«Пісня про Гайавату» скорочено

«Пісня про Гайавату» скорочено читати

У вступі автор згадує музиканта Навадагу, колись у стародавні часи певшего пісню про Гайавате:

О его рожденье дивном,
О его великой жизни:
Как постился и молился,
Как трудился Гайавата,
Чтоб народ его был счастлив,
Чтоб он шёл к добру и правде

Верховне божество індіанців, Гитчи Манито — Владика Життя, який створив всі народи, накреслив пальцем русла рік по долинах, зліпив із глини трубку й закурив її. Побачивши дим, що піднімався до неба, Трубки Миру, зібралися вожді всіх племен:

Шли Чоктосы и Команчи,
Шли Шошоны и Омоги,
Шли Гуроны и Мэндэны,
Делавэры и Могоки,
Черноногие и Поны,
Оджибвеи и Дакоты.

Гитчи Манито призиває ворогуючі племена примиритися й жити «як брати» і пророкує появу пророка, що вкаже їм шлях до порятунку. Корячись Владиці Життя, індіанці поринають у води ріки, змивають бойову фарбу, закурюють трубки й пускаються в дорогу назад. Перемігши величезного ведмедя Мише — Мокву, Меджекивис стає Владарем Західного вітру, інші ж вітри віддає дітям: Східний — Вебону, Південний — Шавондази, Північний — злому Кабибонокке.

«У незапам’ятні роки, У незапам’ятний час» прямо з місяця впала на квітучу долину прекрасна Нокомис, дочка нічних світил. Там, у долині, Нокомис народила дочку й назвала її Веноной. Коли дочка виросла, Нокомис не раз застерігала її від чарів Меджекивиса, але Венона не послухалася матері.

И родился сын печали,
Нежной страсти и печали,
Дивной тайны — Гайавата.

Підступний Меджекивис незабаром залишив Венону, і та вмерла від горя. Гайавату виростила й виховала бабка. Ставши дорослим, Гайавата надягає чарівні мокасини, бере чарівні рукавиці й відправляється на пошуки батька, палаючи бажанням помститися йому за загибель матері. Гайавата починає бій з Меджекивисом і змушує його відступати. Після триденного бою батько просить Гайавату припинити бій. Меджекивис безсмертний, його не можна здолати. Він призиває сина повернутися до свого народу, розчистити ріки, зробити землю плодоносною, умертвити чудовиська й обіцяє зробити його після смерті владикою Північно — Західного вітру.

У лісовій глухомані Гайавата поститься cемь днів і ночей. Він звертається до Гитчи Манито з молитвами про благо й щастя всіх племен і народів, і як би у відповідь у його вігвама з’являється юнак Мандамин із золотавими кучерями й у зелено-жовтому одязі. Три дні Гайавата бореться з посланником Владики Життя. На третій день він перемагає Мандамина, ховає його й потім не перестає відвідувати його могилу. Над могилою один за іншим виростають зелені стебла, це інше втілення Мандамина — кукурудза, їжа, послана людям Гитчи Манито.

Гайавата будує пирогу з березової кори, скріплюючи її коріннями тэмрака — модрини, роблячи раму з галузей кедра, прикрашає голками їжака, офарблює соком ягід. Потім разом зі своїм другом силачем Квазиндом Гайавата поплив по ріці Таквамино й очистив її від корчів і мілій. Гайавата знаходить собі дружину, прекрасну Міннегагу із плем’я дакотов. На весільному бенкеті на честь нареченого й нареченої танцює красень і насмішник По — Пок — Кивис, музикант Чайбайабос співає ніжну пісню, а старий Ягу розповідає дивну легенду про чарівника Оссэо, що зійшов з Вечернею Зірки

Щоб уберегти посіви від псування, Гайавата велить Міннегазі в мороці ночі обійти поля оголеною, і вона слухняно, «без зніяковілості й без страху» кориться. Гайавата ж ловить Царя — Ворона, Кагаги, який відважився привести зграю птахів на посіви, і для острашки прив’язує його на покрівлі свого вігвама. Гайавата придумує письмена,«чтоб грядущим поколеньям / Было можно различать их».

Страшачись шляхетних прагнень Гайавати, злі парфуми укладають проти нього союз і палять у водах Гитчи — Гюми його найближчого друга музиканта Чайбайабоса. Гайавата від горя занедужує, і його зціляють за допомогою заклинань і магічних танців

Зухвалий красень По — Пок — Кивис учить чоловіків свого плем’я грати в кості й безжалісно їх обіграє. Потім, розохотившись і знаючи до того ж, що Гайавата відсутній, По — Пок — Кивис розоряє його вігвам. Повернувшись додому, Гайавата пускається в погоню за По — Пок — Кивисом, а той, тікаючи, виявляється на бобровій греблі й просить бобрів перетворити його в одного з них, тільки більше й вище всіх інших. Бобри погоджуються й навіть обирають його своїм вождем, і Гайаваті вдається впоратися зі своїм ворогом, тільки викликавши на допомогу блискавку й грім.

Гайавата втрачає ще одного свого друга — силача Квазинда, якого погубили пігмеї, що потрапили йому в тім’я «блакитною ялиновою шишкою», у той час як він плив у пирозі по ріці. Наступає сувора зима, і у вігвамі Гайаваты з’являються примари — дві жінки. Вони похмуро сидять у куті вігвама, не говорячи ні слова, лише вистачають кращі шматки їжі

У селищах індіанців починається голод. Гайавата відправляється на полювання, але безуспішно, а Миннегага слабшає з кожним днем і вмирає. Гайавата, виконаний уболівай, ховає дружину й чотири ночі палить похоронне багаття. Прощаючись із Міннегагой, Гайавата обіцяє незабаром зустрітися з нею «у царстві світлого Понима, Нескінченного, вічного життя». У селище вертається з далекого походу Ягу й розповідає, що бачив Велике Море й крилату пірогу «більше цілого гаю сосон». У цьому човні Ягу бачив сто воїнів, особи яких були пофарбовані білою фарбою, а підборіддя покриті волоссями. Індіанці сміються, уважаючи розповідь Ягу черговою небилицею. Не сміється тільки Гайавата.

Гайавата розповідає, що Владика Життя відкрив йому майбутнє: він бачив «густі раті» народів, що переселяються на Захід. Разны были их наречья,
Но одно в них билось сердце,
И кипела неустанно
Их весёлая работа:
Топоры в лесах звенели,
Города в лугах дымились,
На реках и на озёрах
Плыли с молнией и громом
Окрылённые пироги.

Але майбутнє, що бачить Гайавата не завжди осяйно: він бачить і індійські племена, що гинуть у боротьбі друг сдругом.

Гайавата, а за ним і іншими індіанцями привітно зустрічають блідолицих, що приплили на човнах, і прилучаються до істин, які проголошує наставник блідолицих, «їхній пророк в одязі чорному», — до початків християнської релігії, розповідям «про Святу Марію — Діву, Про її Сина». Гості Гайаваты засипають у його вігвамі, стомлені жарою, а сам він, попрощавшись із Нокомис і зі своїм народом і заповідаючи слухати мудрим наставлянням присланих із царств світла гостей, спливає у своїй пірозі на Захід, у Країну Понима, «до Островів Блаженних — у царство Нескінченного, вічного життя!».

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *