«Лісова пісня» образи

Образи «Лісова пісня»

Образи драми-феєрії «Лісова пісня» можна розглядати за двома класифікаціями:

1) образи фантастичних істот і образи людей;

2) позитивні і негативні образи.

Перша класифікація значно простіша для розуміння, бо серед людських персонажів у творі лише Лукаш, його мати, дядько Лев і Килина з дітьми, всі інші персонажі є фантастичними.

Звертаючись до другої класифікації, необхідно враховувати й те, що негативними рисами наділені в творі як міфологічні істоти, так і люди: Килина і мати уособлюють зло, дядько Лев — добро і людську порядність.

Фантастичні істоти розподіляються на негативних і позитивних не за народною міфологією (у міфології мавки (нявки) є небезпечними для людей, бо зводять зі світу, несуть загибель), а за вчинками. Тому Мавка, Лісовик, Русалка Польова, Перелесник — позитивні образи, а Куць, Потерчата, Злидні та інші — негативні.

Суперечливим для Сприйняття є образ Лукаша.

Лукаш належить до позитивних образів лише тоді, коли він закоханий у Мавку, адже саме тоді він добрий, поетичний, з чистими помислами. Втративши кохання до Мавки, Лукаш втрачає людську подобу і є уособленням зла, але кохання Мавки пробуджує в ньому людську істоту — і цей образ знову переходить до розряду позитивних.

«Лісова пісня» образ Мавки

Усю силу поетичного чуття вклала Леся Українка в бездушну лісову істоту — Мавку, і сталося чудо: Мавка ожила. Недарма дядько Лев каже:

Треба тільки слово знати,
то й лісовичку може уступити
душа така самісінька, як наша.

Ось якою уявляла собі Мавку Леся Українка: «З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах».

На думку О. Потебні, Мавки — це душі нехрещених дітей. У російському фольклорі Мавка — це душа дівчини, що померла до хрещення.

Найвдаліше тлумачення цього слова знаходимо у словнику Б. Грінченка: «Мавка — дитя жіночої статі, яке вмирало нехрещеним і перетворювалося в Русалку». У «Лісовій пісні» поетеса називає Мавкою міфічну істоту — лісову русалку.

Критики ставлять цей образ у ряд улюблених жіночих образів Лесі Українки — поруч із «забутою тінню» — Дантовою дружиною, Долорес, Йоганною, Ізольдою Білорукою.

Вперше побачивши Мавку, Лукаш здивований її красою:

…Що ж ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька.
І якось так убрана не по-наськи…

Лукаш помітив, як незвичайно змінювався колір її очей.

У ту ніч, коли кохання розцвіло, Мавка, «наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах».

Заради великого кохання до Лукаша ця вільна лісова істота стане покірною служницею в Лука-шевої матері. Та буденне вбрання сільської дівчини, яке її змусили надіти, ніяк не пасує до Мавчи-ної краси — в ньому вона має злиденний принижений вигляд.

А ось ще один приклад: « Якась постать… знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку».

Так за допомогою портретної характеристики поетеса розкриває внутрішній світ, переживання Мавки. Словами «конаюча надія» передано її трагедію.

Завдяки образу Мавки поетеса розкриває найголовніші проблеми, які одвіку хвилювали поетів всіх часів, — ролі мистецтва, краси, кохання. Сама Мавка — це символ прекрасної мрії, поезії і краси. Романтичний образ Мавки оточений полум’яним зоряним ореолом. Це вогнисте сяйво супроводжує її упродовж всієї п’єси. У ніч кохання Лукаш одягає Мавці на голову зоряний вінок, а його поцілунок здається їй «зіркою, що в серце впала». їй хочеться, щоб очі Лукаша «розсипали вогнем самоцвіти». Закохана до нестями, Мянка мріє вмерти від щастя, як «летюча зірка». А коли Лукаш зрадив її, «всі зорі погасли і у вінку, і в серці» Мавки. Навіть із мертвого царства «Того, що в скелі сидить» вона вирвалась за допомогою вогню: «вогнем підземним мій жаль палкий зірвав печерний склеп».

Мова Мавки — поетична, сповнена ліризму. Незвичайність її слів уражає й Лукаша: спочатку він зачарований ними, згодом, розлюбивши Мавку, дорікає їй за те, що вона в будень «править таке, немов на свято фацію». Він не розуміє романтичного складу думок Мавки, яка мислить конкретними образами, породженими її оточенням: «Ну, як таки, щоб воля — та пропала? — дивується Мавка. — Се так колись і вітер пропаде». Або: «Мій жаль спадає, наче мертвий лист».

Для лісової красуні природа не німа, не мертва: «Німого в лісі немає в нас нічого». Мавка розуміє мову квітів, дерев і навіть пояснює коханому, про що говорить дика рожа з ясенем. Для Мавки всі сили природи — живі істоти, що мають свій характер і звичай.

Мавка — дуже чутлива істота («Цить! Хай говорить серце…»). Мелодію сопілки вона розуміє краще, ніж сам Лукаш:

Я тебе за те люблю найбільше, —
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки…

Мавка до кінця лишається ідеально чистою, щирою, незрадливою в коханні. Вона перша говорить Лукашеві про своє почуття, не соромлячись голосу серця, бо її благородній вдачі невідомі якісь розрахунки чи компроміси:

Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?

Леся Українка оспівує щире, чисте кохання як найдорожче, що є в світі. Деякі критики вважають, що Мавка не бореться за своє кохання. Але це не так. Відразу зрозумівши хижу вдачу Килини, вона намагається відкрити Лукашу на неї очі, та він її не послухав. Навіть страшні душевні страждання не позбавляють її почуття власної гідності. Мавка покохала Лукаша навіки, її любов чарує нас красою вірності. Вона не здатна платити злом за зло. Зрадивши своє кохання, Лукаш став вовкулакою, і тоді Мавка знов повернула йому людську подобу. Витонченість почуттів цього дивного створіння проявляється в усьому: Мавка чує, як співає весна, розуміє мелодію сопілки, знає, про що скрипить верба.

Образ Мавки, істоти фантастичної, набуває у «Лісовій пісні» реалістичних життєвих рис, стає втіленням усього доброго, гарного, світлого, втіленням вимріяного щастя.

«Лісова пісня» образ Лукаша

Світлими теплими тонами змальовано у «Лісовій пісні» Лукаша і дядька Лева. Напровесні обидва вони з’являються в лісі, аби побудувати хату і оселитися там назавжди. Ім’я Лукаш відомо багатьом слов’янським мовам. За етимологічним словником, в українській мові воно запозичене з польської, до якої, у свою чергу, прийшло з латинської, і означає «світло», а первісне значення його імені — «народжений при сході сонця». У драмі-феєрії Лукаш — ще зовсім молодий, гарний, чорнобривий, стрункий парубок. Ніжний спів його сопілки порушив лісову тишуй сповнив ліс світлом і теплом. Почувши його мелодію, уся природа пробудилася, неначе зійшло сонце.

У весняному лісі Лукаш зустрівся з лісовою красунею Мавкою. Спалахнуло перше кохання молодих сердець, і від їхнього щастя забуяло все довкола.

Спочатку Лукашеве кохання було палким і щирим: він захоплюється вродою Мавки, захищає її від переслідувань Перелесника, кидається в ніч за світлячками, щоб прикрасити ними розкішні коси коханої. Але все це швидко минає. Вслухайтесь лише у його слова — від палкого вигуку: « Я зацілую тебе насмерть! » до образливого: « Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» Любов Лукаща не витримує перевірки буденщиною, і він врешті-решт погоджується на шлюб із моторною вдовою Килиною, яку підшукала йому мати. Така пасивність парубка цілком відповідає добре знайомим Лесі Українці звичаям поліського села, де за жениха все вирішували його батьки.

Не маючи вольового характеру, Лукаш легко піддається впливові обставин. Він намагається виправдатися перед зрадженою ним Мавкою:

Ти бачиш… мати все гризуть за тебе!..
їм невістки треба,
бо треба помочі — вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає… Наймичка — не дочка…
Та, правда, ти цього не розумієш…

Найбільша біда Лукаша в тому, що він сам не розуміє, який має творчий дар — його гра на сопілці нікого не залишає байдужим.

Зі змінами у поведінці Лукаша змінюється і його мова: із лагідної й поетичної вона стає різкою, навіть брутальною: «Ай дай спокій! Не маю часу», — кидає він засмученій Мавці, яку занапастив.

Невіддільна від образу Лукаша алегорична постать його Долі. Ця постать підсилює драматичність подій, вона викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, якому немає вороття. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи.стежки до минулих днів, та ті стежки вже позамітало снігом:

Доля.
Ой колись я навесні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
без ваги попід ноги…
Скрізь терки-байраки,
та й нема признаки, де шукати дороги.

Пішла і зникла в снігах Лукашева доля, вказавши йому на вербову гілку, що він її кинув. Лукаш підіймає цю гілку-сопілку і починає грати. «Спочатку гра сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу.» Під спів сопілки розцвітає весна. Так, мрію вбити не можна.

Доля — це Лукашева совість, яка чинить суд над його життям.

«Лісова пісня» образ Дядько Лева

Особливе місце відводить Леся Українка у своєму творі образу дядька Лева.

Цей персонаж поетеса описала так: «Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду: по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої товстяної шапки-рогат-ки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені…»

Ім’я Лев походить від грецького слова — власного імені, що виникло на основі загальної назви «лев» (великий хижий звір родини котячих). У народі цього звіра називають царем звірів, володарем лісу, лісним царем. Лукашевого дядька всі поважають, прислухаються до його порад.

Життєві засади, що визначають поведінку дядька Лева, його особистий досвід, дбайливе, по-справжньому господарське ставлення до природи роблять цей образ співзвучним нашому часу. Через нього Леся Українка ставить важливу для людства проблему —захист довкілля; саме в ньому втілює одну з головних думок п’єси: людина повинна бути мудрою і обачливою у своїх стосунках з природою, берегти усе живе наземлі.

Цей мудрий старий поліщук із чистого душею і благородним серцем стоїть осторонь дрібних сварок і власницького користолюбства.

Заступаючись за Мавку перед матір’ю Лукаша, дядько Лев каже: «Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така самісінька, як і наша».

Дядько Лев — типовий образ мудрого знахаря, який своєю розважливою поведінкою урівноважує співвідношення добрих і злих сил природи. Таємниці його мудрості пов’язані зі знанням найпоширеніших народних оберегів:

Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути та й годі:
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога, —
та й не приступиться ніяка сила…

За народними уявленнями, хрест оберігає від диявола, але не від русалок, бо вони бояться терличу. Осиковий кілок боронить від упирів, мак-відюк — від неупокоєних мерців та відьом.

Дядько Лев завжди добрий, щирий, вірний своєму слову, він розуміє красу й силу лісу, охороняє його до самої своєї смерті. Зате й природа та всі її створіння шанують дядька Лева, бо він є живим прикладом гармонії у взаєминах людини і природи. Дядько Лев виступає розумним володарем сил природи, який живе у злагоді з нею. Ця постать символізує силу розуму і доброти, невичерпність джерел народної творчості, бо дядько Лев знає такі казки, «що їх ніхто не вміє».

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *