«Intermezzo» скорочено до ЗНО Коцюбинський

«Intermezzo» скорочено автобіографічна новела Коцюбинського нагадає головні події, але краще читати твір у повному обсязі. («Intermezzo» детальний переказ)

Коцюбинський «Intermezzo» аудіокнига скорочено

«Intermezzo» читати скорочено 

Ознакою драматичного твору в новелі “Intermezzo” є перелік дійових осіб на початку твору.

Дійові особи:

• Моя утома.
• Зозуля.
• Ниви у червні.
• Жайворонки.
• Сонце.
• Залізна рука города.
• Три білих вівчарки.
• Людське горе.

Герой збирається в дорогу, треба лише спакувати речі. Але навіть таке маленьке “треба” викликає у нього небажання щось робити, ці “треба” утомили ліричного героя і не давали йому спати. Він відчуває порив опиратися всім численним обов’язкам. Він заздрить планетам, які мають свої орбіти, де ніщо не стає їм на дорозі, бо сам герой скрізь зустрічає людей.  Місто втомило його своїм шумом, метушнею та багатолюдністю, своєю чорнотою й смородом.Герой з огидою слухає «ревучі потоки людського життя».

Потяг везе героя якнайдалі від людського гаму, але місто наче простягає залізну руку, щоб стримати його. Це пасажири у вагоні ведуть свої численні розмови. Раптом наче якась зелена повінь змиває все. Герой опиняється вдома й чує кування зозулі. Герой чує тишу, таку, що чути навіть калатання серця.

Герой закривається у кімнаті. Навкруги ні душі… тихо. Та йому здається, що зараз щось знищить його спокій, налякає тишу. Навіть меблі заважають. Він не вірить в безлюддя, не може бути впевненим, що ніхто не відкриє двері, не принесе шум і біль. Люди своїм приходом приносять йому страждання, залишають сліди на душі. Герой втомився.  Він заплющує очі, а коли розплющує їх, то бачить перед собою синє небо й берези. Знову кує зозуля. Герой почуває себе щасливим.

На подвір’ї гавкають три великі білі вівчарки, скаче на них “довга вовна”. Собак тримає ланцюг, який їх безмірно дратує. У кожного з собак свій норов. Пава – гордовита, її син Трепов – спокійний і поважний, а Оверко – радісний. Герой відв’язує Оверка і той радо мчить наосліп. Для нього воля – головне.

Дні героя проходять серед чистого степу, серед долини, налитої колоссям. Героя хвилює краса природи. Він має свій окремий світ, недоступний для інших. «На небі сонце – серед нив я. Більше нікого». Вітер хилить колоски до землі, ниви здаються безкраїм морем. Герой слухає шелест трав, спів птахів, він щасливий. Спокій нарешті наповнює його душу.  Але серед цієї краси немов здавлене зеленими руками нужденне село.

Герой пізно вертається додому, мов “старозавітний Ісав”. Він ще довго чує запах полів. Тепер, коли досяг омріяного спокою і самотності, він може спокійно спати.

Погожого дня яскраво відчуваєш свій зв’язок з природою, життєдайною силою сонця, яке породжує життя, дає силу всьому. Герой звертається до нього у захваті. Тільки собакам, що скачуть навколо нього, не до вподоби така спека. Він кличе вівчарок і вони біжать до нього, немов три білі ведмеді. Герой йде з собаками в поле. Він дякує сонцю за життя. Далі ходить полем, де його не дістане «залізна рука города».

На природі він був близький до землі, яка у селі не «одягнена в камінь і залізо». Тут є і свіжа вода з криниці, і тепле молоко, і чорний пахучий хліб. Тут він відчуває себе дійсно багатим. Вся велика, розкішна, благодатна земля належить йому. Дивлячись в небо, герой відчуває незвичайні небесні звуки. Він весь наповнюється красою та спокоєм.

Так протходили дні його іntermezzo серед спокою, тиші і безлюддя. Зелені ниви і зозулине «ку-ку» допомогли йому забути про утому.

<…> “Школи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут В городах земля одягнена в камінь, залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив ще сонну воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице.
Після того було молоко, білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки”. <…>

Та раптом серед нив він зустрічає людину, звичайного селянина, який розповідає про своє нужденне життя, про п’ятьох голодних діточок. Між людьми, говорить він, ходиш, “як між вовками”.
Ця зустріч одразу знищує всю гармонію. Місто знову простягає свою залізну руку. Герой мусить повернутися до реальності, він дає себе забрати «залізній руці города».

«Прощайте. Я йду між люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…».

іntermezzo в однойменному творі Коцюбинського – це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на приноді.