Хто є автором книги «Похвала дурості»

Автор «Похвала глупоті»Еразм Роттердамський, мислитель епохи пізнього Відродження. Хоча тепер ви знаєте хто є автором книги «Похвала дурості», але давайте згадаємо про що ця книга.

1511 році Еразм видав написану ним двома роками раніше книгу «Похвала Глупоті» (грец. Μωρίας Εγκώμιον, лат. Stultitiae Laus), яка стала найвідомішим твором автора. Книга починається з посвяти Томасу Мору, другу автора, прізвище якого асоціюється з грецьким словом «моріяс», що значить «глупота».

Мова ведеться від імені богині Глупоти, яка на всі лади вихваляється тим впливом і шаною, які вона здобула в суспільстві.

Еразмова сатира висміює усі сфери та явища тодішнього життя, включно із самим Еразмом Ротердамським, але найбільше мислитель глумиться над неправедністю та забобонністю ченців, запліснявілими доктринами.

Закінчується книга полум’яним закликом до праведності й християнських чеснот.

«Похвала глупоті» вважається однією із найвпливовіших книг західної цивілізації й каталізатором Реформації. Вона одразу ж стала популярною, сподобалася Папі, ще за життя автора була перекладена німецькою й французькою. В новітню еру ще довго вивчалася, як зразок риторики.

Короткий зміст «Похвала дурості»

«Похвалу Глупоті» Еразм присвятив своєму найкращому другові Томасові Мору. В передмові автор пояснює свій намір — написати похвальне слово на честь Глупоти. Він розуміє, що його задум може декому видатись несерйозним, але перед ним стоїть поважне завдання — висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того, щоб розумний читач виніс із цього користь для себе. Композиція «перелицьованого» панегірика, не зважаючи на деякі відхилення від основної теми, властиві невимушеній бесіді Глупоти (Морії), досить чітка. В широкому вступі Глупота в тозі вченого, з ковпаком блазня на голові й за всіма правилами риторики знайомить слухачів зі своєю особою, родоводом та оточенням. Її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства та наживи, якому є підвладними і безсмертні боги, і смертні люди, без втручання якого ніщо на світі не діється.

Від його присудів залежать війни, мир, державна влада, ради, суди, народні збори, договори, союзи, закони, мистецтва, вчені праці…

Матір’ю Глупоти-Морії є безтурботна німфа Неотета (Юність). Випестили Глупоту дві чарівні німфи: Мете (П’янкість) та Апедія (Невихованість). Її невідступними супутницями й подругами були: Самозакоханість, Улесливість, Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність, Обжерливість; надійними чоловічими помічниками — Гультяй та Непробудний Сон. При допомозі такого товариства вона тримає під своєю владою весь рід людський. Прикметним також є, що Глупота чекала на визнання людьми своїх здобутків, але не дочекалась такого, тому сама вирішили виступити перед ними з одою собі. За вступом іде перша — загальна — частина твору, присвячена доказам універсальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи та життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свою незаперечну перевагу перед Мудрістю, широко розводиться про незліченні добродійства, якими вона осипає людей, хоч вони й не вміють як слід оцінити її заслуг. Запевняє, що без Глупоти життя було б нестерпне, нецікаве, що вона — основа радощів, всілякого процвітання та щастя. Уся ця тирада Глупоти про благодійства, які вона нібито приносить людству, є, по суті, увертюрою до другої частини, де вміщено нищівну критику всього укладу середньовічного життя. Тільки тепер твір стає справжньою сатирою. В першу чергу Еразм різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства — облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон та в бубонінні молитов, таврує зловживання у відпущенні гріхів. Далі йде конкретний опис різних видів та форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до вищих кіл. Перед читачем дефілюють довгою колоною послідовники й прихильники Глупоти — представники різних станів та професій: купці, які наживають багатство оманою; граматики, які втовкмачують у голови дітей всілякі нісенітниці; марнолюбні поети; обмежені ритори; письменники-плагіатори; правознавці-крутії, які займаються словоблуддям; балакучі діалектики; довгобороді філософи, які видають себе за всезнайків; астрологи-шарлатани.

Войовничий похмурий «мудрець», якого викриває красномовна Морія, — це у своєму роді вельми розвинутий псевдо-раціоналізм середньовічної схоластики, де розум, поставлений на службу вірі, педантично розробляв найскладнішу систему регламентації і норм поведінки. Старечому розуму схоластів, занепадаючій мудрості неуків-опікунів життя, шановних магістрів теології протистоїть Морія — новий принцип Природи, висунутий гуманізмом Відродження. Цей принцип відбивав прилив життєвих сил у європейському суспільстві в момент народження нової ери.

Але найвищої сили викриття й сатиричного таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Навіть Глупота вагається, чи зачіпати це смердюче болото, але після вдаваного вагання атака на теологів розгортається з неймовірною ущипливістю. Наводиться перелік абсурдних тем-головоламок, які розгадували тогочасні теологи-схоластики в безплідних дискусіях, до яких вони вдавалися. З іронічною зневагою та відвертим знущанням охарактеризовано ченців. Вони в Еразма є невігласами, нехлюями, грубими, безсоромними, розпусними, побожними лише про людське око, — предметом загального презирства. Не обійшлося й без насмішок над безґлуздими проповідями церковників. Висміювання богословського стану сатирик перериває для того, щоб ущипливо поглузувати з панівного класу феодального суспільства — дворян та світської влади. Так, монархи, замість того, щоб дбати про загальне добро, думають лише про особисті вигоди та втіхи. Дармоїдами та підлабузниками змальовані придворні сановники. Й ані в королів, ані в придворних сановників немає й на гріш здорового ґлузду. Тепер приходить черга на сатиричний обстріл вищого ешелону духовенства — єпископів та кардиналів. Їхній норов нічим не відрізняється від правителів світських високопоставлених осіб. Вище духовенство далеке від скромності й убозтва апостолів. Також гнівно засуджуються війни, які ведуться римськими першосвященики нібито з ворогами церкви. У заключній частині тексту Глупота хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя — це найвища форма безумства. Гідним уваги є те, що об’єктом сатиричних стріл Еразма не стали ані селяни, ані ремісники, очевидно, тому, що ці соціальні верстви Еразм вважав найздоровішими в тогочасному суспільстві, на їхньому боці була його симпатія. Сміх «Похвали Глупоті» багатий своїми інтонаціями: він подекуди добродушний, деколи іронічний, але переважно гостросатиричний, дошкульно-вбивчий.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *