Михайло Шевченко вірші

Михайло Васильович Шевченко — поет, заслужений діяч мистецтв України. Найпопулярніші вірші Михайла Шевченка зібрані в цій статті.

Вірші Михайла Шевченка — чесні й мужні. Здається, традиційні, але й водночас новаторські за змістом, за наповненням філософською енергією думки й почуття, за багатозначністю слова. Таку поезію важливо читати серцем.

До мови. Молитва

Вона одна у нас така,
Як вірна шабля у Сірка,
І як надія у Богдана,
Як віри праведна рука…
І серця, і небес дістане.
Одна вона у нас така —
Уся співуча і дзвінка,

Уся плакуча і гримуча,
Хоч без … лаврового вінка.
…Не одцурайсь моєї мови
Ні в тихі дні,
ні в дні відступно мовчазні,
коли стоїш на крутизні
Один,
чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви
Бере і забиває дих,
Щоб ти скорився і притих.
«Не одцурайсь, мій сину, мови,
У тебе іншої нема.
Ти плоть і дух — одне-єдине
Зі словом батьківським — Людина,

Без нього — просто плоть німа,
Без мови в світі нас нема».

«ДО ВКРАЇНИ» МИХАЙЛО ШЕВЧЕНКО

Одступають сонячні балади
На свої запльовані шляхи
Час такий — вожді наїлись влади,
А народ голодний — то лихий.
І його сини — котигорошки,
Чобітьми розчавлюючи вірш,
Розтягли пошарпані гармошки,
Шапки перекинувши під гріш.
Під бравурні, під козацькі марші,
Під купонний шелест у шапках
Впізнають вітчизну діти наші
Із новим знаменом у руках,
Я з надії й відчаю одлитий,
Збитий сам із гніву і молінь,
Вперше повертаюсь до молитви,
Зроду не ламаючи колін:
Україно! Чи замало Трої,
Чи коня не знайдеш…під сідло,
Що отак — завжди були герої,
І ніколи правди не було?
Чи твої сини такі ж лукаві,
І, мов греки, в’їхали у град
Щоби тільки у жиру і славі
Провести омріяний парад?
І гуде історія підземно,
І гряде історія вгорі,
І сидить Вкраїни чорний демон
Верхи на золоченій зорі.
І дитя помітило ізмалу,
Вирісши собі не по роках:
Україна шапки не зламала —
Перевернуту… несе в руках.
І все ж ми піднесем свої знамена,
Зламавши древка тим, що відбули.
В ногах таки свойого ж Карфагена
Постанемо, воскреслі, із золи.
Вкраїнонько моя мільйоннолиця,
Мільйоннодуша діво молода,
Не дай нам гріховодити й молиться,
І гнутися, й коритися не дай!
Не дай купити ближніх на любові,
На дай продати дальніх за бариш.
Не дай нам заблудитися у слові,
Не дай нам, Карфагене, бо згориш!
Не дай нам заблукатись у параді
У захваті свій час перебрести.
Ну хтось же в світі знайде шлях до правди?
Вкраїнонько, це будеш саме ти!
Сама собі не заламавши руки
Й синам своїм не скручуючи теж…
З глибин, з надій, з могил своїх і муки,
Зоринонько, Вкраїнонько… грядеш!

ПІДЗЕМНИЙ ПЕРЕХІД

Невідомий, невеликий —
Сів — і шапку між колін —
На асфальт дрібний каліка.
Збоку — він. А центром — плин.
Мов мачина — геть не видно.
Дзенькне в шапку — шапка мідно.
Відгукнеться — чуєш, він.
Тихо: нате — плине натовп
В діло, в свято, чи у блуд.
Обгинає натовп брата,
Обгинає брата люд.
Не помітить збоку брата
Молодий кооператор —
Хай летить, його пора.
Руку виважить надійно
З комітету благодійних,
Що вступив не від добра.
Ось поет мигтить у леті —
Мо, зупиниться хоч він? …
Не до шапки, бач, поету —
Задрібна для пієтетів
Ця фігура до колін.
Навскач, навкрик, ніби гуни,
Мимо — юні, юні, юні
Пробиваються грудьми.
Академік вельми чемний,
Мало битий, хвисько вчений,
Зупиниться на мить. —
Це ж бо де ми? — академік,—
У яким столітті ми?
Де ж ми є, такі духовні, братолюбчиві такі?
Може, благо від верховних Л
егше котиться з руки?
Хай привидиться, присниться
Щедрість рук на гук біди,
Бо ніколи колісниця
Не спускається сюди.

МОЛИТВА ДЛЯ ДВОХ

Допоки  ми  у  білім  світі  можемо
В  любові
сизим  огнивом  цвісти…
О,  Боже  мій!
О,  Боже  мій!
О,  Боже  мій!
О,  милий  мій…
О,  Господи,  –  це  ти!

Лукавому,  і  ницому,  і  гожому
Дух  забива  в  солодкій  суєті:
О,  Боже  мій!
О,  Боже  мій!
О,  Боже  мій!
О,  милий  мій…
О,  Господи…  це  ти!

Украдена,  мені  ’дному  –
не  кожному
Свої  уста  гарячим  освяти:
О,  Боже  мій!
О,  Боже  мій!
О,  Боже  мій!
Єдиний  мій…
О,  Господи!  Це  ти!

В  огні  своїм  твоє  вгадаю  ім’ячко,
Зцілована,  згорьована  –  свята,
Богинечко,  Богинечко,  Богинечко,
Билиночко,  Зориночко  –  світа!

НАШ ЧАС

Час спекуляцій.
Час дворуш.
Час продажу дешевих душ.
Час, мов зміюка, витіка,
Пустивши матір з молотка.
Час пре,
немов гладкий удав,

Коли останнього продав.
Час, у якому затиха
Усе, немов після гріха.
Час, котрий люто стереже
Все непідвладне, як чуже.
Час дурнів, блазнів,
зради, мору,
Час наклепу і поговору.
Час розпаду — мов час чуми.
І в цьому часі знову — ми!
Але мудріші на епоху.
Вже навіть мислимо потроху.
Хоч барабан гримить, гуде
Й чужі лупашать
в тулумбаси,
Ми думаєм, куди веде
І хто
— під гаслами Тараса?
О, непростий, могутній час.
Він насмерть б’є.
Та й учить нас!

«Поезія»

Вона живе,
сто раз побита грозами,
Не взята жоднораз на бариші.
Поезія —
не стільки квіти розуму.
Поезія — це, більше, крик душі.
У болях безоглядь
втрачає грацію
І не шука за болі нагород.
Поезія!
Вона — рятує націю
І возвеличує її в Народ!

«Багато в мене фотографій давніх…»

Пам’яті Володимира Затуливітра

Багато  в  мене  фотографій  давніх,
Де  подруги  мої  в  далекі  дні
Не  мали  ще  по  жодному  виданню,
А  всі  були  якраз  на  виданні.

Яка  пора!  Які  чарівні  злети!
У  розкоші  такого  почуття
Вони  любили  тільки  нас,  поетів,
На  всі  літа  і  на  усе  життя.

Вони  значуще  й  чисто  так  зітхали,
Й  не  знали,  що  по-іншому  зітхнуть,
І  всіх  отих,  що  палко  так  кохали,
Так  само  палко  завтра  прокленуть.

Ще  сняться  їм  лише  манливі  мандри.
Але  життя  посіє  гнів  і  страх,
Й  розкидає  усіх.
І  не  по  жанрах  –
По  різних,  по  ворожих  таборах.

Зведе  пречисті  креса  на  руїну,
Руїну  спалить.
І  орду  знесе.
І,  може,  нас  оплаче  Україна.
І  сльози  втре.
І  все.
І  все.
І…  все!

Після  потопу  ж,
на  новий  початок
Всевишній,  зерна  сіючи  згори,
Огляне  фотографії  дівчаток  –
Щоб  помилок  нових  не  натворить.

ЧАС НАШ НАСТАВ…
Певно, ми разом з тобою поляжемо,
брате,
Чи прорвемося — поборем і будемо жить.
Словом своїм
я не можу
в атаку
повести солдата,
Сам заховавшись у штабному бліндажі.

Я розумію суворого командарма,
Котрий на смерть
посилає
чужих синів…
Ми теж пожили
і вчилися жити
не дарма.

Знаємо: золото правди —
не срібло у сивині.
Може тому ми і стали тепер —
побратими,
Що у житті не розігрували оперет.
Просто, ми з тих,
що не можуть ховатись за тими,
Кому героїчно
щойно гукнули: «Вперед!»
Та ми находились, нападались
в перших, брате!
Вслухаймося в землю —
тривожно вона гуде.
І час наш настав —
пора вже розпізнавати,
І хто нас гукає вперед,
і куди веде.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *