Паустовський «Теплий хліб» читати

Оповідання Паустовського «Теплий хліб» повчальне й красиве. Автор спонукає замислитися про справжні життєві цінності: доброту, чуйність, прагнення допомогти іншим, відповідальність за себе і за людей, які поруч.

Костянтин Паустовський «Теплий хліб» читати 

Коли кавалеристи проходили через село Бережки, німецький снаряд розірвався на околиці і поранив у ногу вороного коня. Командир залишив пораненого коня в селі, а загін пішов далі, що пилять і подзвонюючи вудилами, — пішов, закотився за гаю, за пагорби, де вітер гойдав стиглу жито.

Коня взяв до себе мірошник Панкрат. Млин давно не працювала, але борошняний пил навіки в’ївся в Панкрата. Вона лежала сірою кіркою на його ватнику і картузі. З-під картуза поглядали на всіх швидкі очі мірошника. Панкрат був швидкий на роботу, сердитий старий, і хлопці вважали його чаклуном.

Панкрат вилікував коня. Кінь залишився при млині і терпляче возив глину, гній і жердини — допомагав Панкрат лагодити греблю.

Панкрат важко було прогодувати коня, і кінь почав ходити по дворах жебракувати. Постоїть, пофиркает, постукає мордою в хвіртку, і, дивись, йому винесуть бурякової гички, або черствого хліба, або, траплялося навіть, солодку морквину. По селу говорили, що кінь нічий, а вірніше — суспільний, і кожен вважав своїм обов’язком його погодувати. До того ж кінь — поранений, постраждав від ворога.

Жив у Бережках зі своєю бабою хлопчик Філька, на прізвисько «Ну Тебе». Філька був мовчазний, недовірливий, і улюбленим його вираженням було: «Та ну тебе!». Чи пропонував йому сусідський хлопчисько бути схожим на ходулях або пошукати позеленілі патрони, Філька відповідав сердитим басом: «Та ну тебе! Шукай сам! ». Коли баба вимовляла йому за неласкаво, Філька відвертався і бурмотів: «Та ну тебе! Набридла! ».

Зима в цей рік була тепла. У повітрі висів дим. Сніг випадав і негайно танув. Мокрі ворони сідали на пічні труби, щоб обсохнути, штовхалися, крякали один на одного. Близько млинового лотка вода не замерзала, а стояла чорна, тиха, і в ній кружляли крижинки.

Панкрат полагодив до того часу млин і збирався молоти хліб, — господині скаржилися, що борошно закінчується, залишилося у кожній на два-три дні, а зерно лежить немолоте.

В один з таких теплих сірих днів поранений кінь постукав мордою у хвіртку до фільчиною бабці. Бабки не було вдома, а Філька сидів за столом і жував шматок хліба, круто посипаний сіллю.

Філька знехотя підвівся, вийшов за хвіртку. Кінь переступив з ноги на ногу і потягнувся до хліба. «Та ну тебе! Диявол! »- Крикнув Філька і з розмаху ударив коня по губах. Кінь сахнувся, замотав головою, а Філька закинув хліб далеко в пухкий сніг і закричав:

— На вас не напасешся, на хрісторадніков! Он твій хліб! Іди копай його мордою з-під снігу! Іди копай!

І ось після цього зловтішного окрику і трапилися в Бережках ті дивовижні справи, про яких і зараз люди говорять, похитуючи головами, тому що самі не знають, чи було це чи нічого такого і не було.

Сльоза скотилася у коня з очей. Кінь заіржав жалібно, протяжно, змахнув хвостом, і зараз в голих деревах, в огорожах і пічних трубах завив, засвистів пронизливий вітер, роздув сніг, запорошив Філька горло. Філька кинувся назад до будинку, але ніяк не міг знайти ганку — так вже мело колом і періщив у очі. Летіла за вітром мерзла солома з дахів, ламалися шпаківні, плескали відірвані віконниці. І все вище здіймалися стовпи снігової куряви з навколишніх полів, мчали на село, шурхотом крутись, переганяючи один одного.

Філька схопився нарешті в хату, припер двері, сказав: «Та ну тебе!» — і прислухався. Ревла, збожеволівши, заметіль, але крізь її рев Філька чув тонкий і короткий свист — так свистить кінський хвіст, коли розсерджений кінь б’є ним себе по боках.

Заметіль почала вщухати до вечора, і тільки тоді змогла дістатися до себе в хату від сусідки Фількина баба. А до ночі небо зазеленіло, як лід, зірки примерзли до небесного склепіння, і колючий мороз пройшов по селі. Ніхто його не бачив, але кожен чув скрип його валянок по твердому снігу, чув, як мороз, пустуючи, стискував товсті колоди в стінах, і вони тріщали й лопалися.

Бабка, плачучи, сказала Філька, що напевно вже замерзли колодязі і тепер на них чекає неминучий смерть. Води немає, борошно у всіх вийшла, а млин працювати тепер не зможе, бо річка застигла до самого дна.

Філька теж заплакав від страху, коли миші почали вибігати з підпілля і ховає під грубкою в соломі, де ще залишалося трохи тепла. «Та ну вас! Прокляті! »- Кричав він на мишей, але мишки все лізли з підпілля. Філька забрався на піч, сховався кожушок, весь трусився і слухав голосіння бабки.

— Сто років тому впав на нашу округу такий же лютий мороз, — говорила баба. — Заморозив колодязі, побив птахів, висушив до кореня лісу і сади. Десять років після того не цвіли ні дерева, ні трави. Насіння в землі померхнули і пропали. Гола стояла наша земля. Оббігав її стороною всякий звір — боявся пустелі.

— Чому ж струсив той мороз? — Запитав Філька.

— Від злості людської, — відповіла бабця. — Ішов через наше село старий солдат, попросив в хаті хліба, а господар, злий мужик, заспаний, крикливий, візьми та й дай одну тільки черству скоринку. І то не дав у руки, а кинув на підлогу і каже: «Ось тобі! Жуй! ». — «Мені хліб з підлозі підняти неможливо, — каже солдат. — У мене замість ноги деревинка. »-« А ногу куди подів? »- Запитує мужик. «Загубив я ногу на Балканських горах в турецькій баталії», — відповідає солдат. «Нічого. Раз дужо голодний — поведеш, — засміявся мужик. — Тут тобі камердинерів немає ». Солдат покректав, приловчився, підняв кірку і бачить — це не хліб, а одна зелена цвіль. Один отрута! Тоді солдат вийшов на двір, свиснув — і враз зірвалася хуртовина, завірюха, буря закрутила село, дахи позривала, а потім ударив лютий мороз. І мужик той помер.

— Чому ж він помер? — Хрипко запитав Філька.

— Від охолодження серця, — відповіла бабця, помовчала і додала: — Знати, і нині завівся в Бережках погана людина, кривдник, і створив злу справу. Тому і мороз.

— Чого ж тепер робити, баба? — Запитав Філька з-під кожуха. — Невже помирати?

— Навіщо помирати? Сподіватися треба.

— На що?

— На те, що поправить погана людина своє лиходійство.

— А як його виправити? — Запитав, схлипуючи, Філька.

— А про це Панкрат знає, мірошник. Він старий хитрий, учений. Його запитати треба. Та невже в таку холоднечу до млина добіжиш? Відразу кров зупиниться.

— Та ну його, Панкрата! — Сказав Філька і затих.

Вночі він зліз з печі. Бабця спала, сидячи на лавці. За вікнами повітря було синій, густий, страшний.

У чистому небі над осокорами стояла місяць, прибрана, як наречена, рожевими вінцями.

Філька загорнув кожушок, вискочив на вулицю і побіг до млина. Сніг співав під ногами, ніби артіль веселих пильщиків пиляла під корінь березовий гай за річкою. Здавалося, повітря замерз і між землею і місяцем залишилася одна порожнеча — пекуча й така ясна, що якщо б підняло порошинку на кілометр від землі, то і її було б видно і вона світилася б і мерехтіла, як маленька зірка.

Чорні верби близько млинової греблі посивіли від холоднечі. Гілки їх поблискували, як скляні. Повітря колов Філька груди. Тікати він вже не міг, а важко йшов, загрібаючи сніг валянками.

Філька постукав у віконце Панкратової хати. Негайно в сараї за хатою заіржав і забив копитом поранений кінь. Філька охнув, присів від страху навпочіпки, затаївся. Панкрат відчинив двері, схопив Філька за комір і втягнув у хату.

— Сідай до печі, — сказав він .- Розповідай, поки не замерз.

Філька, плачучи, розповів Панкрат, як він образив пораненого коня і як з-за цього впав на село мороз.

— Да-а, — зітхнув Панкрат, — погано твоя справа! Виходить, що через тебе всім пропадати. Навіщо коня образив? За що? Безглуздий ти громадянин!

Філька сопів, витирав рукавом очі.

— Ти кинь ревіти! — Строго сказав Панкрат. — Реве ви всі майстри. Ледь що нашкодив — зараз в рев. Але тільки в цьому я сенсу не бачу. Млин моя стоїть, як запаяна морозом навіки, а борошна нема, і води немає, і що нам придумати — невідомо.

— Чого ж мені тепер робити, дідусь Панкрат? — Запитав Філька.

— Винайти порятунок від холоднечі. Тоді перед людьми не буде твоєї вини. І перед пораненої конем — теж. Будеш ти чиста людина, веселий. Кожен тебе по пл ечу порве і пробачить. Зрозуміло.

— Зрозуміло, — відповів слабким голосом Філька.

— Ну, ось і придумай. Даю тобі терміну годину з чвертю.

У сінях у Панкрата жила сорока. Вона не спала від холоду, сиділа на хомуті — підслуховувала. Потім вона боком, озираючись, пострибала до щілини під дверима. Вискочила назовні, стрибнула на перильця і полетіла прямо на південь. Сорока була досвідчена, стара і навмисне летіла у самої землі, тому що від сіл і лісів все-таки тягнуло теплом і сорока не боялася замерзнути. Ніхто її не бачив, тільки лисиця в осиковому яру висунула морду з нори, повела носом, помітила, як темної тінню пронеслася по небу сорока, кинулось назад у нору і довго сиділа, чухаючись і міркуючи: куди ж це в таку страшну ніч подалася сорока?

А Філька в цей час сидів на лавці, совався, придумував.

— Ну, — сказав нарешті Панкрат, затоптуючи махорочну цигарку, — час твій вийшов. Викладай! Пільгового терміну не буде.

— Я, дідусю Панкрат, — сказав Філька, — як розвидниться, зберу з всього села хлопців. Візьмемо ми ломи, пешні, сокири, будемо рубати лід біля лотка біля млина, поки що не дорубімся до води і не потече вона на колесо. Як піде вода, ти нехай млин! Повернеш колесо двадцять разів, вона розігріється і почне молоти. Буде, значить, і борошно, і вода, і загальне спасіння.

— Бач, шустрий який! — Сказав мірошник, — Під льодом, звичайно, вода є. А якщо лід товщиною в твій зріст, що ти будеш робити?

— Та ну його! — Сказав Філька. — Пробу ми, хлопці, і такий лід!

— А коли замерзнете?

— Багаття будемо палити.

— А якщо не погодяться хлопці за твою дурь розплачуватися своїм горбом? Якщо скажуть: «Та ну його! Сам винен — нехай сам лід і сколює ».

— Чи погодяться! Я їх вблагаю. Наші хлопці — хороші.

— Ну, валяй збирай хлопців. А я зі старими потолкую. Може, і люди похилого віку натягнутий рукавиці та візьмуться за ломи.

У морозні дні сонце сходить червоне, у важкому диму. І в цей ранок піднялося над бережком таке сонце. На річці було чути частий стукіт ломів. Тріщали багаття. Хлопці і люди похилого віку працювали з самого світанку, сколювали лід біля млина. І ніхто зопалу не помітив, що після полудня небо затяглося низькими хмарами і задув з сивим вербам рівний і теплий вітер. А коли помітили, що змінилася погода, гілки верб вже відтанули, і весело, гучно зашуміла за річкою мокра березовий гай. У повітрі запахло весною, гноєм.

Вітер віяв з півдня. З кожною годиною ставало все тепліше. З дахів падали і з дзвоном розбивалися бурульки.

Ворони вилізли з-під стріхи і знову обсихає на трубах, штовхалися, крякали.

Не було тільки старої сороки. Вона прилетіла до вечора, коли від теплоти лід почав осідати, робота біля млина пішла швидко і здалася перший ополонка з темною водою.

Хлопчаки стягнули ушанці і прокричали «ура». Панкрат говорив, що якби не теплий вітер, то, мабуть, і не обколоти б лід хлопцям і людям похилого віку. А сорока сиділа на ракіте над греблею, тріщала, трясла хвостом, кланялася на всі боки і щось розповідала, але ніхто, крім ворон, її не зрозумів. А сорока розповідала, що вона долетіла до теплого моря, де спав у горах літній вітер, розбудила його, натрещала йому про лютий мороз і попрохала його прогнати цей мороз, допомогти людям.

Вітер ніби то не наважився відмовити їй, сороці, і задув, понісся над полями, посвистуючи і сміючись над морозом. І якщо гарненько прислухатися, то вже чутно, як по ярах під снігом вирує-дзюрчить тепла вода, миє коріння брусниці, ламає лід на річці.

Усім відомо, що сорока — сама балакуча птах на світі, і тому ворони їй не повірили — покаркалі тільки між собою: що от, мовляв, знову забрехалася стара.

Так до цих пір ніхто і не знає, чи правду говорила сорока, або все це вона вигадала від хвастощів. Одне тільки відомо, що до вечора лід тріснув, розійшовся, хлопці і люди похилого віку натиснули — і в млиновий лоток хлинула з шумом вода.

Старе колесо скрипнуло — з нього посипалися бурульки — і повільно повернулася. Заскреготіли жорна, потім колесо повернулося швидше, і раптом вся стара млин затряслася, заходила ходором і пішла стукати, скрипіти, молоти зерно.

Панкрат сипав зерно, а з-під жорна лилася в мішки гаряча борошно. Жінки занурювали в неї змерзлі руки і сміялися.

По всіх дворах кололи дзвінкі березові дрова. Хати світилися від жаркого пічного вогню. Жінки місили туге солодке тісто. І все, що було живого в хатах — хлопці, кішки, навіть миші, — все це крутилося близько господинь, а господині шльопали хлопців по спині білої від борошна рукою, щоб не лізли в саму діжу і не заважали.

Вночі по селу стояв такий запах теплого хліба з рум’яною скоринкою, з підгорілої до дінцю капустяним листям, що навіть лисиці вилізли з нір, сиділи на снігу, тремтіли і тихенько скиглили, міркуючи, як би схитрувати поцупити у людей хоч шматочок цього чудесного хліба.

На наступний ранок Філька прийшов разом з хлопцями до млина. Вітер гнав по синьому небу пухкі хмари і не давав їм ні на хвилину перевести дух, і тому по землі мчали упереміж то холодні тіні, то гарячі сонячні плями.

Філька тягнув буханець свіжого хліба, а зовсім маленький хлопчик Миколка тримав дерев’яну сільничку з великої жовтої сіллю. Панкрат вийшов на поріг, запитав:

— Що за явище? Мені, чи що, хліб-сіль тримайте? За які такі заслуги?

— Та ні! — Закричали діти. — Тобі буде особливо. А це пораненому коня. Від Фільки. Помирити ми їх хочемо.

— Ну що ж, — сказав Панкрат, — не тільки людині вибачення потрібно. Зараз я вам коня представлю в натурі.

Панкрат відчинив ворота сарая, випустив коня. Кінь вийшов, витягнув голову, заіржав — почув запах свіжого хліба. Філька розламав буханець, посолив хліб з сільнички і простягнув коня. Але кінь хліба не взяв, почав дрібно перебирати ногами, позадкував у сарай. Злякався Фільки. Тоді Філька перед усім селом голосно заплакав.

Хлопці зашепотіли і притихли, а Панкрат поплескав коня по шиї і сказав:

— Не лякати, хлопчик! Філька не зла людина. Навіщо ж його ображати? Бери хліб, мирися!

Кінь похитав головою, подумав, потім обережно витягнув шию і взяв нарешті хліб з рук Фільки м’якими губами. З’їв один шматок, обнюхав Філька і взяв другий шматок. Філька посміхався крізь сльози, а кінь жував хліб, пирхав. А коли з’їв весь хліб, поклав голову Філька на плече, зітхнув і закрив очі від ситості і задоволення.

Всі посміхалися, раділи. Тільки стара сорока сиділа на ракіте і сердито тріщала: мабуть, знову хвалилася, що це їй одній вдалося помирити коня з Філько. Але ніхто її не слухав і не розумів, і сорока від цього сердилася все більше і тріщала, як кулемет.

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: 6клас
Коментарі:
  1. 2 года ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *