«Грицева шкільна наука» читати

Іван Франко «Грицева шкільна наука» читати онлайн

Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
Вчився барз добре на фiлософiї.
Стара спiванка 

І

Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий бiлий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве з гусками, пiшов передом. Стара грива* (* Гривий — сiро-жовтий, чорно-жовтий) гуска, як звичайно, не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав «луп’ярем», — так вiн мав звичай називати все, що не пiддавалося його високiй властi на пасовиську. Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто з цiлої череди — як їх було двадцятеро й п’ятеро — так анi одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на iнше, далеко не так почесне становище.

Тож коли нагло i несподiвано надiйшла нова вiсть, се є, коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як Бог приказав, i коли потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкiнцi швидко вицокотiла: де-де-де-де?

— Дулна гуска — вiдмовив гордо Гриць i вiдвернувся, немов хотiв сказати: «Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб iще став вiдповiдати тобi на твоє гусяче питанням. А втiм, може, й тому не вiдповiв, що сам не знав.

Пiшли горi селом. Батько нiчого, i Гриць нiчого. Аж прийшли перед просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по городi ходив пан у камiзельцi.

— Грицю! — сказав батько.

— Га! — сказав Гриць.

— Видиш оту хату?

— Видзу.

— Пам’ятай собi, се школа.

— Ба, — сказав Гриць.

— Сюди будеш ходити вчитися.

— Ба, — сказав Гриць.

— Справуйся добре, не пустуй, пана професора * (* Професором у галицьких школах називали вчителя) слухай. Я йду, аби тебе записав.

— Ба, — сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько.

— А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою!

— Ходи! — сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пiшов у огород поговорити з професором.

 

II

Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торiшньою гнилою капустою.

— Видиш, там? — сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.

— Видзу, — сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв.

— Там яма, — сказав хлопчик.

— Яма! — повторив Гриць.

— Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч.

— Я не хоцу! — скрикнув Гриць.

Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця:

— Застукай до дверей! Борзо * (* Борзо — швидко)!

— Насцо? — спитав Гриць.

— Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.

У школi був гомiн, мов в улiю, — але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i втрутили Гриця досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi рiзки по його плечах. Гриць дуже перепудився * (* Перепудитися — злякатися) i заверещав.

— Цить, дурню! — кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку.

— Ой-ой-ой-ой! — верещав Гриць. Хлопцi злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати.

— Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?

— Не-е-е зна-а-в! — вiдхлипнув Гриць.

— Чому не знав?

— Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.

— Перший раз! а! — скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi.

— О, то треба тебе погостити! — сказав один, поскочив до таблицi, взяв зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.

— На, дурню, їж, а борзо!

Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот.

— Їж, дурний, а борзо! — напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху.

Гриць почав хрупати i насилу з’їв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли.

— Цого смiєтеся? — спитав здивований Гриць.

— Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?

— Нi, не хоцу. А сцо то таке?

— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.

— Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи.

В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.

— Як називаєшся? — крикнув.

— Глиць.

— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га?

— Та я їв єлусалим.

— Що? Який єрусалим? — допитувався професор.

Хлопцi знов аж душилися зо смiху.

— Та давали хлопцi.

— Котрi хлопцi?

Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.

— Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий!

 

ІІІ

Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки * (* Остроки — торочки.); вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.

— Насцо то микаєе? — спитав Гриць.

— Буду дома з бовщом їсти, — вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав над тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

— Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, — крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тільки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижних табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: «а-ба-ба-га-ла-ма-га». Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: «а баба галамага». Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви «баба», але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: «галамага». Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: «Цому не клицис галамага?» Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах.

— Ну, а чого тебе там у школi навчили? — спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому.

— Вцились-мося «а баба галамага», — вiдповiв Гриць.

— А ти вмiв? — запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.

— Тазе вмiв, — вiдповiв Гриць.

— Ну, так менi справуйся! — заохотив отець. — Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа. Жiнко, а дай-но йому що їсти.

— Ба, — вiдповiв Гриць.

 

IV

Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць «туман вiсiмнадцятий», що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, «а баба галамага» вiн вивчив докладно напам’ять, i не раз навiть у снi з уст його вилiтало се дивовижне слово, що становило немов перший порiг усякої мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i вiн нiколи не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре «люде», а котре «мислiте» * (* … котре «люде», а котре «мислiте»- назва буков «Л»та»М»у церковнослов’янському алфавiтi.). Про читання вже нiщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора, сього не знати; то тiльки певно, що, крiм Гриця, таких «туманiв вiсiмнадцятих» мiж тогорiчними школярами було 18 на 30, i всi вони пiд час того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як вони увiльняться вiд щоденних рiзок, позаушникiв, штурханцiв, «пац» та «попiдволосникiв» i як покажуться знов у повнiм блиску своєї поваги на пасовищi.

А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про се. Проклятий буквар, що його вiн за час цiлорiчної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав * (* Пофалати — пошматувати) трохи не на сiчку, прокляте «а баба галамага» i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався Бог i послав мiсяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку:

— Грицю!

— Га? — сказав Гриць.

— Вiднинi вже не пiдеш до школи.

— Ба, — сказав Гриць.

— Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку * (* Лупка — обiдрана бараняча шапка) на голову та жени гуси пасти.

— Ба! — сказав радiсно Гриць.

 

V

Гуси, звичайно — дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину *(* Царина — засіяне загороджене поле.), i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П’ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип’яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору * (* Обора — загін для худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.

Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.

— Де-де-де-де? — цокотiла грива гуска.

— Адже в школi був, — вiдповiв гордо Гриць.

— Ов! ов! ов! — дивувався бiлий гусак.

— Не вiриш, дурню? — крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.

— А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо? — дзьоботiли, громадячись коло нього, iншi гуси.

— То нiби, що я навчився? — формулював їх питання Гриць.

— Сьо-сьо-сьо-сьо? — дзьоботiли гуси.

— А баба галамага! — вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.

— А баба галамага! А баба галамага! — скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити:

— А кши, а кши!

Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що коштувала його рiк науки!

«Чому вони його до школи не давали?» — подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *