Філософські та соціальні витоки теорії Раскольникова

Філософські та соціальні витоки теорії Раскольникова

Головний герой роману Родіон Раскольников — бідний студент, який живе в постійних злиднях. Йому спала на думку ідея вбити та пограбувати стару лихварку, щоб згодом «присвятити себе служінню усьому людству і загальній справі» та спокутувати «невеличкий злочин тисячею добрих справ». У вбивстві Раскольниковим керував не імпульс, почуття ненависті до старої чи жадоба збагачення. Юнак детально обміркував свої дії і навіть створив власну теорію, яка повинна була виправдати його вчинок.

Теорія Родіона Раскольникова має дві складові. По-перше, вона виправдовує будь-який злочин, якщо він здійснюється заради блага багатьох людей. По-друге, вона розподіляє усіх на «тремтячих створінь» та людей «надзвичайних», таких, наприклад, як Наполеон. Саме вони «право мають» робити з іншими все, що завгодно.

Бідний студент Раскольников упродовж кількох місяців виплекав цю теорію у своїх роздумах та зробив спробу втілити її у життя, вбивши «пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько».

До злочинних думок героя підштовхують злидні, які його оточують, та загальна несправедливість суспільного устрою. Усюди він бачить огидність життя, брутальність суспільної моралі, безвихідь. Раскольников не може примиритися і з тим, що його сестра Дуня вирішує піти заміж за нелюбого, але багатого Лужина, щоб забезпечити навчання брата в університеті. Усе це породжує в ньому озлобленість проти суспільства та його моралі, стає соціальними коренями теорії Раскольникова.

Під свою теорію Раскольников зумів підвести і філософське підгрунтя. На початку XVI ст. італійський політик Н. Макіавеллі проголосив гасло «Мета виправдовує засоби» — заради блага держави та її громадян. Спробу застосувати цю ідею зробили наприкінці XVIII століття якобінці під час першої французької революції (1789-1794), їх кривавий терор жахнув Європу, котра під впливом ідей Просвітництва спочатку сприймала революцію як необхідне оновлення світу. Епосі Просвітництва був притаманний культ розуму, почуттям належала другорядна роль. XIX століття — час подолання обмеженості просвітницької ідеології, проте у західній філософії продовжували розвиватися деякі суто раціоналістичні ідеї, з яких виростала примарна постать «надлюдини».

Достоєвський, безумовно, був обізнаний з розвитком європейської філософії, тому в його романі закладена полеміка з байдужим до добра і зла раціоналізмом.

Раскольников — людина здібна, розумна, але й амбітна. Він, розуміючи, що в майбутньому йому доведеться скніти за копійки на дрібній посаді, прагне змінити своє життя. Юнак переконав себе, що необхідно зробити Вчинок, який би змінив його життя, і довести усім, що він надзвичайна особистість, а не «воша».

Родіон обирає собі за ідеал Бонапарта, «надлюдину», яка пройшла шлях від лейтенанта до генерала та імператора. Раскольников, рівняючись на Наполеона та Магомета, яким сліпо підкорялася «сіра маса», вирішив і собі перевірити — чи належить він до тих, хто «через кров переступити може».

Хоч Раскольников і намагається переконати себе в своїй обраності, ще до скоєння злочину він неодноразово мучиться сумнівами щодо того, чи зможе морально витримати факт здійсненого ним вбивства. Але бажання перевірити свою теорію та визначити своє місце в світі все ж таки штовхає героя роману на злочин. Однак, одразу ж після скоєного Раскольников розуміє, що не витримає такого тягаря. Наче прірва утворилася між ним і людьми: таку самотність, таке відчуження, таку нездоланну тугу відчув

він. Раскольников вже не міг жити по-старому. Інші думки, страхи, болі роздирали його свідомість. Так починається болісне усвідомлення героєм провалу його ідей і вчинків.

Теорія Раскольникова не витримує зіткнення з життям, її «арифметика» («за одне життя — тисяча життів, які врятовані від гниття та розкладання…») виявляється хибною. Життя людини — найбільша цінність, тому навіть світла мета нікому не дає права забирати його. Це — один з головних моральних законів християнства. Саме тому кара, якої зазнав Раскольников, перш за все — моральна. Вона набагато важча, ніж роки каторги, на яку він приречений судовим вироком.

Намагаючись пояснити свій психологічний стан, Раскольников каже Соні: «Я не стару вбив, я себе вбив». Так, йому було дуже прикро усвідомлювати, що він даремно намагався переконати себе у власній обраності, «незвичайності». Раскольников дійсно «убив себе», оскільки не витримала перевірки й зазнала краху його індивідуалістична, людиноненависницька теорія, в яку він безмежно вірив.

Спостерігаючи страдницький розлад у свідомості Раскольникова, ми переконуємося, що хибний шлях, обраний героєм роману, веде не до звеличення його особистості, а до моральних тортур, до духовної смерті. Він «воскресає», лише звільнившись від злочинної теорії «надлюдини» і прилучившись до світу інших людей.

Раскольникова рятує сумління, моральний закон, який живе в ньому з народження. Він хотів мати «волю і владу, а головне владу!». Але моральний закон, яким Раскольников хотів знехтувати, виявився сильнішим за нього, і він впав… Тільки на каторзі, на останніх сторінках роману, в душі героя відбувається переворот. Він відроджується для нового життя.

Варто зауважити, що, крім філософських та соціальних витоків, теорія Раскольникова є ще й певним переосмисленням літературної традиції. У попередні десятиліття письменники-романтики створили цілу галерею сильних героїв, котрі стоять над натовпом. Зокрема, це байронівський Манфред, пушкінський Алеко, лермонтовський Демон тощо. Родіон Раскольников ніби завершує цю галерею — його образ остаточно заперечує привабливість бездушної сили та стверджує ідею людяності.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *