Олег Ольжич творчість

Олег Ольжич творчість

Творчість О. Ольжича така ж багатогранна, сповнена боротьби, надії, рішучості, як і його постать. За кожним рядком його віршів стоїть історія віків, ознака сучасної йому доби. Поезія О. Ольжича, як підкреслює дослідник його творчості Міколаш Неврлий, «це поезія високої культури, вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва». Чи знайдемо ми в українській поезії ще поета, який так прагнув би вмістити в єстві свого ліричного героя все витворене людською цивілізацією, у всі часи і на всіх просторах землі?

О. Ольжич — лірик і одночасно трагічний оптиміст. У його поезії відбито погляди на минулу і сучасну історію України, виражено життєву позицію автора. Епізодичні штрихи інтимної лірики, а пейзажної особливо, — це той фон, який допомагає усвідомити громадянську і державницьку позицію автора, розуміння ним явищ дійсності.

У модерній українській поезії творчість Ольжича є найсвоєріднішим і найнеповторнішим явищем. Ольжич створив власний індивідуальний поетичний стиль, в українському письменстві доти небувалий (лише окремі його елементи знаходимо в декого з Ольжичевих попередників — дещо, але  небагато чого, у «Світлості» Ю. Липи, поглядно більше в П. Филиповича); і цей стиль він у численних творах підніс до абсолютної мистецької досконалості, до граничного блиску й артизму, ні в чому не поступаючись щодо його самобутньої своєрідності й сягаючи його мистецьким діапазоном від нечуваної в нашій поезії ваговитої монументальності, як-от:

Долини падають і туляться до ніг,
Звивають завої, відсахуючись, гори.
Наш пружний крок тверда земля доріг
Стрічає стогоном покори.

— аж до нечуваної в нашій поезії легкокрилої елеганції, як-от:

Знов не вгору несміливим зором —
В безкраї степів.
Жити повно, широко і скоро
І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п’яніти.
Шоломом п’ючи,
І життя наопашку носити
На однім плечі.

Він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозливе оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. За спогадами сучасників, Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. Це й визначило характер його естетичних шукань, «енергійну дикцію» його творів, їхній інтелектуальний та емоційний рівні. Проте поетові були до вподоби «експресіоністичний спалах» (Богдан Рубчак) і сюрреалістична недомовленість, сполучення уяви і реальності. Поет будує свою візію минулого на пралюдській та праслов’янській історії, сягає зором античної Греції та Риму, епохи Київської Русі. Те, що умовно називаємо у віршах «раннім» стилем (не тому, що він, мовляв, постав першим, бо це лишається недоведеним, але тому, що пізніше він зникає), характеризується виразними ознаками імпресіонізму: легкість і рвучкість ритму, суб’єктивний динамізм і свого роду «моментальність» образів, емоційно деформована синтакса, типово «модерністичні» епітети, метафори й порівняння — все це аж вражає в деяких поезіях 1930–1933 років, як-от «Давнім трунком, терпкістю Каяли… », «Є. П.», «Гарматчик», «Дон Хозе», «Десь ти ходиш, діво невпинна…», «Товариш», «Вікінг», «Поворот», «Ах, узліссям

іти фіалковим…» (імпресіоністичний епітет), «Як сьогодні: обоз, колони…». Розглянемо взірцево (насамперед цілою дикцією своєю) імпресіоністичний вірш, присвячений «Є. П.»:

Поцілуєш різко і суворо,
а в очах — морозяна блакить,
а в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті
і сухі тривогою уста.
(скоро стріли мовкнуть перегріті,
і кіннота лаву розгорта…)
В ухах досі ще п’янюче-лунко
дзвін копит і скреготи землі…

Хай дарують: в наших поцілунках
Наші хижі, спрагнені шаблі.

Вірш у своєму роді, між іншим, і композиційно майстерний. Проте ніколи вже пізніше Ольжич не застосовував у психологічних образах такої, сказати б, оголеної імпресіоністичної «моментальності», щоб при поцілунках згадувати про скоростріли та кінноту; «моментальність» — і це, очевидна річ, становить виняткове явище стилю, аж ніяк не світогляду, саме в Ольжича 30-х років, цілковито незмінного.

Темою цього вірша є не краса Є. П., а ідея показати величність цієї жінки, розповісти усім про її поцілунки, про почуття. Щоб яскраво донести до читача чи слухача свій вірш, Ольжич використав багато художніх засобів у ньому. Наприклад, епітети: «морозяна блакить», «хижі, спрагнені шаблі», метафора «стріли мовкнуть перегріті»; риторичний оклик—«Ет,ненам,товаришу,любить!»

Вражає цей вірш стилем написання, дивними спогадами при поцілунках про стріли… Але ж ним Ольжич і відрізняється від інших письменників, цим і подобається його творчість.

Творчий набуток О. Ольжича в царині поезії є невід’ємною частиною нашої національної культури, багато сторінок якої ще не прочитано. За його життя вийшли друком збірки «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940), а посмертно — «Підзамчя» (1946), «Цитаделя духа» (1991).

Літературна творчість О. Ольжича поставила Україну в контекст світової духовності. У його поетичних творах відбито трагізм нашої історії. Поетичний світ О. Ольжича — це планетарність, порив вперед, героїчний дух, сильний характер. В закам’янілості поет-археолог бачить нестримний рух вперед і нескінченність історії.

Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Він збагатив її конденсацією вольових мотивів, інтелектуальним струменем, воскресив героїзм і героїчну етику українця.

1994 року вперше в Україні було видано твори О. Ольжича, які ввійшли до збірки під назвою «Незнаному воякові». Післямову до цієї збірки написав Л. Череватенко. До 100-річчя від дня народження О. Ольжича у видавництві «Смолоскип» з передмовою Є. Сверстюка видруковано його «Вибрані твори», окремою книжкою вийшла праця «Дух руїни» з післямовою І. Дзюби, а у видавництві імені О. Теліги — збірка «Поезія. Проза» з передмовою М. Жулинського.

О. Ольжич був не тільки вченим, поетом, але й полум’яним публіцистом. Його праці про освіту і виховання, літературознавство, культуру сповнені вболіванням за долю нашої духовності і самосвідомості. У поезії О. Ольжича з новою силою зазвучали заповіти Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки про роль поета і його пророчого слова в піднесенні суспільної свідомості. Створюючи героїчний тип сильної людини, героя-трагіка, героя- оптиміста, поет вірив у їхню незбагненну силу, високі потенційні можливості у боротьбі за наці- ональне відродження і українську державність:

Захочеш — і будеш.
В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.

Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам на сам
З своїм невблаганним сумлінням.

Так визначав О. Ольжич своє естетичне і громадянське кредо.

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: Укр. літ.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *