Мотиви перестороги в романі А. Камю «Чума»

Твір «Мотиви перестороги в романі А. Камю «Чума»

Тема чуми вже давно й широко використовується письменниками. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення «гострої інфекційної хвороби». Ми вживаємо вислів «СНІД — чума ХХ століття», кажемо: «Та ти чумний, чи що?» І мало хто при цьому згадує справжнє значення слова «чума». Але А. Камю вирішив звернутися до тієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію з дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де «вже давно вона зникла». Та чи зникла?

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» — фашизм. То чому ж тоді не просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Твір Камю глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Найстрашніше те, що чума заразна. Будь-яка людина, що торкається, відчуває її дихання, наближаючись до неї, ризикує заразитися. Твір А. Камю

«Чума» — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби із чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, що всі його намагання врятувати хоч когось можуть бути марними. Для чого тоді все це? Ріє говорить: «Для мене такі слова, як «урятування людини», звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я». Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер просто виконує свій обов’язок.

Журналіст Рамбер чужий у цьому місті. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому має страждати, і хоче будь-що виїхати з міста. Та коли така можливість з’являється, залишається. Чому? Якщо поїхав би, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, став би таким самим зачумленим, як і багато мешканців міста.

Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов’язків щодня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,— словом, без особливих прикмет». І люди теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли на чуму…

Але чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності, взяті разом. Це такі, як він, улаштовують «бенкет під час чуми».

Чума багатогранна. І коли релігійні фанатики стають до зброї, вбивають безвинних людей — це чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — усе більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху»,— це теж чума, піднесення понад усе ідеї сліпої віри. Але «людина — це не ідея»,— каже Ріє. І Панлю із жахом переконується в тому, коли бачить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. «У цього, сподіваюсь не було гріхів»,— кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж усе про чуму зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків, вирішив боротися із суспільством, яке базується на злі, із чумою. Його друзі виносили смертні вироки, й були щиро впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, аби побудувати світ, де нікого не вбиватимуть». Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так уважав: «За одне життя — тисяча врятованих… Та й що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші…» Так, але ж Тарру каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?» Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років як був, так і залишився зачумленим, хоча свято вірив, що бореться із чумою». Чи ж можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Мабуть, ні.

Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає чума. «Ця історія стосується однаково нас усіх»,— каже Рамбер. Не можна бути щасливим одному.

Кінець роману здається оптимістичним: чума відступає, люди радіють, усі щасливі… Так, справді, добро повинно перемагати. Але глибоко осмисливши написане, можемо помітити: чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх умирати на вулиці щасливого міста». Єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, який спонукає робити те, «що треба здійснити і мають робити всупереч страху, усупереч особистим ваганням, усі люди…»

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *