«Одіссей у Кірки»

«Одіссей у Кіркеї» — 10 пісня поеми Одіссея. У пісні розповідається як Одіссей пристав до острова чарівниці Кирки, яка перетворила супутніків Одіссея в свиней, Одіссей протягом року був чоловіком Кирки.

«Одіссей у Кірки» переказ

Кинувшись по морю на схід, вони незабаром досягли острова ЕІ, де жила чаклунка Кірка, дочка бога сонця Геліоса. По батьку вона була сестрою підступного царя Колхіди Еєта, у якого аргонавти добували золоте руно. Як і цей її брат, як і її племінниця Медея, Кірка була досвідчена в чаклунстві і не любила людей. Друг Одіссея Еврілох і з ним ще 22 людини пішли оглянути острів. У центрі його, на широкій галявині, вони побачили палац Кіркеї, навколо якого бродили вовки і леви. Хижаки, однак, не напали на людей Еврілоха, а стали ластитися до них, махаючи хвостами. Греки не знали, що ці звірі насправді були людьми, зачаклованими Кіркеєю.

Сама Кірка теж вийшла до греків і, привітно посміхаючись, запропонувала їм трапезу. Всі погодилися, крім обережного Еврілоха. Він не пішов у будинок Кіркеї, а став підглядати у вікна за тим, що там відбувалося. Богиня поставила перед мандрівниками смачні наїдки з доданим до них чарівним зіллям. Поема Гомера повідомляє, що коли греки покуштували його, Кірка доторкнулась до них чарівним жезлом, перетворила їх у свиней і зі злісною гримасою загнала в свинарник.

Плачучий Еврілох повернувся до Одіссея і розповів про подію. Одіссей кинувся виручати товаришів. По дорозі йому з’явився бог Гермес і дав засіб, який міг оберегти від чаклунства Кіркеї. Це була пахуча біла квітка «молі» з чорним коренем. Коли Одіссей дістався до будинку Кіркеї, вона і його запросила до столу. Однак, поїдаючи її частування, герой, за порадою Гермеса, весь час нюхав чарівну квітку.

Кірка доторкнулась до Одіссея своїм жезлом зі словами: «Йди і свинею валяйся в сажі». Але чаклунство не подіяло. Одіссей схопився і заніс над Кіркою меч. Чаклунка стала просити пощади, обіцяючи, що буде добре поводитися з Одіссеєм і розділить з ним подружнє ложе.

Взявши клятву, що Кірка не заподіє йому ніякої шкоди, герой Гомера «возлёг» з нею. Він не відповідав на любовні ласки Кіркеї, поки вона не зняла своїх чар не тільки з його товаришів, а й з усіх перш зачарованих нею мореплавців. Одіссей довго прожив на острові Кіркеї. Вона народила від нього трьох синів: Агрія, Латина і Телегонія.

«Одіссей у Кірки» скорочено

Так ми на острів Еею приїхали згодом. Кіркея
Там пишнокоса, дивна богиня живе ясномовна,
Рідна сестра тяжкого в думках злоумисних Еета.
Гелій-бо їх породив, що світлом людей осяває,
Матір’ю — Перса обом їм була, Океанова донька.
140 Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали
В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.
Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,
Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.
Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,
145 Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,
З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов,
Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.
Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся
Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,
150 Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.
В мислях своїх і в душі я почав міркувати — чи далі
Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий.
Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще
Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя;
155 Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.
Але як я до свого корабля крутобокого сходив,
Хтось із безсмертних на мене, самотнього, зглянувсь ласкаво
Високорогого він величезного оленя вислав
Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався
160 Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.
Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,
Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.
З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.
Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного
165 Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.
Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,
Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи
Міцно позв’язував ноги тому здоровенному звіру;
Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,
170 Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах
Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.
Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим
Друзів усіх бадьорив, перед кожним схилившись окремо:
«Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,
175 Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.
Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку,—
Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!»
Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,
Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,
180 З оленя всі дивувалися,— звір-бо то був величезний.
Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,
Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
185 Згодом, як сонце зайшло і пітьма навколо настала,
Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.
Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:
«Слухайте слів моїх, ви, що злигоднів стільки зазнали!
190 Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,
Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він
Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам
Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.
Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив
195 Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,
Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима
Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим».
Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:
Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,
200 Люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,
Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,
Але ніякої з того плачу не було їм користі.
Товаришів своїх у наголінницях мідних надвоє
Я розділив і старшин на обидва загони поставив:
205 В першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.
От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;
Випав тоді жеребок Еврілоху, відважному серцем.
В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє
Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.
210 В виярку скоро на видному місці вони відшукали
Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.
Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,
Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.
Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,
215 Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.
Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки
Лащаться,— він-бо ласий шматочок їм завжди приносить,
Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті Лащились.
Ті ж полякались, жахливі страхіття уздрівши,
220 Й товпились перед дверима богині з волоссям розкішним —
Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;
Ткала вона за верстатом великим, — таке тонкорунне,
Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.
Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших
225 Став говорить,— він із них найдостойніший був, найвірніший:
«Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим
Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово —
Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!»
Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.
230 Вийшла небавом вона, й, відчинивши осягливі двері,
Їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Лиш Евріхол, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;
Ячної з сиром муки та з медом жовтяним змішавши,
235 З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих
Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.
Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом
Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.
Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать
240 Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.
Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут
Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли
Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.
Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий
245 Звістку подати сумну про долю супутників любих.
Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,
Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами
Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.
Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,
250 Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:
«Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,
В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,
Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.
В домі тім жінка чи, може, богиня, яка за верстатом
255 Дзвінко співала; її викликаючи, ми загукали.
Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,
Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Зникли усі вони зразу, — ніхто уже з них не вернувся,
260 Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався».
Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,
Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою,
І провести мене тим же шляхом ізвелів Еврілоху.
Він же, коліна мої обома обійнявши руками,
265 З ревним риданням слово до мене промовив крилате:
«Ні, не веди проти волі туди мене паростку Зевсів,—
Краще лишімось, бо знаю — не вернешся сам ти й не вернеш
Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,
Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої».
270 Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Що ж, Еврілох, залишайся, як так уже хочеш на місці,
Їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,
Сам же іду я — веде нездоланна мене необхідність».
Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.
275 Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти
Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.
Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому
Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий,
З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.
280 Взявши за руку мене, він назвав на ім’я мене й мовив:
«Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,
Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея
Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.
Їх визволяти ідеш ти? І сам ти, кажу тобі, цілий
285 Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.
Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.
Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї
Сміливо йди, — з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.
Я розкажу тобі все про лукавство Кіркеї підступне:
290 Суміш вона приготує і зілля підсипле у неї,
Тільки тебе не здолає той чар,— того не допустить
Зілля, що дам я тобі, чарівне. Розкажу по порядку.
Щойно Кіркея довжезним жезлом замахнеться на тебе,
Зразу із піхов своїх ти вихопи меч гостролезий —
295 Кидайся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.
З ляку вона тебе зразу ж на ложе до себе запросить,
Ти ж і не думай ложа богині зрікатись — звільніла б
Тільки супутників вам і тебе щоб гостинно приймала.
Лиш зажадай, щоб велику дала тобі клятву блаженних,
300 Що відтепер вона іншого лиха тобі не замислить,
Сил не позбавить тебе, як роздягнений будеш лежати».
Слово не мовивши, зілля подав мені світлий дозорець,
Вирвавши просто з землі і властивість його пояснивши.
Корінь був чорний, а цвіт — немов молоко білопінне,
305 «Молі» назвали його небожителі, — смертній людині
Рвать небезпечно його, лиш боги усевладні це можуть.
Потім Гермес відійшов на високу Олімпу вершину,
Острів лісистий лишивши, а я до будівель Кіркеї
Далі подався, лиш серце бурхливо мені колотилось.
310 Перед дверима богині розкішноволосої ставши,
Лунко гукнув я, і зразу почула мій голос богиня,
Вийшла до мене негайно й, розкривши осяйливі двері,
В дім запросила ввійти. Увійшов я з зажуреним серцем.
Садить вона мене там у чудове, тонкої роботи,
315 Срібноцвяховане крісло, — під ним і для ніг був ослінчик.
Суміш у келиху злотнім, щоб пив я, вона зготувала
Й зілля укинула в нього, в душі замишляючи злеє.
Щойно без жодної шкоди я те, що дала вона, випив,
Вдарила києм вона мене й так, окликнувши, сказала:
320 «Йди до свинарні тепер і з іншими там поваляйся!»
Тільки сказала це, з піхов я вихопив меч гостролезий,
Кинувся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.
Скрикнула вголос вона і підбігла й, коліна обнявши,
З ревним риданням до мене промовила слово крилате:
325 «Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?
Дивно мені, що те зілля ти випив без жодної шкоди,
Досі-бо ще з-між людей цих чарів ніхто не уникнув —
Той, хто їх пив, в кого зілля пройшло крізь зубів огорожу,
В тебе ж є розум у грудях, що годі його зчарувати.
330 Мабуть, і є Одіссей ти бувалий, — про те, що він прийде,
Кілька разів злотожезлий казав мені світлий дозорець.
Їдучи з Трої, на чорнім швидкім кораблі він прибуде.
Отже, свій меч гостролезий у піхви вклади і на ложе
Разом зі мною ходім, щоб, любов’ю з’єднавшись на ложі,
335 Серце довірливо ми один перед одним відкрили».
Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
«Як же від мене, Кіркеє, ти ніжності ждеш, як сама ти
В цих же покоях супутців моїх у свиней обернула?
Мабуть, і зараз мене злоумисливо ти закликаєш
340 Ложе з тобою в твоїй розділить спочивальні, щоб раптом
Сили позбавить мене, як роздягнений буду лежати.
Ложа любовного доти з тобою ділити не хочу,
Доки мені не даси ти великої клятви, богине,
Що відтепер уже іншого лиха мені не замислиш».
345 Так я промовив, і зразу ж вона поклялась, як жадав я.
Тільки тоді, як вона поклялася і клятву скінчила,
Ліг я на ложе Кіркеї прекрасне в її спочивальні.
В домі тим часом чотири служниці її клопотались —
Ті, що в покоях її за всім доглядали дбайливо.
350 Всі народились вони від гаїв і джерел струменистих,
Рік і потоків священних, що в море глибоке спливають.
Перша по кріслах усіх килими постелила чудові
Зверху — пурпурні, льняними їх ще підстеливши зісподу.
Друга, столи срібляні до крісел підсунувши близько,
355 Кошики злотні, повні наїдків, на них розставляла.
Третя медове змішала солодке вино із водою
В срібній кратері і злотний поставила кожному келих,
Воду четверта внесла і, вогонь під триніжком великим
Вмить розпаливши, ту воду уже почала нагрівати.
360 Щойно вода закипіла в блискучім котлі мідяному,
В купіль мене посадивши й з котла поливаючи, стала
Літепло лити на голову й плечі мені, щоб омити
З тіла утому тяжку, що й душу нудьгою гнітила.
Чисто помивши мене і жирним намазавши маслом,
365 Плащ на мене чудовий вона і хітон одягає.
Вводить в покої й садовить у гарне, тонкої роботи
Срібноцвяховане крісло, — під ним і для ніг був ослінчик.
Потім одна із служниць мені глек золотий, щоб умити
Руки, над срібним цеберком, зливаючи воду, держала.
370 Гладко обтесаний столик підсунувши ближче, поважна
Ключниця хліба внесла й положила на столику тому;
Різних наставивши страв, добутих охоче з запасів,
Стала припрошувать, але душа не лежала до того.
В інші думки я поринув, лихе прочуваючи серцем.
375 Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу і до їжі
Рук не простягую навіть, великим охоплений смутком.
Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:
«Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,
Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?
380 Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись,—
Я ж поклялася тобі великою клятвою нині».
Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
«Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий
Їжею міг би й питтям вдовольнитися, поки на власні
385 Очі супутників він не побачив своїх на свободі?
Щиро просила ти їсти і пити, — то дай, щоб на власні
Очі я вільними бачив також і супутників милих».
Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв
Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,
390 Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.
Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,
Кожне із них по черзі вигойною маззю мастила.
Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді
Їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.
395 Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,
Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.
Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся.
Потім усі заридали тужливо,— їх лемент страшенний
Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *