«Хорошее отношение к лошадям» аналіз вірша

«Хорошее отношение к лошадям» аналіз вірша

У вірші «Добре ставлення до коней», який був написаний в 1918 році, Маяковський знову піднімає тему самотності і нерозуміння людиною людини.

Цей твір відразу ж приголомшує кількістю алітерації. В основі сюжету — падіння старого коня, що викликало не просто живе цікавість натовпу, а навіть сміх роззяв, що були навколо. Тому алітерація допомагає почути і цокіт копит старої шкапи ( «Гриб. Грабь. Гроб. Груб.»), І звуки натовпу, яка прагне видовища («Смех зазвенел и зазвякал», «за зевакой зевака»).

Важливо відзначити, що звуки, що імітують важку ходу шкапи, одночасно несуть і смислове забарвлення: особливо виразно сприймається своєрідний заклик «Грабь» в поєднанні зі словами «гроб» и «груб». Точно так же дзвінкий сміх роззяв, «штаны пришедших Кузнецким клёшить», зливається в єдине виття, що нагадує зграю волоків. Ось тут-то і з’являється ліричний герой, який «один голос свой не вмешивал в вой», герой, який поспівчував коневі, не просто впала, а «грохнувшейся», тому що він побачив «глаза лошадиные».

Що побачив в цих очах герой? Тугу про просту людську участь? У творі М. Горького «Стара Ізергіль» Ларра, що відкинув людей, так як сам був сином орла, не став жити без них, а коли захотів померти — не зміг, і автор написав: «В его глазах было столько тоски, что можно было бы отравить ею всех людей мира». Можливо, саме стільки ж її було і в очах нещасного коня, але оточуючі цього не бачили, хоча він плакав:

За каплищей каплища
по морде катится,
прячется в шерсти…

Співчуття у героя виявилося таким сильним, що він відчув «какую-то общую звериную тоску». Ось ця загальність і дозволяє йому заявити: «Деточка, все мы немножко лошади, каждый из нас по-своему лошадь». Дійсно, хіба не бували у кожного дні, коли невдачі переслідували одна за одною? Хіба не хотілося кинути все і опустити руки? А комусь навіть руки на себе хотілося накласти.

Як допомогти в такій ситуації? Підтримати, сказати слова розради, співчуття, що і робить герой. Звичайно, вимовляючи свої слова підбадьорення, він усвідомлює, що «может быть, старая и не нуждалась в няньке», адже не кожному приємно, коли є свідки його хвилинної слабкості або невдачі. Однак слова героя подіяли чудесним чином: кінь не просто «встала на ноги, ржанула и пошла». Він ще й хвостом помахував, тому що знову відчув себе лошам, повним сил і ніби заново народженим.

Тому і закінчується вірш життєствердним висновком: «И стоило жить, и работать стоило». Тепер ясно, що назва вірша «Добре ставлення до коней» сприймається зовсім по-іншому: Маяковський, звичайно, мав на увазі добре ставлення до всіх людей.

У 1918 році, коли навколо панував страх, ненависть, загальне озлоблення, тільки поет міг відчути дефіцит уваги один до одного, брак любові, брак співчуття і милосердя. Недарма в листі до Лілі Брік в травні 1918 року він так визначив задум свого майбутнього твору: «Стихов не пишу, хотя и хочется очень написать что-нибудь прочувственное про лошадь».

Вірш насправді вийшов дуже зворушливим, багато в чому завдяки традиційним для Маяковського художнім засобам. Це і неологізми: «опита», «клёшить», «каплища», «плоше». Це і метафори: «улица опрокинулась», «смех зазвякал», «тоска вылилась». І, звичайно ж, це рима, перш за все, неточна, так як саме її надавав перевагу Маяковський. На його думку, неточна рима завжди народжує несподіваний образ, асоціацію, ідею. Ось і в цьому вірші рими «клёшить – лошадь», «шерсти – шелесте», «плоше – лошадь» породжують нескінченну кількість образів, викликаючи у кожного читача своє сприйняття і настрій.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *