“Олеся” Борис Грінченко переказ оповідання нагадає про події в творі, але щоб краще зрозуміти його краще читати повністю.
“Олеся” Грінченко переказ
Розповідається про ті часи, коли на Україну нападали турки й татари, а гетьмани украïнськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв.
На Волинi було невеличке село, яке заховалося в лісах, і знайти його було не легко. В селi жили простi хлiбороби, але татари не давали їм нормально жити. Вони грабували, палили села, убивали людей, багатьох брали в полон, продавали рабами на тяжкi роботи туркам.
На краю села стояла невеличка хатка, біля неї садок, бджоли, пасіка.
У хатцi жив дiд Данило, колись вiн козакував, був у неволi турецькiй, але визволивсь вiдтiля. Його жінка померла, і він прийняв двоє сирiт: дiвчину Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Олесі було 16 років.
Разом вони добре жили, діти любили слухати розповіді дідуся про турецьку та про татарську неволю. Данило часто розповідав, що три роки був на каторзi турецькiй, прикований до мiсця на кораблі. Розповідав як доглядачi били їх нагаями, щоб вони швидше веслували; годували їх цвілими сухарями і смердючою водою. Згодом, його покаліченого визволили козаки і він повернувся додому. Але через деякий час на село напали татари, багато людей було вбито, в тому числі й батьків Михайла (якому на той час було 2 рокі) і Олесі (їй було 7 років). Данило отямився після нападу татар і знайшов живих дітей, і взяв їх до себе.
Згодом у село повернулися ті, хто встиг втекти від татар і відбудували свої домівки.
Маленького Михайла такі розповіді змушували ненавидіти татар та туркiв. Олеся слухала розповіді діда мовчки, але в її очах палав вогонь.
Дідусь намагався заспокоїти їх, адже розповідь про смерть батьків була болюча для них.
— Гай-гай! — каже. — Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, — вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.
Ото одного разу була недiля, Олеся з Михайликом збиралися iти в лiс по ягоди, а дiд просив триматися подалі від багновища.
Якщо натрапити на це болото-багновище, не знаючи, то можна було потонути. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було.
Але Олеся і Михайлик знали ліс і болото, і це заспокоювало діда.
Михайлик вмовив Олесю йти на інший край лісу, бо там було більше ягід. Вони далеко відійшли від села і побачили вдалині людей. Коли вони почали підїжджати Олеся зрозуміла, що це татари… і вони шукали їхнє село.
Олеся вхопила Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi. Олеся зрозуміла, що якщо вони знайдуть село, то спалять все і людей повбивають, і дідуся їхнього також. Олеся відправила Михайлика бігти в село та попередити людей, і хлопчик побіг щодуху.
Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом зовсiм не в той бiк, де було ïï село.
Iшла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили і схопили.
Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дiвчину поперед і наказав вести до села. Якби вона відмовилась, чи привела їх не туди її б чекала смерть.
Олеся повела. Але вона iшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона пішла до лісу. Олеся вела ворогiв просто в середину лiсу, де було болото.
Вона вела й думала лише про те чи встиг Михайлик попередити дiдуся про татар.
Лiс зробився страшенно густий, але ж Олеся знала, де болото. Невеличка смужка твердоï землi вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруги було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс, мiг вiдцiль вийти, не загрузнувши в болотi.
Тут зупинилася, повернулася до татар, глянула ворогам у вічі і сказала:
— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль.
Тієї ж миті татарин вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона-додолу, головонька схилилась, і чиста душа покинула тіло. Татари повернули назад.
А Михайлик тим часом добіг додому, попередив людей, і всі потікали в ліс. День просиділи у лісі, далі їм не стало харчів, вони послали двох парубків подивитись, що в селі. Парубки повернулись і сказали, що в селі все ціле. Люди зрозуміли, що татари їх обминули, і вернулися додому.
Але Олесі в селі не було і Дід Данило з людьми почали шукати Олесю в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю. Вони знайшли татарські сліди і по тих слідах пройшли у лісову пущу. Татар не було, лише коні, що позагрузали в болоті. А татари, мабуть, позлазили та й потопли у багнюці. Дід Данило перший побачив Олесю… На шиї у неї був татарський аркан. Зрозуміли всі, що своєю смертю вона врятувала рідне село.
Другого дня ховали Олесю. Вона лежала в труні тиха й спокійна, убрана, як молода княгиня. Здавалось, що на обличчі в неї сяяла якась радість. Ридаючи провели її до ями, ридаючи засипали землею. Плакали всі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки, і подруги-дівчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову, простяг руки над могилкою і сказав:
— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!
