«Лісова панна» легенда

«Лісова панна» легенда 

Один молодий лісоруб рубав якось у сихівському лісі соснину, а коли вже він добре ухекався, то примостився на траві відпочити. Раптом бачить – клубок якийсь викотився з-за кущів і просто йому до ніг прикотився. Що за диво, здивувався він. Звідки в лісі клубок?
Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку.
Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала:
– Що ж ти став наче вкопаний? Подай мені клубок!
Підняв він клубок і подав. Панна взяла, подякувала та й далі вишивати заходилася. А лісоруб став, як укопаний, і очей не відведе. Хто зна, скільки 6 він отак стирчав, якби панна на нього не зиркнула й не нагадала:
– Чи ти сюди працювати прийшов, чи на мене дивитися?
Взявся він знову до роботи, а на душі така туга, весь час панна ввижається, голос її бринить, очі її сяють. От якби вона озвалася до мене, мріє він, от якби знову клубок їй випав…
Не витерпів таки й глянув на сосну, а там нікого вже нема, білка тільки скаче з гілки на гілку. З тих ото пір лісоруба паче хто підмінив. Ходить він, мов при чмелений, ночами стогне, щось вигукує. В снах йому панна з’являється, руки простягає, щось шепоче, а що – не розібрати.
Носив свою тугу при собі, ні з ким не хотів поділитися. Скільки жінка не допитувалася, усе марно. Аж якось узимку сам їй розповів
Жінка довго не думала, подалася до ворожки і напитала такого зілля, котре помогло її чоловікові.
– Маю я таке зілля, – відказала ворожка, – але як запариш його, то даш напитися чоловікові з такої ложки, котра дванадцять разів освячена.
Жінка зраділа, що може помогти чоловікові, й поквапилася додому. Зварила вона те зілля, але так їй хотілося якнайскоріше зайнятися лікуванням, що подала чоловікові напитися зі звичайної ложки, а не з висвяченої.
Тільки-но лісоруб спробував зілля, як відразу позеленів, очі йому вибалушилися, зірвався він на ноги й, замахавши руками, вискочив з хати і погнав до лісу. Ще довго лунав його розпачливий крик.
Жінка й діти вибігли за ним, зібрали людей, обнишпорили ліс, але не знайшли й сліду. Пропав чоловік, і більше ніхто про нього ніколи нічого не чув.

БЛУКАЮЧИЙ ВОГНИК

Довелося одному парубкові затриматися в гостях. Був уже пізній вечір, коли він зібрався іти додому.
– Краще залишайтеся ночувати, – радили йому. – Дорога ж через ліс. Як у потемки доберетеся?
– Пусте. Скільки того лісу? За годину дійду.
– Як собі знаєте. Але там, кажуть, щось страшить.
– Байки, – махнув рукою хлопець. Попрощався і пішов.
Ніч була зоряна й тепла. Місяць освітлював лісову дорогу, а обабіч то тут, то там блимали ліхтарики світлячків. Раптом попереду засвітився дивний вогник. Він скидався на світло вуличного ліхтаря, але не стояв на місці, а стрибав з боку на бік. Часом забігав у лісову гущавину і петляв у кущах, то наближаючись, то віддаляючись. А то за спиною опинявся, і це було наймоторошніше, бо доводилося увесь час озиратися. Врешті хлопець не витримав і загукав:
– Гей, хто там?! Чого тобі треба?! Хочеш мене збити з дороги?! Вогник зупинився неподалік і промовив:
– Обіцяй, що врятуєш мене.
– Як?
– Спочатку обіцяй.
– Обіцяю зробити все, що в моїх силах.
– Треба, щоб одинадцять чоловік зі мною поздоровкалися, а ти будеш дванадцятим. Завтра увечері я буду чекати.
Хлопець щасливо добрався додому, а наступного дня пішов по сусідах, розповів свою пригоду. Йому вдалося знайти охочих піти увечері до лісу
Вогник уже їх чекав. Кожен, проходячи повз нього, вітався: „Слава Йсу!», а вогник кланявся і відповідав: „Навіки слава!».
Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.
– Зачекай, маю тобі щось сказати.
І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити» – подумав хлопець.
– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?
– Та чого ж… звичайно…
Йшли вони якийсь час мовчки, лише кроки їхні відлунювали у вечірній тиші.
– Ти мав старшого брата? – спитав чоловік.
– Мав… Служив при австрійському війську стрільцем. Вже три роки як загинув.
– Я тобі розповім, що з твоїм братом сталося. Був це хоробрий хлоп, кулі не боявся. Одного разу марширували вони в Італії. Ішли з раннього ранку, натомилися. А сонце парило так немилосердно, аж їм кабати до спин поприлипали від поту. Вода у флягах закінчилася, а по дорозі ніде й брудної калюжі не було. Тріскали губи від спраги, а сухий язик, наче камінь у роті перевертався. Очі засліплені порохом пекли й наливалися кров’ю. Пухли ноги в розпечених чоботях. Як на зло – жодної хмарки не було в небі, щоби те пекельне сонце затулити. А вони йшли і йшли, проклинаючи ту Італію і цісаря, що їх сюди запроторив, і те сонце немилосердне… Нарешті твій брат не витримав, зірвав із плеча карабіна, націлив у сонце і закричав: „Заб’ю тя! Заб’ю! Чортове огниво!» І вистрілив…
Чоловік замовк.
– А що було потім?
– Потім… потемніло… З’вилися хмари і затулили сонце. А твій брат мертвим упав… І звідтоді мусив маленьким вогником по світу блукати, чекаючи, хто його од напасті збавить…
Сказав це і враз у темряві розчинився. Лише здалини долинуло:
– Дякую тобі, братчику мій!

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *