Конфлікт «природи» і цивілізації «Простак»

Конфлікт «природи» і цивілізації у повісті Вольтера «Простак»

Уже сама назва повісті Вольтера не лише вказує на її головного героя, але й характеризує його. На початку твору він так пояснює своє ім’я: «Мене завжди називали Простаком,— відповів гуронець,— в Англії це ім’я за мною залишилося, бо я завжди говорю щиро те, що думаю, і роблю, що хочу». 

Отже, природна людина потрапляє в цивілізоване суспільство. Це якраз той випадок, коли «природна людина» є водночас «людиною з природи», тобто нецивілізованою, принаймні не по-європейському цивілізованою, адже, хоча батьками гуронця були французи, виріс він у дикій Гуронії, тобто абсолютно екзотичній для тогочасних європейців Америці, відтак не зазнав впливу цивілізації.

Вибір головного героя тісно пов’язаний із головним конфліктом твору — конфліктом між світобаченням природної людини і європейського цивілізованого суспільства.

У свою чергу, головний герой і головний конфлікт обумовлюють використання Вольтером головного прийому — очуднення, який полягає в тому, що давно відомі, звичні факти, реалії життя сприймаються, мов уперше побачені, незнайомі, чудні (звідси — «очуднення»). Як відомо, найкращими «очуднювачами» є діти, ось і наш герой поводиться немов дитина, іноді викликаючи посмішку не лише інших персонажів твору («…дехто вирішив, що це королівський блазень»), а й читачів. У виборі прийому очуднення видно неабиякий талант Вольтера, бо хто, як не приїжджий гуронець, може краще побачити ті вади цивілізованого суспільства, до яких самі європейці вже так звикли, що й не помічають їх? Саме «простак», і лише він, найліпше міг побачити дуже непрості речі.

Безумовно, у повісті втілилася ідеологія Просвітництва, та й чи могло бути інакше у творі людини, ім’ям якої і названа ця доба — «доба Вольтера»? Та є тут і суто вольтерівські погляди, яких інші просвітники не сприймали.

Насамперед це стосується особливостей вирішення головного конфлікту повісті, згаданого вище, який відповідає глобальній опозиції Просвітництва — конфлікту природи і цивілізації. Причому Вольтер чітко продумав структуру повісті і дав своєму героєві змогу познайомитись із людьми, які належать до різних прошарків французького суспільства. Твір умовно можна поділити на такі епізоди:

  • • гуронець і провінціали;
  • • гуронець по дорозі до Парижа;
  • • гуронець у Парижі;
  • • гуронець і Гордон (у Бастилії).

Отже, на початку твору гуронець викликає посмішку, тобто є персонажем комічним, майже блазнем. Але він постійно виявляється вищим за цивілізоване оточення. Під час першого знайомства з цивілізованими французами саме дикун дає їм урок етикету: «Чужинця посадовили поміж панною де Керкабон і панною де Сент-Ів. Всі захоплено дивилися на нього, всі говорили з ним і всі одночасно розпитували його. Гуронця те не хвилювало; здавалося, він керувався девізом мілорда Болітброка: «Nihil admirare» («Нічому не дивуватись»), та, кінець-кінцем, від такого шуму терпець йому увірвався й він сказав досить спокійно: «Панове, в моїй країні розмовляють по черзі. Як можу я відповідати вам, коли ви не даєте мені змоги вас вислухати?» Розум завжди на кілька хвилин отям-лює людей: настала велика тиша». Отже, гуронець навчає цивілізованих французів правил поводження.

Такий самий урок він дає і щодо мовних проблем. «Абат Сент-Ів… поспитав у нього, яка з трьох мов найбільше подобається йому: гуронська, англійська чи французька. «Безперечно, гуронська»,— відповів Простак. «Чи то ж можливо?! — вигукнула панна де Керкабон.— Я завжди думала, що французька мова найкраща з усіх мов після нижньобретонської». Потім трохи поговорили про розмаїття мов і погодилися, що, коли б не було пригоди з Вавилонською вежею, всі на землі розмовляли б французькою мовою». Як бачимо, дикун, поважаючи свою рідну мову, нікому її не нав’язує, тобто поводиться цивілізовано, а французькі провінціали поводяться мов дикуни.

Здавалося б, Вольтер абсолютно не відходить від загальноєвропейської просвітницької традиції: опозиція «природа — цивілізація» вирішується явно на користь першого компонента. Але саме тут починається полеміка з Руссо, який абсолютизував природу й недооцінював цивілізацію. Вольтер їдко іронізує над улюбленим руссо поняттям «природного права».

Простак і чарівна панна Сент-Ів покохали одне одного і домовилися одружитися. Усю ніч закоханий гуронець писав вірші, а вранці не витримав і побіг до коханої просто в спальню, щоб негайно одружитися з нею. Звісно, слово «одружитися» закохані розуміли дещо по-різному, на цьому й грає Вольтер: «Скоро Простак прибіг, запитавши в старої служниці, де світлиця його коханої, він дужим ударом штовхнув погано замкнені двері й кинувся до ліжка. Раптово збуджена панна де Сент-Ів закричала: «Як? Це ви? Ох, це ви? Спиніться, що ви робите?» — «Я одружуюся з вами». — І він справді одружився б із нею, коли б вона не одбивалася з усією цнотливістю добре вихованої особи. Простак не чекав від неї таких жартів: усі ці виверти видалися йому вкрай неввічливими.

«Не так робила панна Абакаба, моя перша кохана,— кричав він,— у вас нема навіть чесності. Ви пообіцяли мені одружитися зі мною і не хочете тепер зробити цього. це значить порушити найперші закони честі! Я навчу вас тримати слово й наверну на шлях чесноти».

А мав Простак чесноту мужню і безстрашну, гідну його патрона Геркулеса, ім’я якого йому дали під час хрестин. Він хотів ужити її в усій її повноті, коли на голосні зойки панночки, стриманішої у вияві чесноти, прибіг мудрий абат де Сент-Ів із своєю домоправителькою, старою побожною служницею, і парафіяльним панотцем. Коли вони з’явилися, нападникова відвага вгамувалася. «Боже мій, дорогий сусіде,— сказав йому абат,— що чините ви тут?» — «Виконую свій обов’язок,— обізвався молодик,— хочу виконати свої обіцянки, які для мене святі». Панна де Сент-Ів, червоніючи, оправилась. Простака вивели до іншого покою; абат доводив йому, що такий вчинок огидний. Простак захищався, посилаючись на природне право, яке він досконало знав: абат хотів довести, що перевагу мусить мати закон умовний і що коли б поміж людей не було угод, закон природи мало не завжди був би природним розбишацтвом».

У цьому весь Вольтер: начебто це «наївна» промова дикуна, який упевнений, що «добре знає природне право», бо він же «з природи», то кому, як не йому, знати природне право? Насправді ж — це стріла на адресу радикалізму Руссо. Причому стріла, пущена в манері саме Вольтера, адже, за його власним висловом, «треба кидати стріли, не показуючи руки». Та в ту саму мить друга стріла полетіла в цивілізовані правила й закони. Абат де Сент-Ів утовкмачує Простакові порядок цивілізованого одруження: «Тут треба,— сказав він йому,— нотаріусів, свідків, контрактів, дозволів». Простак відповів йому тим висновком, який завжди роблять дикуни: «То значить, ви дуже нечесні люди, раз із вами треба стільки пересторог». А й справді, де потрібні, скажімо, свідки? У шлюбній залі й у залі суду. Чи випадково?..

На шляху до Парижа Простак мав необережність спілкуватися з гугенотами (за що потім потрапив до Бастилії). Це французи добре знали про Варфоломіївську ніч, а звідки було дикунові знати про ставлення католиків до гугенотів у Франції? Не знав він і того, що кожне його слово фіксують шпигуни-єзуїти. Гугеноти тікали з Франції до Англії, боячись чергових релігійних утисків і навіть фізичного знищення. На наївні запитання Простака, чому вони тікають з рідної землі, яку дуже люблять, один з них «так патетично оплакував долю п’ятдесятьох тисяч родин, що втекли, і п’ятдесятьох тисяч інших, яких навернули до віри драгуни, що Простак і собі облився слізьми. «Чому,— сказав він,— такий великий король, що слава його доходить аж до гуронців, відмовляється від стількох сердець, що любили б його, й од стількох рук, що служили б йому?»»

Отже, людина, яка не мала не те що політичної, а й узагалі будь-якої освіти і навіть не була європейцем, політично вправніша за високоосвіченого короля і його радників.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *