Аналіз поеми “Порожні люди” Еліота викладена в цій статті.
“Порожні люди” аналіз вірша
Рік написання – 1925 р.
Поема є своєрідним продовженням «Спустошеної землі», частково ввібравши в себе її недруковані фрагменти. У поемі передано відчай сучасної людини, яка розуміє, що цивілізація не має нічого спільного з істинною культурою, що світ, який утратив моральні орієнтири, саморуйнується.
Думка про порожність і безплідність сучасної людини визначає символіку образів поеми та ремінісценції з міфів, зокрема з легенд американських індіанців. Поема стала віддзеркаленням внутрішнього стану покоління, яке після Першої світової війни розгубило ілюзії, утратило віру в гармонію життя.
Твір складається з п’яти частин і починається двома епіграфами, що в стислому вигляді доносять до читача основну думку твору.
Перший епіграф «Містер Куртц він умер» відсилає нас до героя повісті популярного англійського письменника Дж. Конрада «Серце темряви». Куртц — білий торговець у джунглях Конго, якого письменник називає «порожнім у серцевині». Куртц щиро вважає себе гуманістом, місія якого нести тубільцям світло цивілізації. Та якщо вони чинять йому спротив, треба змусити їх підкоритися. В ім’я цієї шляхетної мети Куртц створює навколо себе пекло, яке, зрештою, знищує і його самого. За мотивами повісті відомий американський режисер Ф. Коппола створив 1979 р. фільм «Апокаліпсис сьогодні», що розповідав про війну американців у В’єтнамі.
Вислів «шеляг для старого Гая» пов’язаний із невдалою Пороховою змовою 1605 р. За традицією, у цей день вулицями міст діти носили солом’яне опудало головного змовника Гая Фавкса і випрошували такими словами милостиню в перехожих, а потім спалювали опудало.
Причину спустошеності та бездуховності сучасної людини автор бачить передусім у руйнівній силі цивілізації, саме вона знищує культуру як цілющу силу духовності, природу як естетичний ідеал, саму людину як прояв божественної суті.
Поема побудована на зорових асоціаціях. Вищий прояв безглуздості існування порожніх людей — це “контур без форми, без кольору тінь”. Головним парадоксом твору стає відсутність очей у головних персонажів — порожніх людей. І дійсно, що можуть віддзеркалювати очі, якщо відсутня душа?
У людей зі зруйнованою душею не залишається надії, віри, любові. На них чекає лише смерть. Мотив умирання стає головним у поемі. Перший її прояв — смерть душі — люди вже пережили. Залишилося лише тілесне знищення як позбавлення від безглуздого існування.
У першій частині ми зустрічаємося з основними персонажами поеми: порожніми людьми.
У другій частині читачі опиняються у «соннім королівстві смерті», у «царстві присмерку». Навколишній пейзаж уражає безлюдністю й порожнечею, а світосприйняття людей викривлене й спотворене
Відчуття відчаю, пустки й самотності посилюються в третій частині, де перед нами розгортається панорама «мертвої країни кактусового краю»
Чи є якась альтернатива «порожнім людям»? Чи є в них надія? Вона начебто з’являється в четвертій частині у вигляді «одвічної зорі» і «троянди зі ста пелюстками», що вдумливому читачеві нагадає Рай «Божественної комедії» Данте. Фінал поеми не надто оптимістичний, бо малює картину Апокаліпсису, виплекану пустопорожніми людьми, які зневажили мораль, зруйнувавши і навколишній світ природи, і внутрішній світ власної духовності.
Закінчує поему апофеоз тілесної смерті. Страшний танок, що ведуть напівмерці навколо кактуса, пророслого з мертвого ґрунту, віршується в ритмі дитячої співанки: Світ кінчається саме так Світ кінчається саме так Світ кінчається саме так Не вибухом а вищанням.
Т.-С. Еліот вважав, що сучасний світ прямує у безвихідь через спустошену землю і людину, яка виснажила себе сама. Його світосприйняття збігається з гірким визнанням Ш. Бодлера: “Коли ми чинимо добре чи зле, ми є людьми, і краще, як це не парадоксально, чинити зле, аніж нічого не робити”. Порожні люди Еліота нічого не роблять і тому не існують.
Світ спустошених людей не має жодного шансу на виживання, бо він розпався зсередини, а не від зовнішнього вибуху. Він знищив себе, зруйнувавши природу, зневаживши мораль, відкинувши Красу. Т.-С. Еліот віщував апокаліпсис, виплеканий порожніми людськими душами.
Поетичний світ Т.-С. Еліота позбавлений світла, радості, гармонії. Розбиті образи, спустошені пейзажі — це символи хаосу сучасного життя, безпорадного перед новими катастрофами. Письменник бачив своє призначення в тому, щоб випити самому — за всіх — гірку чашу безнадії, яка призначалася людству.
Поема «Порожні люди», яку іноді називають циклом, закріпила за Т. Еліотом славу «поета відчаю». Хаос сучасного життя, вульгарність цивілізації, занепад культури, девальвація людських почуттів і крах гуманістичної філософії — усе це призвело до духовної деградації людини. Ця поема — своєрідне волання до людства, у якого (дуже хочеться у це вірити) ще є час, аби зупинитись і все виправити…
