«Кайдашева сiм’я» критика

кайдашева сымя

«Кайдашева сiм’я» критика

Ще І. Франко зазначав, що повість “Кайдашева сім’я” “з огляду на високо артистичне змалювання селянського життя” належить “до найкращих оздоб українського письменства”. З великою художньою силою і правдивістю І. Нечуй-Левицький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показав руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його “народного духу”.

Це чи не найпопулярніший твір І. Нечуя-Левицького, про що свідчить велика кількість його перевидань і пере­кладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна на­звати моральною катастрофою. Читаючи цю «веселу» повість, хочеться плакати. Або принаймні жалкувати й мучитися досадою: адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку; порозуміння між ближніми; почуття гідності; ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, яка живе в цих нібито непоганих, роботящих людях.

Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси в їхніх вдачах. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюбство. У Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не най­більших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніж­ній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.

Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. їм не до сміху, оскіль­ки всі вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що «І. Нечуй-Левицький малює в «Кайда­шевій сім’ї» гірку картину розпаду українського патріархального уст­рою під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена». Справ­ді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а ко­ли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає фіаско.

Катастрофа в Семигорах починається із занепаду батьківського нача­ла в родині. У літературознавстві радянської доби прийнято було наголо­шувати на тому, що сварки, змальовані І. Нечуєм-Левицьким, — це наслі­док певних соціальних умов. З того робився соціологічно-політичний висновок: «так було до революції». Однак автор «Кайдашевої сім’ї» на со­ціальних чинниках «війни» якраз і не наголошує! У творі йдеться швидше про недосконалість людської природи, про одвічні людські пороки — нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм. Письменник показує не тільки якийсь абстрактно-універсальний світ, а світ український, селян­ський, з цілком конкретними історичними, етнографічними і географічни­ми ознаками. Він навіть назви села, у якому живуть Кайдаші, не став вига­дувати: Семигори легко відшукати на карті недалеко від містечка Стеблів.

А водночас Кайдашева сім’я — це модель усієї України. І справа не в прив’язках до певного історичного часу і до «соціальних умов». Іван Не­чуй-Левицький блискуче розкрив деякі «небажані» риси нашої національної вдачі, української ментальності, які належать не тільки середині XIX ст. У цьому сенсі «Кайдашеву сім’ю» можна читати як твір, у якому надзвичайно важливим є мотив національної самокритики.

Змальовуючи «війну» в родині Кайдашів, прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто-таки разючі (див. сцену бійки Кайдашихи й Мотрі за мотовило). Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією, великою кількістю зниженої лексики, змішуванням стилів (наприклад: високий епічний стиль — у сцені побутової бійки). Але в тім-то й річ, що коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури, — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький. Печально сміявся й українець Микола Гоголь. Про «Кайдаше­ву сім’ю» можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробива­ються сльози (В. Панченко).

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *