Персоналії: Українська СРР в умовах нової економічної політики

Персоналії

Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)

Бойчук Михайло (30.10.1882, с. Романівка, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. — 13.07.1937) — видатний живописець-монументаліст і педагог, один із основоположників укр. монументального мистецтва. 1908 удосконалював свою майстерність у Парижі. 1917 — проф. УАМ, з 1924 — худ. ін-ту в Києві. Б. створив школу художників-монументалістів, т. зв. бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик, С. Колос, І. Падалка та ін.), вміло поєднував впливи візантійського живопису з традиційними елементами укр. малярства. Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935). Б. — автор портретів Б. Лепкого і С. Жеромського (поч. XX ст.), ряду декорацій для вистав «Молодого театру» Л. Курбаса у Києві (1918). 1937 заарештований і засланий у концтабір, де й загинув.

Волобуєв Михайло (24.01.1900, Миколаїв — 20.06.1972, Ростов-на-Дону, нині у РФ) — учений-економіст. Екстерном закінчив екон. відділ Харківського ін-ту професійної освіти. У 20-х рр. — наук. працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. 1928 опублікував у журналі «Більшовик України» дві статті під назвою «До проблем української економіки», в яких обґрунтовано доводив, що Україна за рад. влади, як і в часи Рос. імперії, залишається екон. колонією Росії. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних рад. організацій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові, згодом репресований (1933-1938). Згодом завідував кафедрою Ростовського фінансово-економічного ін-ту.

Грннько Григорій (30.11.1890, с. Штепівка Лебединського пов. Харківської губ., тепер Лебединського р-ну Сумської обл. — 15.03.1938, Москва) — рад. політ. і гром. діяч. Навчався у Московському ун-ті. Один із засновників партії боротьбистів. Г. був членом Всеукраїнського рев. комітету (грудень 1919 -лютий 1920). 1920 став членом ЦК КП(б)У, нарком освіти УСРР (1920-1922), голова Держплану УРСР, один із зачинателів українізації. Г. з 1926 працював у Москві. 1930-1937 — нарком фінансів СРСР. 1937 арештований, розстріляний за процесом «право-троцькістського блоку».

Довженко Олександр (10.09.1894, с. Сосниця, нині Чернігівська обл. — 25.11.1956, Москва) — видатний кінорежисер, письменник, гром. діяч, художник. 1914 закінчив Глухівський (тепер Сумська обл.) учительський ін-т, 1917-1919 навчався в комерційному ін-ті та УАМ (Київ), 1922-1923 удосконалював майстерність у худ. училищі Берліна, де працював дипломатом. Брав участь в укр. нац. русі, мало не розстріляний більшовицькою владою. 1923-1926 працював художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК» у Харкові. 1926-1928 Д. — режисер і сценарист Одеської кіностудії («Звенигора», 1928), 1929-1941 — Київської кінофабрики («Арсенал». 1929, за власним сценарієм, як і всі наступні фільми; «Земля», 1930, визнаний 1958 одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів; «Іван», 1932; «Аероград», 1935; «Щорс», 1939). Під час Другої св. війни Д. написав визначні кіноповісті «Україна в огні» та «Повість полум’яних літ», різко критиковані режимом, зняти фільми за ними йому не вдалося. Держ. (Сталінські) премії СРСР 1941, 1949. Завершальні кіноповісті — «Зачарована Десна» (1955) і «Поема про море» (1956, Ленінська премія, 1959). Величезне значення для розуміння творчої спадщини Д. має «Щоденник» митця.

Драй-Хмара Михайло (спр. Драй; 28.09.1889, с. Малі Канівці Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. — 19.01.1939, Якутія, РФ) — визначний поет, літературознавець. Навчався на іст.-філол. ф-ті Київського ун-ту (1910-1915). Д.-Х. був проф. Кам’янець-Подільського держ. ун-ту (1918-1923), викладав українознавство, мовознавство в ін. вишах. Вірші почав писати з 1918. Д.-Х. належав до відомого гурту неокласиків. Д.-Х. 4.09Л 935 арештований, загинув у концтаборах на Колимі.

Єфремов Сергій (псевд. Ромул, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Липовчанин, Земець, Киянин та ін.; 18.10.1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київської туб., нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл. — 10.03.(за ін. даними 31.03) 1939, Вологда, РФ) — визначний гром.-політ. і держ. діяч, літ. критик, історик літератури. Закінчив юрид. ф-т Київського ун-ту (1901). З 1919 — академік УАН, 1922-1928 був віце-президентом ВУАН, вів величезну наук, роботу. Автор монографій про видатних укр. письменників «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Співець боротьби і контрастів» («Іван Франко», 1913), «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (обидві — 1924), «Панас Мирний» (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання «Щоденника» і «Листування» Т. Шевченка (1927-1928), а також монументальна двотомна праця «Історія українського письменства» (1911). Важливим для розуміння ситуації 20-х рр. є «Щоденник» Є.

Зеров Микола (26.04.1890, Зіньків Полтавської губ., нині Полтавська обл. — 3.11.1937, Сандармох, Карелія, РФ) — визначний поет, перекладач і вчений-літературознавець. Закінчив іст.-філол. ф-т Київського унту (1914), учителював, викладав у київських вишах (з 1923 проф. Київського ін-ту нар. освіти, колишній ун-т), редагував часопис «Книгар» (1919-1920). З. належав до літ. гурту неокласиків. Арештований 1935, згодом розстріляний. З. — автор зб. поезій «Камена» (1924), зб. літ.-крит. статей «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929), курсу лекцій з історії укр. л-ри, численних статей, перекладів та ін.

Каганович Лазар (22.11.1893, с. Кабани, нині Чорнобильського р-ну Київської обл. — 26.07.1991, Москва) — рад. парт. і держ. діяч. З 1911 належав до РСДРП, брав активну участь у більшовицькому русі. Квітень 1925 — липень 1928 — генеральний секретар ЦК КП(б)У, проводив сталінську лінію. Довів до розколу КПЗУ, добився арешту, а згодом і знищення її провідних членів. Був одним з головних винуватців Голодомору 1932-1933.

Квірінг Еммануїл (13.09.1888, с. Фрізенталь Новоузенського пов. Самарської губ., тепер с. Новолипівка Федоровського р-ну Саратовської обл., РФ — 26.11.1937, Москва) — рад. парт. І держ. діяч. Народився у родині нім. колоніста. Належав до партії есерів, з 1912 — більшовик. 1917 К. — секретар Катеринославського (нині Дніпропетровськ) комітету РСДРП, жовтень 1918 — березень 1919 — секретар ЦК КП(б)У. 1919-1920 очолював Катеринославський, а 1921-1923 — Донецький губком КП(б)У, квітень 1923 — березень 1925 — перший секретар ЦК КГІ(б)У (березень-квітень 1925 — генеральний), чинив опір політиці українізації. Репресований.

Курбас Лесь (Олександр; 25.02.1887, Самбір, тепер Львівська обл. — 3.11.1937, Сандармох, Карелія. РФ)— визначний театр. діяч і режисер. Навчався на філос. ф-ті Віденського і Львівського ун-тів. 1912-1914 — актор театру Т-ва «Руська бесіда». У вересні 1915 організував трупу «Тернопільські театральні вечори», 1916 на запрошення М. Садовського переїжджає до Києва. У серпні 1917 — квітні 1919 К. працював у «Молодому театрі», у червні 1920 утворив Кийдрамте, а в березні 1922 Мистецьке об’єднання «Березіль». 1926 театр переїхав у Харків. 5.10.1933 К. було усунуто під обов’язків мистецького керівника театру «Березіль», згодом позбавили знання нар. артиста УСРР, яке було йому присвоєно 1925. Наприкінці 1933 арештований, згодом розстріляний. Поставив на сцені п’єси «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «У пущі» Лесі Українки, «Драматичні етюди» О. Олеся, «Цар Едіп» Софокла, більшість творів М. Куліша та ін. В історію укр. театру К. увійшов як його реформатор, організатор, режисер, яким шляхом експерименту прищеплював йому нові ідеї та форми.

Липківський Василь (19.03.1864, с. Попудня Линовнцького пов. Київської г-уб., тепер Монастирищанського р-ну Черкаської обл. — 27.11.1937, Київ) — визначний релігійний діяч. Навчався у Київській духовній академії. З поч. 1900-х рр. — завідувач Київською церковно-вчительською школою, 1905 звільнений за нац. переконання. Л. з поч. 1917 разом з архієпископом володимирським Олексієм, протоєресм С. Потіхіним, священиком Н. Мариничем очолив укр. релігійно-громадський рух за автокефалію Укр. православної церкви. 9.05.1919 відправив першу службу укр. мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену 1.01.1919 автокефалію і обрав Л. митрополитом УАПЦ (висвячений 23.10.1921). Проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу релігійних книг укр. мовою, особисто відвідав бл. 500 парафій, чим підняв авторитет УАПЦ в Україні. 1927 під тиском влади змушений залишити сан митрополита, перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів перебував під арештом. 20.11.1937 засуджений до страти і незабаром розстріляний.

Липський Володимир (11.03.1863, с. Самостріли Волинської губ., нині Корєцького р-ну Рівенської обл. — 24.02.1937, Одеса) — визначний учений-ботанік. 1886 закінчив фізико-математичний ф-т Київського ун-ту. 1894-1917 — співробітник ботанічного саду в Петербурзі (з 1914 — Петроград). Після повернення в Україну працював у Києві й Одесі. Л. з 1919 — академік УАН, 1922-1928 був президентом ВУАН, з 1928 —директор Одеського Ботанічного саду. Знав майже всі європейські мови і багато сх. мов, що допомогло у численних експедиціях, зібрав унікальні гербарії, описав 4 нові роди і бл. 220 нових видів рослин. Л. 1930-1931 досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу з виробництва йоду).

Малевич Казимир (23.02,1878, Київ —- 15.05.1935, Ленінград, нині Петербург, похований під Москвою) — видатний художник. Дитячі та юнацькі роки провів по селах і містечках Поділля, Харківщини, Чернігівщини. Малювати вчився у М. Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895-1897), удосконалював свою майстерність у Москві (1904-1910). Брав участь у виставках об’єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Ослиний хвіст» (1912). Був одним із засновників абстрактного мистецтва, 1915 започаткував новий модерністський напрям — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», «Біле і чорне»). 1927 переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника йому були створені нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику, викладав у Київському худ. ін-ті. Поч. репресій в Україні проти інтелігенції змусив М. повернутись у Ленінград. Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909-1910), «Жнива» (1912), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928-1932) та ін.

Раковський Християн (13.08.1873, Градец, тепер Болгарія — 11.09.1941, Орел, РФ) — політ. і держ. діяч. За національністю болгарин. Активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів. Навчався в ун-тах Женеви, Цюриха (Швейцарія), Берліна, Нансі, Монпельє (Франція). 1918 вступив у партію більшовиків. З січня 1919 до липня 1923 очолював РНК УСРР (з перервами). Р. ставив під сумнів навіть саме існування укр. народу, але до кінця 1921 змінив свої погляди, вимагав розширення політ, та екон. самостійності УСРР. У квітні 1923 критикував позицію Й. Сталіна з нац. питання. Р. був послом СРСР у Великій Британії (1923-1925) і Франції (1925-1927). Після повернення до СРСР був репресований, 1938 засуджений до 20,років ув’язнення, згодом розстріляний.

Ревуцький Лев (Левко; 20.02.1889, с. Іржавець, нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл. — 30.03.1977, Київ) — відомий композитор, педагог, гром. і муз. діяч. Навчався у муз.-драм, школі М. Лисенка, на юрид. ф-ті Київського ун-ту, фортепіанному відділі Київського муз. училища. 1924-1934 — викладач Київського муз.-драм. ін-ту ім. М. Лисенка, з 1934 — Київської консерваторії (з 1935 — проф.). 1944-1948 Р. очолював Спілку композиторів України. Академік АН УРСР (1957, музикознавство). Автор кантати-поеми «Хустина» (за Т. Шевченком, 1923, оркестрова редакція 1944), Другої симфонії (1920), концерту для фортепіано з оркестром (1934, друга редакція 1963), обробок нар. пісень (збірки «Козацькі пісні», 20-і рр., «Сонечко», 1926, «Галицькі пісні», 1928), трьох хорів на слова Т. Шевченка тощо. Серед учнів Р. — Г. і П. Майбороди, В. Гомоляка, Г. Жуковський, А. Філіпенко та ін. Нар. артист СРСР (з 1944). Республіканська премія УРСР ім. Т. Шевченка (1966) за концерт для фортепіано у супроводі симфонічного оркестру. Герой Соціалістичної Праці (1969).

Скрипник Микола (25.01.1872, слобода Ясинувата Катеринославської губ., тепер місто Донецької обл. — 7.07.1933, Харків) — рад. парт. і держ. діяч. Навчався у Петербурзькому технологічному ін-ті з 1900, відрахований за рев. діяльність (розпочав з 1897). 15 разів арештований поліцією, 7 разів перебував на засланні (відбув 6 років з присуджених 34-х, утікаючи із заслання). Учасник жовтневого перевороту в Петрограді. У грудні 1917 С. викликаний у Харків, став членом першого маріонеткового уряду (т. зв. Мар. секретаріату) рад. України, з березня 1918 очолив його (до квітня). Намагався створити окрему КПУ, але, за наполяганням В. Леніна, у липні 1918 КГІ(б)У стала складовою частиною рос. партії більшовиків. С. очолював наркомат внутр. справ (1921), юстиції (1922-1927), освіти (1927-1933). Особливо плідною була діяльність на останньому місці роботи. С. активно сприяв проведенню українізації, організував масштабну допомогу в налагодженні освіти укр. мовою у місцях компактного проживання українців поза межами України (Кубань, Казахстан). У вересні 1928 діяч затвердив новий правопис, нормативи якого максимально наближалися до специфіки укр. мови. Під керівництвом С. здійснювалася велика робота з вироблення укр. наук, термінології. Академік ВУАН (з 1929, філософія, соціологія, право). У лютому 1933 став головою Держплану УСРР і заст. голови РНК, але відразу ж почалася кампанія його цькування. П. Постишев запропонував С. виступити з критикою своїх націоналістичних помилок. Розуміючи безвихідь, у яку потрапив, знаючи систему зсередини, С. застрелився. Автор понад 810 наук. і публіц. статей, брощур, збірників.

Сосюра Володимир (6.01.1898, Дебальцеве, тепер Донецька обл. — 8.01.1965, Київ) — визначний поет. У листопаді 1918 — лютому 1920 воював у складі армії УНР, 1920 — у Червоній армії. 1922-1923 навчався у Харківському ком. ун-ті ім. Артема, 1923-1925 — на робітфаці Харківського ін-ту нар. освіти (колишній ун-т). У 1920-х рр. С. створив неперевершені зразки інтимної лірики, здобув славу дуже популярного поета, видавши зб. віршів «Поезії» (1921), «Червона зима» (1922), «Осінні зорі» (1924), «Юнь» (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928) та ін. У Лисичанську (Луганська обл.) 1966 споруджено пам’ятник С.

Тичина Павло (27.01.1891, с. Піски, нині Бобровицького р-ну Чернігівської обл. — 16.09.1967, Київ) — видатний поет. Походив з родини сільського дяка, де виховувалося 13 дітей. Навчався у Київському комерційному ін-ті (1913-1917). Уже перші твори («Золотий гомін», 1917, «Пам’яті тридцяти», 1918), зокрема перша поет. зб. «Сонячні кларнети» (1918) стали помітним явищем в укр. л-рі, наступні — «Плуг», «Замість сонетів і октав» (обидві — 1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Сковорода. Уривки з симфонії» (1923), «Вітер з України» (1924) закріпили за Т. славу найвизначнішого укр. поета. 1923-1934 жив і працював у Харкові, з 1934 до кінця життя — у Києві. У 20-х рр. належав до «Гарту», В АПЛІТЕ, з 1934 — до СГТУ. Яскравий талант Т. був деформований умовами тоталітарного режиму. Щоб вижити, він був змушений написати такі твори як зб. «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941), «І рости, і діяти» (1949), «Ми — свідомість людства» (1957), «Комунізму далі видні» (1961) та ін. Деякі дослідники вбачають у писаннях Т., що «вихваляють» рад. лад, певні поет, пародії, глибоку іронію. 1943-1948 — нарком (з 1946 — міністр) освіти УРСР. Т. залишив чимало перекладів, відомі також його літературознавчі твори. Академік ВУАН (з 1929, мова і література). Герой Соціалістичної Праці (1967). Держ. (Сталінська) премія СРСР (1941). Республіканська премія УРСР ім. Тараса Шевченка (1962) за вибрані твори в трьох томах. Творчість Т. належить до вершинної укр. поезії XX ст.

Хвильовий Микола (спр. Фітільов; 13.12.1893, с. Тростянець Харківської губ., тепер районний центр Сумської обл. — 13.05.1933, Харків) — відомий письменник, публіцист. Закінчив Богодухівську (нині Харківська обл.) гімназію (1916). Воював на фронтах громадянської війни у повстанському загоні УНР, згодом у Червоній армії. З 1919 — член КП(б)У. 1921 почав друкуватися, переїхав до Харкова. Належав до літ. о-цій «Гарт» (з 1923), ВАПЛІТЕ (1925-1927). Ініціював літ. дискусію (1925-1928), закликав орієнтуватися на «психологічну Європу», висунув гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!», яке набрало політ, звучання. Змушений був «каятися», «визнавати помилки». X. видавав часописи «Літературний ярмарок» (1928-1930), «Політфронт» (1930-1931). На знак протесту проти арешту свого товариша М. Ялового покінчив життя самогубством. X. — автор зб. поезій «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1923), зб. оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія», публіц. праць «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) та ін.

Чубар Влас (22.02.1891, с. Федорівка Катеринославської губ., тепер с. Чубарівка Пологівського р-ну Запорізької обл. — 26.02.1939, Москва) — рад. парт. і держ. діяч. Навчався в Олександрівському (нині Запоріжжя) механіко-технічному училищі (1904-1911). Член більшовицької партії з 1907. працював на заводах. Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді. З грудня 1919 Ч. перебував в Україні, з 1920 — голова Вищої ради нар. господарства, у липні 1923 очолив РНК УСРР. Був слухняним виконавцем авантюрніїх більшовицьких планів.

Шумський Олександр (2.12.1890, с. Рудня Борова Житомирського пов. Волинської губ., тепер с. Нова Борова Володарськ-Волинського р-ну Житомирської обл. — 18.09.1946) — відомий політ. діяч. Навчався на вечірньому відділенні ун-ту ім. Шанявського (Москва, з 1911), Московському ветеринарному ін-ті (1915). Учасник Першої св. війни. Входив до складу УСДС (з 1908), УПСР (1917-1919), боротьбистів (1919-1920), з 1920 — у КП(б)У. Член УЦР. У січні 1918 Ш. з прихильниками рад. ладу намагався здійснити переворот, тим самим допомогти військам М. Муравйова, що наступали на Київ. 1919 працював у рад. органах влади, був на підпільній роботі. Ш. — повпред (посол) УСРР у Польщі (1921-1923). З вересня 1924 до лютого 1927 Ш. — нарком освіти, активно проводив політику українізації, порушив питання про усунення Л. Кагановича з посади генерального секретаря ДК КП(б)У і заміщення його українцем В. Чубарем. 1927 звільнений з посади, займав другорядні пости в Москві. Ш. був заарештований 13.05.1933 за звинуваченням у приналежності до «УВО», перебував в ув’язненні та на засланні. 1946 намагався повернутися в Україну, дорогою з Саратова (РФ) до Києва був убитий за особистим розпорядженням Й. Сталіна, Л. Кагановича і М. Хрущова.

Читайте тему «Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)», щоб детально розглянути матеріал.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *