«Подарунок на іменини» скорочено

«Подарунок на іменини» дуже скорочено оповідання Коцюбинського не донесе всіх почуттів головного героя, тому краще прочитати його повністю.

«Подарунок на іменини» короткий зміст (переказ) ви можете прочитати за 10 хвилин.

«Подарунок на іменини» скорочено

Околодочний надзиратель Карпо Петрович Зайчик i його дружина Сусана мають єдиного сина Дорю. Батьки були далеко не тонкими натурами: Карпо Петрович усе «скрипiв чобiтьми», не можучи забути базарних лайок i гармидера вiддiлку. Цi враження «ще клекотали у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня».

Жiнку, Сусану, вiн знайшов «в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї невiрна жiнка? Раз, правда…» I далi, сьорбаючи страву, почав згадувати, що не будь того нiчного «випадку» Сусани з полiцмейстером, то кис би й досi в писарчуках…

Єдина вiдрада в сiм’ї — їх десятирічний син Доря, жвавий, цiкавий до життя хлопчик, який мав «дзвiнкий хлоп’ячий голос».
Доря далекий вiд батькових кар’єристських страхiв. Коли вiн розказує про те, що отримав пятірку по географії, про те, як «добре сьогоднi нам’яли» вiце-губернаторського сина, «аж кров носом пiшла», батько тут же чiтко розмiрковує, як це позначиться на його кар’єрi, тож «почув холодок пiд мундиром». Батько згадав, яким вiн був щасливим, коли одного разу пiдсадив «паничика того у фаетон, а от його Доря…». Дізнавшись, що віце-губернаторський син отримав двійку, Карпо пишається своїм розумним сином.

За розмовами пiд час вечерi нарештi спливла iнша тема — iменини Дорi. Матір Сусана пiдготувала для подарунку бляшаний пароходик, який сам ходить по помостi. Але для Карпа Петровича це лише дитячi забавки. «Ет, чорт зна що…» — презирливо каже вiн. … Тато вирішив зробити своїй дитині «подарунок на все життя»: у день народження сина повести його на страту жінки (яка намагались вбити губернатора). Спочатку Сусана злякалась ідеї чоловіка, але згодом вона її захопила і вона навіть почала заздрити сину. Їй теж хотілося поїхати на повішення, але чоловік не погодився її брати.

Ранок почався чарiвно-приємно. Доря, «теплий, золотистий, довгий на худих стегнах», вискочив з лiжка, милуючись пароходом. А тут ще батько таємничо каже про якусь поїздку замiсть походу в гімназію. Син щасливий, він не може уявити куди везе його батько. Вiн мрiє, їдучи сонним мiстом, про всi чудеса свiту, що належатимуть йому і віддчуває вдячність батьку за такий сюрприз.

Щоб «подарунок» був несподіваним, Карпо Петрович до останньої миті нічого синові не говорить.
Доря навiть трохи розчарувався, коли вони зупинилися під двома грушами. Батько пішов до яру, а Дорі сказав сховатися за грушами і спостерігати. Доря дового не міг зрозуміти, що то за дійство, і спочатку думає, що то молебень. Потiм же, прозрiвши через пояснення вiзника Семена,  хлопчик розгублено запитує: «Як, зовсім повісять?» На що отримує роздратовану й жорстоку відповідь: «Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестануть дриґать…»

Можна тільки уявити, що пережив Доря після почутого. І коли ця звичайнісінька дитина кидається до блідої жінки і в розпачі хапає її за ноги з криком: «Не треба!..» «Не дам!.. Не хочу!..» — це маленький протест проти жорстокості цього світу. Хлопчика не цікавить, чи винувата ця жінка і якою мірою, він намагається своїми руками припинити насильство над людиною! До того ж законне насильство. Але насильство залишається насильством, чи то воно законне, чи незаконне.

Дорю наказали вивести з яру, і батьку ледве вдалося відірвати його від ніг жінки. Поверталися сумно. Звiсно, нi про яке порозумiння i просто дружбу мiж сином i батьком не могло бути й мови. Ореол батькової святостi назавжди загинув в очах сина. Може статися все, що завгодно, але батько i син уже нiколи не будуть разом.
Батько дорогою додому спробував вiдволiктися. Думав то про виключення Дорi директором з гiмназiї, то про губернаторський гнiв. А то уперто чiплявся за помiчену ще вранцi не пiдковану вiзником ногу коня: «Не пiдкував, стерво…»
Доря, повертаючись додому, сидiв, «замкнувши ворожнечу у серцi», злобно думаючи про батька. Згодом він починає звикатися з прийнятим рішенням і плекати мстиву думку: «Чекай, — думав він гірко про батька, — будеш ти знати, як я тобі повішусь… Заберусь на горище, здійму свій пояс, і ніхто не побачить…».

«Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню і, як звичайно, засне на лаві. Тоді Доря візьме тихенько ножа, наточить… або ні, краще сокиру — і одрубає Якимові голову по самі плечі

Маленька пташка уперто літала над головою в Дорі. То підіймалась, то опускалася з писком і з дрібним тріпотінням коротких крил. Він зацікавився нею і довго стежив за її летом. Але раптом згадав свої іменини і легку руку, що так ніжно гладила його по головці, — і знову тихо заплакав.

«Будеш ти знати… ах, будеш ти знати, як я тобі повішусь…»

Крізь теплі сльози, важкі і великі, в яких все розпливалось, невиразно мелькали верби і телеграфні стовпи. Вони одривалися од землі, підіймалися вгору і тихо гойдались… Раз в один бік, раз в другий…»

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: українська література

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *