Критика Оборона Буші

Повість Оборона Буші – історичний факт в історії визвольної боротьби українського народу. Критика твору «Оборона Буші» допоможе зрозуміти цю повість краще, зрозуміти завдяки чому вона мала такий успіх, і чому ми іі вивчаємо в школі.

Критика Оборона Буші

Високо оцінив драму «Оборона Буші» дослідник З. Мороз, який вважав п’єсу «…найцікавішою серед історичних п’єс М. Старицького. Ідея патріотизму, — наголошував критик, — тісно пов’язана тут з ідеєю братського єднання слов’янських народів. В цьому реалістичному творі сильні елементи прогресивної романтики, які підсилюють її героїчний пафос».

Майже цілковита відсутність побутових деталей, піднесені громадянські настрої героїв, напруженість ситуацій — усе це сприяло створенню драми соціально загостреної і художньо досконалої. Ніде, мабуть, так не виявився драматичний талант Старицького, як у п’єсі «Оборона Буші». Волелюбність і високі почуття народного патріотизму, згуртованість козацької маси та міської бідноти в смертельній, але героїчній боротьбі проти війська магната Потоцького подані драматургом з винятковою художньою силою і драматичною наснагою. Не підлягає сумніву, що в цій історичній драмі в усій повноті виявився режисерський талант автора.

«Оборона Буші» — це п’єса, за якою можна скласти чітке уявлення про Старицького — творця вистави. Авторські ремарки до актів і яв драми, пояснення до окремих гострих сцен, подані в дужках, короткі характеристики психологічного стану героїв або настроїв маси виявляють глибоке режисерське знання Старицьким законів сценічного втілення п’єси.

Враховуючи «небезпечність» патріотичної ідеї, так ясно вираженої в історичній драмі «Оборона Буші» та передбачаючи ще більшу її дохідливість до широкого глядача, коли вона буде виголошуватись зі сцени популярними в народі акторами, цензор Вержбицький звертав увагу цензурного комітету на те, що п’єса «рясніє україно-патріотичними вигуками», які на сцені «легко можуть набрати характеру закликів»23. Зрозуміло, що друкування й вистава цієї п’єси були заборонені.

Відстоюючи право на свій національний театр, невтомно дбаючи про чистоту його репертуару, борючись із спекуляцією на любові народу до театру, до якої вдавалися спритні ділки і комерсанти з метою особистого збагачення, культивуючи на сцені своїх товариств і труп «горілку, гопак і шаровари», — Старицький робив неоціненну справу як драматург і режисер, відтворюючи на сцені українського театру життя народу, його героїчне минуле з його невичерпним етнографічно-фольклорним багатством.

Високо цінуючи творчий доробок М. Старицького-драматурга в історичному жанрі, дослідниця Л. Дмитрова писала: «Історичні п’єси Старицького — це найкраща частина його драматичної творчості, а між тими п’єсами, певно, найкращою є «Оборона Буші». На українській сцені вони мають таке ж значення, як класичні твори драматургів минулого на сценах інших народів»24.

Своє сценічне життя драма «Оборона Буші» розпочала в трупі І. Мар’яненка в сезоні — серпень 1917 — червень 1918 р. Ця п’єса була прихильно зустрінута критикою не лише Східної України, а й дослідниками драматургії і театру Галичини. «Оборона Буші», — писав С. Томашівський, — самою основою вища від «Богдана Хмельницького». Та була недотепна й баламутна, ся ясна і прозора…»25

Михайло Старицький Оборона Буші критика твору за сюжетом, композицією, зображенням головних героїв, всіх деталів повісті.

Повість розпочинається традиційним для прози Старицького зачином, у якому вказано годину й місце події: «Це було б в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство в спілці із прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття, — трагедії, що охопила згарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщі і под її руїнами закінчилася. Це було б тої доби, коли розпанахана Україна мусила в московського царя Олексія Михайловича оборони шукати, коли він, вже з Переяславській раді, відправивши свої потуги до Литви. Це було б тої доби, коли знеможена від ненатлого гніву Польща, закупивши татарські зажени, кинулася разом з невірою на омиті слов’янською кров’ю країни, аби сплюндрувати їхнього упень й повернути геть усе на руїну. Це було б тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між собі розраду і, піднявши прапори прапори, стали “у дідівську славу дзвонити”. Це було б восени 1654 року».

Зачин тут особливий: він, як й епіграф, наснажує твір героїко-романтичним звучанням, цьому сприяють повтори однотипних фраз, пафос, інверсії.

Сюжет повісті поступово загострюється, у ньому розгортається тісно переплетень вузол проблем, інтриг — саме ці композиційні ознаки тримають читача в постійному напруженні. Михайло Старицький ставити за мітку виховувати українську за духом людину, долати імперські упередження і стереотипи. Тому намагається всіляко зацікавлювати читача, вибудовує сюжет так, аби інтриги і колізії, таємниці суперників були відомі читачеві.

Діалогів у повісті багато, смердоті роблять твір динамічним й захопливим. Саме така посилена діалогічність наближає повість (як й, скажімо, «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького) до драматичного твору (до речі, через сім років после написання повісті М. Старицький переробив її на драму із такою ж назвою)

Важливу роль у творі відіграють такі позасюжетні елементи, як інтер’єр, пейзаж й портрет. Хоч пейзажів у повісті і небагато, проте смердоті символічні: за аналогією до фольклорних паралелізмів смердоті передують важливим чи навіть вирішальним подіям й аби віщують про них. Згадайте побачену Орисею вві сні картину нічної грози напередодні вирішальної битви: «Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зі одразу ж невтримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає у своїм хижім леті й каміння, й ліси, зі свистом й грюкотом налітає на калину, вириває її із корінням й несе понад сердитим, клекочучим Дністром… Алі і явір крутитися в повітрі… Від він злетів угору, метнувся вбік й цупко обхопив своїм віттям калину,— смердоті сплелися, сплелися навіки, нерозлучно… Вкупі несуться смердоті понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум’я і ловлять у свої обійми улітаючих калину й явора».

Додаткового, увиразнювального колориту надають композиції інтер’єри повісті . Вони можуть контрастувати із характером героя, а можуть бути і суголосні із ним. Скажімо, інтер’єр світлиці Орисі органічний із її героїко-романтичним чином: «У третій, вигнутій цибулею, надвірній стіні прорізане вікно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вікно, а бійниця; й в ясний сонячний день через ту розщілину мало до дівочого спокою світу сягає, а тепер воно та якось лиховісне чорніє. Проти вікна, у гострім кутку, навпаки, лагідно і ясно: багато наставлено там богів й в рамах, й в ризах коштовних, й київського, й польського листи, а їх на довгім шнурку, оздобленім паперовими квітами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче світло її осяює вірша святобливий образ Божої Матері, що своєю ризою закрила світ від напастей…»

Портрети героїв повісті лаконічні, але й яскраві і переконливі. Моделюючи їхнього, письменник використовує сміливі і емоційні порівняння. Але вони явно проступають симпатії чи антипатії автора. Порівняйте портрет гетьмани Потоцького і родовитого шляхтича Антося Корецького (зверніть увагу на виділені слова): Потоцький: «І криклива пишнота, й вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, й хітливі безсоромні очі, й млява, знесилена поставу — нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі». Корецький: «огрядний й стрункий — красень-юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світилися ласкою й відвагою сині очі».

Літературознавець Володимир Поліщук: «Очевидна умовність образу Антося Корецького в атмосфері ХVІІ століття лише додатково подчеркивает і увиразнює мистецьке “надзавдання”, яку ставив собі за й своїми творами М. Старицький: якнайефективніше перенести події історичної давнини на своє сьогодення, у тому числі і на проблеми пробудження національної свідомості українців, міжнаціональних відносин, слов’янофільства, просвітництва тощо. Так саме очевидна і романтична підоснова мистецького конструювання такого образу, Яка особливо концентровано виявляється в кінцевій долі (загибелі) героя».

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *