила. А раптом вона скаже — ні?

Січень. А чому б — ні? Може, вона й згоди-ся. Сани у неї
просторі — на всіх місця вистачить.

Королева (опустивши голову). Не в тому річ!

Січень. А в чому ж?

Королева (насупившись). Та я з неї шубку зняла, втопити її хотіла, колечко се в ополонку кинула! Та й не вмію я просити, мене цьому не вчили. Я вмію тільки наказувати. Адже я королева!

Січень. Он воно що! А ми й не знали.

Лютий. Ти нас в очі не бачила, і нам невідомо, хто ти така і звідки завітала … Королева, кажеш? Пшь ти! А це хто, вчитель твій,
чи що?

Королева. Так, вчитель.

Лютий (Професору). Що ж ви її такого простого справі не вивчили? Наказувати вміє, а просити не вміє! Де ж це чувано?

Професор. Її величність навчалися тільки тому, чому їм завгодно було вчитися.

Королева. Ну, вже якщо на те пішло, так за сьогод-еяшній день я багато чому навчилася! Більше дізналася, ніж у вас за три роки! (Іде до пасербиці.) Слухай-но, люба, підвези нас, будь ласка, у своїх санях. Я тебе за це по-королівськи нагороджу!

Пасербиця. Спасибі, ваша величність. Не треба мені ваших подарунків.

Королева. Ось бачите — не хоче! Я ж казала!

Лютий. Ти, видно, не так просиш.

Королева. А як же треба просити? (Профессору.) Хіба я не так сказала?

Професор. Ні, ваша величність, з точки зору граматики ви сказали абсолютно правильно.

Солдат. Вже ви мене вибачте, ваша величність. Я людина невчений — солдатів, у граматиках мало тямлю. А дозвольте мені на цей раз повчити вас.

Королева. Ну, говори.

Солдат. Ви б, ваша величність, не обіцяли їй більше ніяких нагород, — досить вже було обіцяно. А сказали б просто: «Підвіз, зроби милість!»
Ви ж не візника, ваша величність, наймаєте!

Королева. Здається, я зрозуміла … Підвези нас, пожежо-луйста! Ми дуже замерзли!

Пасербиця. Чому ж не підвезти? Звичайно, під-везу. І шубу я вам зараз дам, і вчителю своєму, і солдату. У мене в скрині їх многоБеріте,
беріть, я назад не заберу.

Королева. Ну, спасибі тобі. За цю шубку ти отримаєш від мене дванадцять …

Професор (іспуганна). Ви — знову, ваша величність! ..

Королева. Не буду, не буду!

Пасербиця дістає шуби. Все, крім Солдата, закутуються. (Солдату.) А ти що ж не одягаєшся?

Солдат. Не смію, ваша величність, шінелка якось не по формі — не казенного зразка!

Королева. Нічого, у нас сьогодні все не по формі … Одягайся!

Солдат (одягаючись). І то правда. Яка вже тут форма. Обіцяли ми нині інших покатати, а самі в чужих санях катаємося. Пообіцяли шубу зі свого плеча просимо, а самі в чужих шубах гріємося … Та вже гаразд. І на тому спасибі! .. Дозвольте мені, господарі, на передку прилаштуватися! З конячками управлятися — це не те що з собаками. Справа знайоме.

Січень. Сідай, служивий. Вези сідоків. Та гляди шапку в дорозі не втрать. Коні в нас жваві, годинник обганяють, хвилинки у них з-під копит
летять. Чи не озирнетеся — вдома будете!

Пасербиця. Прощайте, брати-місяці! Не забуду я вашого новорічного багаття!

Королева. А я б і рада забути, та не забудеться!

Професор. А забудеться — так нагадаємо!

Солдат. Бажаю бути здоровим, господарі! Щасливо залишатися!

Весняні і літні місяці. Добрий шлях!

Зимові місяці. Дзеркалом дорога!

Ворон. Зерркалом доррога!

Сани несуться. Собаки з гавкотом біжать за ними слідом.

Пасербиця (обертаючись). Прощавай, Квітень-месяцАпрель. Прощавай, мила! Жди мене в гості!

Довго ще дзвенять дзвіночки. Потім вщухають. У лісі світлішає. Наближається ранок.

Січень (озираючись навкруги). Що, дідусь-ліс? На-лякали ми тебе нині, снігу твої сколихнули, звірина твоє розбудили? .. Ну, годі, годі, спи собі, — Більше не стривожив! ..

Всі місяці

Догоряй, багаття, дотла,
Буде попіл і зола.
Розлітався, синій дим,
По чагарниках сивим,
До вершин оповитий ліс,
Піднімайся до небес!

Квітень
Тане місяць молодий.
Гаснуть зорі низкою.
Із розчинених воріт
Сонце червоне йде.
Сонце за руки веде
Новий день і Новий рік!

Всі місяці
(Повернувшись до сонця)
Гори, гори ясно,
Щоб не згасло!

Січень
Без коней, без колеса
Їде вгору на небеса
Сонце золоте,
Золото лите.
Не стукає, не гримить,
Чи не копитом говорить!

Всі місяці
Гори, гори ясно,
Щоб не згасло!

Завіса

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *