Хто написав «Злочин і кара»

«Злочин і кара» — всім відомий роман, адже його вивчають на уроках зарубіжної літератури. Але якщо ви забули хто автор, хто написав «Злочин і кара».

Хто написав «Злочин і кара»

Автор «Злочин і кара» Достоевський Федір Михайлович.

«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою пограбування. Йому здавалося, що з грошима він зможе здійснити добрі справи, чим спокутує свій злочин, водночас світ позбудеться нікчемного паразита. Раскольніков бажає також переконатися в тому, що деякі вибрані люди можуть і навіть мають моральне право на вбивство. Він порівнює себе із Наполеоном Бонапартом і вірить, що злочин, здійснений із шляхетними мотивами, простимий. Але йому довелося довідатися, що він … «не Наполеон».»Злочин і кара» — не лише вражаючи трагічне відтворення життя. Це й звернення до людського сумління та розуму. Достоєвський захищає ідею моральної людини, яка не хоче залишитися «вошею», усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості.

«Злочин і кара» скорочено

«Злочин і кара» стислий переказ ви можете прочитати, якщо у вас не вистачає часу прочитати роман повністю.

Бідний район Петербургу 60-х рр.. XIX ст., Що примикає до Сінної площі і Екатерінінському каналу. Літній вечір. Колишній студент Родіон Романович Раскольніков покидає свою комірку на горищі і відносить в заставу старій процентщице Олені Іванівні, яку готується убити, останню цінну річ. На зворотному шляху він заходить в одну з дешевих Розпивочна, де випадково знайомиться з тим, що спився, втратив місце чиновником Мармеладовим. Той розповідає, як сухоти, убогість і пияцтво чоловіка штовхнули його дружину, Катерину Іванівну, на жорстокий вчинок — послати його дочку від першого браку Соню для заробітку на панель.
На наступний ранок Розкольників одержує з провінції лист від матері з описом бід, перенесених його молодшою сестрою Дуней в будинку розпусного поміщика Свидригайлова. Він дізнається про швидкий приїзд матері і сестри до Петербургу у зв’язку з наміченим заміжжям Дуні. Жених — обачливий ділок Лужина, охочий будувати брак не на любові, а на бідності і залежності нареченої. Мати сподівається, що Лужина матеріально допоможе її синові кінчити курс в університеті. Роздумуючи про жертви, які приносять ради близьких Соня і Дуня, Розкольників зміцнюється в намірі вбити процентщицу — нікчемну злу «вошу». Адже завдяки її грошам від незаслужених страждань будуть позбавлені «сотні, тисячі» дівчат та юнаків. Проте огида до кривавого насильства знов піднімається в душі героя після побаченого ним сну-спогаду про дитинство: серце хлопчика розривається від жалості до забиваної до смерті шкапи.
І все ж Розкольників вбиває сокирою не тільки «бридку стареньку», але і її добру, лагідну сестру Лисавета, що несподівано повернулася в квартиру. Дивом пішовши непоміченим, він ховає викрадене у випадковому місці, навіть не оцінивши його вартості.
Незабаром Розкольників з жахом виявляє між собою та іншими людьми відчуження. Хворий від пережитого, він, однак, не в змозі відкинути обтяжують його турботи товариша по університету Разуміхіна. З бесіди останнього з лікарем Розкольників дізнається, що за підозрою у вбивстві старої арештований маляр Миколка, простий сільський хлопець. Болісно реагуючи на розмови про злочин, сам він також викликає підозру в оточуючих.
Прийшов з візитом Лужина шокований убозтвом комірки героя; їх розмова переростає в сварку і закінчується розривом. Особливо зачіпає Раскольникова близькість практичних висновків з «розумного егоїзму» Лужина (який здається йому вульгарністю) і власній «теорії»: «людей можна різати …»
Блукаючи по Петербургу, хворий хлопець страждає від своєї відчуженості з світом і вже готовий зізнатися в злочині перед властями, як бачить розчавленого каретою людину. Це Мармеладов. Із співчуття Розкольників витрачає на вмираючого останні гроші: того переносять в будинок, звуть доктора. Родіон знайомиться з Катериною Іванівною і Сонею, що прощається з батьком в недоречно яскравому вбранні повії. Завдяки добрій справі герой ненадовго відчув спільність з людьми. Проте, зустрівши у себе на квартирі приїхали матір і сестру, раптом усвідомлює себе «мертвим» для їх любові і грубо проганяє їх. Він знову самотній, але у нього з’являється надія зближуватися з «переступила», як і він, абсолютну заповідь Сонею.
Турботи про рідних Раскольникова бере на себе Разуміхін, ледь чи не з першого погляду закохався в красуню Дуню. Тим часом ображений Лужина ставить наречену перед вибором: або він, або брат.
Щоб дізнатися про долю закладених у убитої речей, а насправді — розсіяти підозри деяких знайомих, Родіон сам напрошується на зустріч з Порфирієм Петровичем, слідчим у справі про вбивство бабусі лихварки. Останній згадує про недавно опубліковану в газеті статті Раскольнікова «Про злочин», пропонуючи авторові роз’яснити свою «теорію» про «два розряди людей». Виходить, що «звичайна» («нижче») більшість всього лише матеріал для відтворення собі подібних, саме воно потребує строгого морального закону і зобов’язане бути слухняним. Це «тварюки тремтячі». «Власне люди» («вищі») мають іншу природу, володіючи дарма «нового слова», вони руйнують сьогодення в ім’я кращого, навіть якщо знадобиться «переступити» через раніше встановлені для «нижчої» більшості етичні норми, наприклад, пролити чужу кров.

Ці «злочинці» потім стають «новими законодавцями». Таким чином, не визнаючи біблейських заповідей («не вбий», «не вкради» тощо), Раскольников «вирішує» «право має» — «кров по совісті». Розумний і проникливий Порфирій розгадує в героєві ідеологічний вбивцю, що претендує на роль нового Наполеона. Проте у слідчого немає доказів проти Родіона — і він відпускає хлопцеві в надії, що добра натура переможе в нім помилки розуму і сама приведе його до визнання в скоєному.
Дійсно, герой все більше переконується, що помилився в собі: «справжній володар […] громить Тулон, робить різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході», а він, Раскольников, мучиться через «вульгарності »і« підлоти »одиничного вбивства. Ясно, він «тварина тремтяча»: навіть убивши, «не переступив» через етичний закон. Самі мотиви злочину двояться у свідомості героя: це і перевірка себе на «вищий розряд», і акт «справедливості», згідно революційно-соціалістичним ученням що передає надбання «хижаків» їх жертвам.
Приїхав услід за Дуней до Петербурга Свидригайлов, мабуть, винен в недавній смерті своєї дружини, знайомиться з Раськольниковим і зауважує, що вони «одного поля ягоди», хоча останній і не цілком переміг в собі «Шиллера». При всьому відразі до кривдника сестри Родіона привертає його удавана здатність насолоджуватися життям, незважаючи на скоєні злочини.
Під час обіду в дешевих номерах, куди Лужина з економії поселив Дуню з матір’ю, відбувається рішуче пояснення. Лужина викривається в наклепі на Раскольникова і Соні, якій той нібито віддав за низовинні послуги гроші, самовіддано зібрані убогою матір’ю на його навчання. Рідні переконуються в чистоті і благородстві хлопця і співчувають Соніной долі. Вигнаний з ганьбою Лужина шукає спосіб спаплюжити Раскольникова в очах сестри і матері.
Останній тим часом, знов відчувши болісне відчуження від близьких, приходить до Соні. У неї, що «переступила» заповідь «Не чини перелюбу», шукає він порятунок від нестерпної самоти. Але сама Соня не самотня. Вона принесла себе в жертву заради інших (голодних братів і сестер), а не інших заради себе, як її співбесідник. Любов і співчуття до близьких, віра в милосердя Бога ніколи не покидали її. Вона читає Родіону євангельські рядки про воскресіння Христом Лазаря, сподіваючись на диво і в своєму житті. Героєві не вдається захопити дівчину «наполеонівським» задумом про владу над «всім мурашником».
Мучений одночасно страхом і бажанням викриття, Розкольників знов приходить до Порфирія, ніби то турбуючись про свою заставу. Начебто відвернута розмова про психологію злочинців врешті-решт доводить хлопцеві до нервового зриву, і він майже видає себе слідчому. Рятує його несподіване для всіх визнання у вбивстві лихварки маляра Миколки.
У прохідній кімнатці Мармеладових влаштовані поминання по чоловікові і батьку, під час яких Катерина Іванівна в припадку хворобливої самолюбності ображає господиню квартири. Та велить їй з дітьми негайно з’їхати. Раптом входить Лужина, що проживає в тому ж будинку, і звинувачує Соню в крадіжці сторубльовой асигнації. «Провина» дівчини доведена: гроші виявляються в кишені її фартуха. Тепер в очах оточуючих вона ще й злодійка. Але несподівано знаходиться свідок того, що Лужина сам непомітно підсунув Соні папірець. Наклепник осоромлений, а Розкольників пояснює присутнім причини його вчинку: принизивши в очах Дуні брата і Соню, він розраховував повернути розташування нареченої.
Родіон і Соня йдуть до неї на квартиру, де герой признається дівчині у вбивстві старої і Лисавета. Та жаліє його за моральні муки, на які він себе прирік, і пропонує спокутувати провину добровільним визнанням і каторгою. Раскольников ж засмучується тільки про те, що виявився «тварюкою тремтячою», з совістю і потребою в людській любові. «Я ще подолаюся», — не погоджується він з Сонею.
Тим часом Катерина Іванівна з дітьми виявляється на вулиці. У неї починається горлова кровотеча, і вона вмирає, відмовившись від послуг священика. Присутній тут Свидригайлов береться сплатити похорони і забезпечити дітей і Соню.
У себе удома Розкольників знаходить Порфирія, який переконує хлопцеві з’явитися з повинною: «теорія», яка заперечує абсолютність морального закону, відторгає від єдиного джерела життя — Бога, творця єдиного за природою людства, — і тим самим прирікає свого полоненого на смерть. «Вам тепер […] повітрю треба, повітрю, повітрю!» Порфирій не вірить у винність Миколки, що «прийняв страждання» по споконвічній народної потреби: спокутувати гріх невідповідності ідеалу — Христу.
Але Розкольників ще сподівається «переступити» і моральність. Перед ним — приклад Свидригайлова. Їхня зустріч у трактирі відкриває героєві сумну істину: життя цього «нікчемного лиходія» порожнє і обтяжливе для нього самого.
Взаємність Дуні — єдина надія для Свидригайлова повернутися до джерела буття. Переконавшись в її безповоротній нелюбові до себе під час бурхливої розмови на його квартирі, він через кілька годин застрелюється.
Тим часом Розкольників, гнаний відсутністю «повітря», прощається з рідними і Сонею перед визнанням. Він все ще переконаний у вірності «теорії» і повний презирства до себе. Однак, за наполяганням Соні, на очах народу покаянно цілує землю, перед якою «згрішив». У поліцейській конторі він дізнається про самогубство Свидригайлова і робить офіційне визнання.
Розкольників опиняється в Сибіру, в каторжній острозі. Мати померла від горя, Дуня вийшла заміж за Разуміхина. Соня поселилася біля Раскольникова і відвідує героя, терпляче зносячи його похмурість і байдужість. Кошмар відчуженості продовжується і тут: каторжани з простолюддя ненавидять його як «безбожника». Навпаки, до Соні відносяться з ніжністю і любов’ю. Потрапивши в тюремний госпіталь, Родіон бачить сон, що нагадує картини з Апокаліпсису: таємничі «трихіни», вселяючись в людей, породжують в кожному фанатичну переконаність у власній правоті і нетерпимість до «істин» інших. «Люди вбивали один одного в […] безглуздій злості», поки не винищився весь рід людський, окрім кількох «чистих і вибраних». Йому відкривається нарешті, що гордість розуму веде до ворожнечі і загибелі, а упокорювання серця — до єдності в любові і до повноти життя. У ньому прокидається «нескінченна любов» до Соні. На порозі «неділі в нове життя» Розкольників бере в руки Євангеліє.

Тепер ви знаєте хто автор, хто написав «Злочин і кара», а також змогли нагадати собі короткий зміст цього роману.

Коментарі:
  1. 2 года ago
    • 2 года ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *