«Наші предки — слов’яни» Олександр Олесь

Вірш «Наші предки — слов’яни»

Над  озерами,  річками,
На  полянах  лісових,
На  стрімких  високих  горах,
На  просторах  степових,  —

Де  лише  сіріє  стежка
Або  вкрився  збіжжям  лан,
Скрізь  розкидались  оселі
Наших  прадідів  слов’ян.

Оселялись  цілим  родом:
Що  людина,  як  одна?!
Кревні  люди  —  рід  складали,
Кревні  роди  —  племена.

Наймудріший  і  найстарший
Цілим  родом  керував,
Видавав  щодня  накази,
Правив,  милував,  карав.

Кожне  плем’я  мало  князя,
Князь  судив,  водив  на  бій,
Першим  був  він  у  відвазі
І  у  мудрості  своїй.

А  коли  ставав  нездатним
До  ладу  і  боротьби,
Віче  іншого  на  князя
Вибирало  без  журби.

На  річках,  високих  горах,
Серед  багон  і  болот
Городи,  міцні  твердині
Будував  собі  народ.

Коли  ворог  йшов  війною,
Метушилось  все,  як  рій,
Замикалися  ворота,
Починався  лютий  бій.

Бились,  кидали  каміння,
Крізь  баркан  окріп  лили,
Попіл  сипали  у  очі,
Гострі  кидали  коли…

…Ось  і  ворога  відбито,
Все  минуло:  гнів  і  жах…
Кревні  плачуть  над  борцями,
Що  звалилися  в  боях.

І  дають  їм  у  могилу
Зброю,  вбрання  і  харчі,
Щоб  вони  не  знали  лиха,
На  тім  світі  живучи.

На  сумних  могилах  тужать
І  справляють  тризну  там
І  несуть  на  сизі  гори
Жертви  праведним  богам.

Але  все  поволі,  тихо
Тоне  в  річці  забуття,
І  на  березі  зеленім
Квітне  радісне  життя…

На  луці  палає  ватра,
На  луці  ідуть  танки.
Тут  в  вінках  цвітуть  дівчата,
Там  співають  парубки.

В  цю  таємну  ніч  Купала
В  лісі  папороть  цвіте,
Розцвітає,  обсипає
Цвіт-проміння  золоте.

Промовляє  звір  до  звіра.
Хто  підслуха  мову  їх,
Хто  у  лісі  найде  квітку  —
Найде  скарбів  цілий  міх.

А  пісні  все  далі  ллються,
Вже  поблідли  і  зірки,
А  ще  огнища  палають
І  мережаться  танки.

На  кийки  стоять  схилившись
Бородаті  віщуни
І  розказують,  що  буде
І  з  якої  сторони.

Роздають  недужим  зілля,
Щось  шепочуть  і  плюють…
Сих  водою  напувають,
Тим  камінчики  дають.

І  здається,  з  лісу  вийшов
На  узлісся  сідловик.
Став,  заслухавсь,  задивився…
Стрепенувсь  і  знову  зник.

І  здається,  щойно  бігли
Тут  русалки  польові
І  розсипали  зі  сміхом
Самоцвіти  по  траві.

Але  схід  зайнявся  сонцем,
Хмари  в  золоті,  в  огні…
І  самотньо  одцвітають
Зблідлі  ватри  вдалині.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *