Образ міста в романі Підмогильного

мысто пыдмогильний

Київ привертає увагу віддавна не тільки туристів, а тисяч молодих людей, які хотіли б пов‘язати свою долю саме з цим містом – центром освіти, науки, культури в Україні.

Образ міста в романі Підмогильного

Саме в Києві прагнуть молоді люди отримати освіту, знайти себе,реалізувати свої можливості. Таку ж мету мав і герой роману Валер’яна Підмогильного «Місто»(1928р.) Степан Радченко.

«Київ! Це те велике місто, куди він їде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію.»

Степан мав амбітні надії: «за активну участь у революції» та не менш активну діяльність у своєму селі його мусять прийняти у Києві достойно. Вірив, що перед ним відкриються будь-які двері-адже у великому місті так багато вибору!
Та після перших же днів пошуку праці, йому стало ясно: «він один серед сотні».

Отже, перша ознака великого міставелика маса людей, серед яких губиться індивідуальність. Байдужість чиновників, їх особливість «не помічати», не бачити  особистості (адже таких багато) вразила найболючіше Степана. Адже у своєму селі він був активістом, міг втілювати свої ідеї в життя і мав за це достойну шану. А от в Києві «якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів»- саме там, поруч з коровами була перша оселя нашого героя.

Валер’ян Підмогильний не погоджувався із критиками, які звинувачували його у «хуторянській ворожості» до міста.
Образ великого міста постає перед читачем насамперед через світосприймання Степана Радченка-його плани, рівень домагань міського жителя. Київ ми бачимо різним, залежно від внутрішнього стану героя. Коли Степан вперше вийшов на Хрещатик і побачив місто вночі, він був вражений небаченою розкішшю: безліч яскравих вогнів, освітлені вітрини,велика кількість товару, що селянину є недоступним.

«О ненажерне місто!»— зробив висновок Степан.

Адже село в той час лиш мріяло про електричне освітлення. Вночі село покрите темрявою,тишею. А в Києві вирує життя,місто наповнене гамірним натовпом людей, гуркотом машин, дзвінками громіздких трамваїв, вигуками візників. В душі молодої амбітної людини народжувалась ворожість до міста, до безжурного життя міщан.

«Чи можна припустити, що їм у серці живе ідея?..» — з огидою думав Степан.

А його здатність все піддавати аналізу привела його до думки, що місто можна змінити саме завдяки «свіжої крові села». Бо «таких, як він, тисячі приходять до міста» і хоч туляться десь по льохах, голодують, але працюють так, як вміють працювати лиш терплячі селяни.

Мабуть, саме тому він обрав на першому іспиті тему «Змичка міста й села». Був переконаний, що майбутнє міста — це «села-міста,заповідані революцією». Але ж місто поглинає селян, їх віковічні звичаї підпорядковуючи своїм законам та правилам. «Місто закрутило мене» — зізнається Степан. Здається, ось же вона-удача: став відомим, досяг бажаних матеріальних благ. Зумів підкорити місто? Тоді чому ж «…заздрість зайнялась в нім до того,[Левка] хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки…»? І чому такому самодостатньому, впевненому у собі Степану так захотілось давно забутому другові зізнатись: « Ех , Левко, чуже тут усе-і люди, і життя»?

«Чуже» у місті селянинові все: спосіб життя звичайних міщан, невиправдані розкоші міста, яке підпорядковує собі навіть вічну константу-Природу. Вражає тонке спостереження автора, який очима свого героя помічає разючу штучність міста.

«Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що… починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту».

Тонка іронія,прихована у сполученні дієслів «може танути», підкреслює всемогутність правил життя міста. Весна у великому місті оголює мертвий брук «замість сподіваного зела». Для Степана, якому в плоть і кров ввійшов з настанням весни «дух вогкої ріллі», хотілось «втопити очі в зелену далечінь полів», а натомість він бачив лиш «страшне погноблення природи».

Йому здавалось, що і «дерева камінних вулиць та обгороджених садків, замкнені тут у клітки, як дивовижні тварини по звіринцях, журно простягали йому своє набрякле гілля». Штучність, неприродність життя міста мучить душу Степана, не дає відчуття щастя. У дискусії з поетом Світозаровим Радченко з гіркотою та душевною тугою знову повторює: «Все у місті якесь неприродне». Тоді чому ж донині тисячі селян їдуть до міста, сподіваючись на краще життя?Чи справді «легше жити» у місті? Фдже ж не дарма Левко підсумовує, що у місті лише «смиканина, а не життя».

Та попри все саме в місті можна отримати гарну освіту, зробити кар’єру.
Де ж формула щастя? Можливо, слід згадати вчення мандрівного філософа Г.С. Сковороди та не зраджувати своєї природи, свого покликання? Бо у «всякому місті свій звичай і права», але щасливим та спокійним буде той, у кого «совість, мов чистий кришталь».

Іншими словами, якби наш герой, осягнувши глибин освіти та культури у Києві, повернувся у рідні степи, втілив ці здобутки у життя села, він був би щасливим, не терзався б несправжніми досягненнями.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *