«Поет під час облоги» аналіз

Аналіз поезії Лесі Українки «Поет під час облоги» — тема, ідея, художні засоби

«Поет під час облоги» аналіз вірша

У своєму вірші «Поет під час облоги» Леся Українка утверджує призначення поета та роль художнього слова у визвольній боротьбі. Леся Українка всією душею переживає за долю свого народу і через ліричного героя намагається достукатись до кожного.

Тема «Поет під час облоги» — зображення образу поета-співця крізь призму його слова, його пісень, які не бояться гнобителів.

Ідея «Поет під час облоги»: заклик до всенародної боротьби за свободу народу.

Авторка використала мотив всенародної боротьби.

Жанр: ліричний вірш.

Рік написання: 12.04.1896

Збірка: «Думи і мрії»

Художні засоби «Поет під час облоги»

  • Епітети – вража облога; любий козак.
  • Метафори – туманом окутана вража облога; місто ще живе.
  • Звертання – спи, моє немовлятко; чого зажурився, мій любий козак.
  • Порівняння – пісня, як море; мов тяжка хвороба, так час пливе.
  • Анафора – і барвами грає…і скелі зриває.
  • Риторичний оклик – найгірша для мене ся люта година.

Для Лесі Українки поет – це чарівник, що пробуджує людські душі, стоїть на захисті рідного краю. Й у часи лиха не дозволить народу дрімати.

Лариса Петрівна Косач (справжнє ім’я Лесі Українки) ввійшла в історію української літератури своєю геніальною різнотематичною лірикою. Її талант надзвичайно сильної поетеси найповніше розкривається в громадянській поезій.

Леся Українка «Поет під час облоги»

У місті панує велика тривога.
Туманом окутала вража облога,
І голод грозиться страшною рукою,
Від шпигів ворожих немає спокою.
Збирається в місті за радою рада,
Та згоди немає, панує розрада,
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!
Мов тяжка хвороба, так час там пливе,

Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,
Он мати колише дитиноньку любу.
«Ходімо, – говорять дружина дружині, –

З’єднаємо руки і додю свою,

Як згинуть прийдеться, – в останній годині

Побачу край себе дружину мою».

«Спи, – мати співає, – моє немовлятко,
Уроджене в люту годину дитятко!
Не будеш ти лиха і голоду знати,
Поки ще на світі живе твоя мати».
Іде на стрівання хороший вояк,

Віта його мила щаслива.

«Чого зажурився, мій любий козак?» –

Питає дівчина вродлива.

«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,
От зараз піду з товариством до бою.
Несила терпіти лихої напасти,
Волю я в широкому полі пропасти,
Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!
Тебе тільки, зіронько, жаль покидати…»
Вона подає йому стрільбу грімку,

Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цілує, і пестить, і щастя бажає,
І, мов на музики, на бій виряджає:
«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»
І милий на смерть без вагання іде.
А онде нещасний коханець край брами

У розпачі голову стиснув руками:

«Найгірша для мене ся люта година!

Не любить мене чарівниця-дівчина.

Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль,

Моя нерозважна печаль!..»

Он пісня з високого муру лунає.
По мурах одважний співець походжає.
Поет не боїться від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
Тож він з ворогами і з лихом жартує
І вірші, мов легкії стрілки, гартує,
І кидає пісню в широкий простор;

Скрізь чутно її, на майдані і в полі,

Юрба перейма тую пісню, мов хор.

Все бачить співець у широкім роздоллі –

І небо, і море, красу світову,

І людям співає він пісню нову.

Усе одбивається в пісні, як в морі:
Рожевая зоря, й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць, і зорі.
Та пісня, як море, і стогне, й рида,

І барвами грає,

І скелі зриває,

Як чиста прозора вода.

Всі слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружині дружина, –
Те знає і тішиться музин обранець,
Бо вдень, серед люду, поети мов діти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога кривава, –
В надії на неї терновий вінець

Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечір погожий,
Ніч криє і місто, і табір ворожий,
І дивляться любо небеснії очі;
Поснули усі, до спочинку охочі,
Здрімалася навіть обачна сторожа,
Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,
Кориться їй все під кінець;

Але не кориться співець.

Ті промені горді, ясні, золотії,
В ньому розбудили і речі, і мрії,
Їх стримати – груди тісні!

І прудко, мов іскри з багаття огнисті,
Мов хвилі гірського потоку сріблисті,
Летять голоснії пісні.

І ллються, і ллються без примусу, вільно,
Недбалі про славу й вінки,

І линуть з північними вітрами спільно
Високо під ясні зірки.

Бринить у них радість, лунає і горе,
Шумить у них спогадів, мрій ціле море,
Навколо них розпач хаосом чорнів,
Над ними веселка надій променіє.

Не знає поет, чи хто слуха його,

Не стримує серця і співу свого,

Співа серенаду ясній своїй зірці,
Та ночі, та музі своїй винозірці,
Що з ним була в кожній порі…

І пісня чарує облогу ворожу
І будить на мурах обачну сторожу,
Заснуть не дає до зорі!

Доповнити аналіз вірша «Поет під час облоги» Лесі Українки Ви можете через форму коментарів.

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: Укр. літ.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *