“Дзвоник” Грінченко аналіз

“Дзвоник” Грінченко аналіз

Автор – Б.Грінченко

Рік видання – 1897

Літературний рід – епос

Жанр– соціально-психологічне оповідання

Тема – безрадісне життя дівчинки Наталі у міському закладі для сиріт.

Ідея – навчання нерідною мовою зупиняє розвиток дитини, згубне для неї.

Головні герої – Наталя, селяни, директор закладу, подруги дівчинки.

Проблематика – доля дітей-сиріт.

“Дзвоник” сюжет та композиція

•  Експозиція: життя в селі напівсироти Наталі.
• Зав’язка: переїзд до сиротинця.
• Розвиток дії: безрадісне існування дівчинки, глузування подруг, невміння Наталі їсти, одягатися, незнання «панської мови».
• Кульмінація: протест проти життя в притулку, спроба втопитися в колодязі.
• Розв’язка: вчителька не дозволила самогубства Наталі.

Композиція – розповідь про життя в місті сільської дівчинки, її внутрішні монологи, авторські відступи, висновок про те, що навчання нерідною мовою згубне для розвитку дитини.

Оповідання Бориса Грінченка «Дзвоник» (1897) за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у на­шій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дів­чинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини, їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-п’яниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку. Сирітка ходила боса й обірвана, ніким не доглянута. Тепер, здавалося б5 усе змінилося на краще: вона нагодована й одягнена, спить у чистому, теплому ліжку, її не лають і не б’ють, ї все ж дитині в притулку невимовно тяжко, бо відчуває себе самотньою, чужою, відчахнутою від звичного сільського побуту, бо глузування товаришок травмує її психіку. І не можна з цього пекла дитині вирватися, бо вона поз­бавлена найголовнішого — волі.

Новеліст уважно простежує поведінку дівчинки, з ре­алістичною переконливістю з’ясовує кожний її крок, вмо­тивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.

За невміння користуватися виделкою за обідом її проз­вали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови. Не раз доводилося Наталі залишати обід, зриватися з місця і, причаївшись десь у куточку, мовчки тліти пораненою душею. Сирітці хотілося виплакатися, але й сльози не бриніли на очах, а тільки нервово тремтіли вуста і болісно кривилося обличчя. Хо­валася доти, аж поки голосно задеренчить дзвінок.

Дзвінок стає прокляттям для нещасної дівчинки. Наталя щоразу здригалася від його несамовитого дзе­ленчання, адже він несподівано обривав її думки, раптово вривався в спогади про село, затьмарював уявлювані картини щасливого, як їй тепер здавалося, існування, Вдумливий аналіз внутрішнього життя персонажа, здій­снюваний новелістом, переконує: дівчинка не жила, а постійно страждала, чекаючи наказу теперішнього її повелителя. «Дзвоник будив її — вона, вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася».

Дзвінок позбавив дівчинку свободи, забрав її волю. Наталі здавалося, що дзвінок є живою істотою, яка на­глядає не тільки за нею, а за всім притулком, навіть за начальницею, що дзвінок особливо затявся проти неї, намагаючись найдошкульніше вразити саме її. Дівчинка зненавиділа дзвінок усією душею, всім серцем. Безсон­ними ночами вона думала, як позбавитися його тиску, його переслідувань, але ні знищити, ні втекти від нього не могла.

Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з‘являється думка про самогубство.

Прийом персоніфікованого одухотворення, майстерно застосований письменником, дав змогу глибоко і всебічно розкрити образ головного персонажа. Загнана всередину зненависть дівчинки до свого «мучителя» (власне, до казарменого режиму притулку) починає переходити у чор­ний відчай. Такі зміни в психіці дитини є природними, адже ж усі твердили Наталі, що вона ще й дурна. Справді, не розуміючи чужої мови, не розуміючи того, про що йшлося на заняттях, дівчинка вчилася погано. Але ж вдома вона все розуміла, була жвавою і дотепною в колі подруг, ніхто краще за неї не вмів співати чи розповідати казки. Так у творі проводиться важлива педагогічна ідея: якщо школа, вихователі нав’язуватимуть дитині свою во­лю, не прагнутимуть зрозуміти її душі, найкращі наміри приречені на невдачу.