Повідомлення про Олега Ольжича

Олег Ольжич життєвий і творчий шлях — дитинство, студентські роки, Повідомлення про Олега Ольжича допоможе підготуватися до уроку. Інформація про Олега Ольжича може бути доповнена цікавими фактами.

Олег Ольжич життя і творчість

Олег Ольжич: дитинство

Олег Кандиба, який обрав собі псевдонім О. Ольжич, народився у старовинному місті Житомирі над тихоплинним Тетеревом, де жив його батько, знаний поет Олександр Олесь (справжнє ім’я — Олександр Іванович Кандиба).

Олександр Іванович до нестями любив сина, ніжно називав його Лелекою, присвячував йому вірші, проте бачив його нечасто, адже був заклопотаний пошуками роботи. Віра, залишивши сина у матері, виїхала до Петербурга, щоб продовжити навчання. Весь цей час маленького Олега виховували бабуся і дідусь. Уже в три роки він навчився читати, а в п’ять написав п’єсу на три дії з життя козаків і сам ілюстрував її, змалечку грав на піаніно та скрипці.

Нарикінці 1909 року О. Олесь перевіз сім’ю до Києва. Пізніше родина оселились у мальовничій Пущі-Водиці, де Олег пішов до школи.

Роки, на які припадає дитинство О. Ольжича, були для України надзвичайно складними. Хлопчик був свідком багатьох драматичних подій, пізнав холод і голод 1921 року, на власні очі побачив розгул терору і післявоєнну розруху. 1918 року мало не загинув батько, а 1919-го куля обірвала життя брата Віри Антонівни.

О. Олесь не полишає спроб допомогти родині, хоч і виїхав за кордон. Він надсилає грошові перекази, які не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест виїзду дружини і сина з Радянської України. Але тільки 1921 року, після публікації сатиричної, спрямованої проти діячів української еміграції збірки «Перезва», яка з’явилася 1923 року в Україні в дещо скороченому вигляді під назвою «Емігрантська перезва», Олесь заслужив прихильність більшовицької влади, і вона «з ласки» Володимира Затонського і Християна Раковського дозволила наприкінці 1922 року його родині виїхати з України. В січні 1923 року Олесь зустрічає Віру Антонівну і Олега в Берліні, а звідти разом вони перебираються до Чехословаччини. З цього часу розпочинається еміграційний період життя і невтомної праці майбутнього вченого, поета і політичного діяча.

Олег Ольжич: студентські роки

1924 року Олег успішно склав іспити за програмою гімназії і вступив на філософський факультет Карлового університету, одночасно відвідував лекції з археології, мистецтвознавства та історії в Українському Вільному університеті в Празі. Ще в студентські роки він проводив археологічні розкопки у Галицькому Поділлі, досліджував археологічні колекції в музеях Львова, Кракова, Праги.

На велосипеді об’їздив пів-Європи: Берлін, Потсдам, Росток, Вісмар, Любек, Гамбург, відвідував церкви, музеї, університети… Олег Кандиба мріяв дістати стипендію від Наукового товариства Шевченка для систематичних розкопок, посаду в музеї і попрацювати кілька років над мальованою керамікою, щоб «дати певну і тривалу схему розвитку цієї культури». У 23 роки він захистив докторську дисертацію за темою: «Неолітична мальована кераміка Галичини». Ольжич уже тоді демонстрував феноменальні знання свого предмета. В одному з листів до батька він писав: «Роботу свою по музеях я вже скінчив, маю єдину в своїм роді збірку кераміки з більшості селищ Галичини. Зустрівся я з тутешнім професором університету Козловським. Показалося, що він знає багато менше, ніж я, в мальованій кераміці і теоретично, і практично. Наприклад, по його власному музею водив його я! Відкрив йому очі (на свою голову!) на багато рідкісних примірників, що про них він не підозрював».

Здібному студенту після закінчення університету присвоюють ступінь доктора археології. На нього чекала блискуча кар’єра вченого. Ольжич на той час обіймав посаду асистента на кафедрі археології Українського Вільного університету і одночасно завідував археологічним відділом Чеського національного музею в Празі, читав лекції в Гарвардському університеті США. Тоді ж він опублікував ряд статей у престижних світових журналах, монографію, редагував наукові збірники. Дбаючи про організацію українського наукового життя за кордоном, О. Ольжич разом з іншими науковцями засновує там Український науковий інститут Америки. Водночас з’являються дві поетичні збірки О. Ольжича: «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940), які засвідчили про його непересічний талант.

Він міг стати видатним археологом, літературознавцем, поетом, культурологом. Його енергії і глибоких знань вистачало на все. Та йому судилась інша доля. Він лишився вірним заповіді Декалогу, прийнятій у серце іще в юності: «Здобути українську державу або загинути в боротьбі за неї» О. Ольжич обирає тернистий шлях державотворця і повністю віддає себе боротьбі за незалежність України. До речі, саме це було головною темою дискусій серед поетів — представників так званої Празької школи, куди, крім Ольжича, входили Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Юрій Липа, Юрій Дараган та інші відомі літератори.

Прагнення до високих ідеалів приводить Ольжича 1929 року до ОУН (Організації Українських Націоналістів), і він залишився вірним її ідеям до моменту своєї трагічної загибелі.

Отож Ольжич із головою поринає у боротьбу. З часом він стає першим заступником і правою рукою голови Проводу Українських Націоналістів Андрія Мельника, 1939 року бере участь у проголошенні Карпатської України, очоленої Августином Волошином. Він не лише керівник Культурної Референтури ОУН, але й координатор заснування Карпатської Січі, під його контролем — пошуки каналів придбання зброї, військові навчання, необхідність прийняття рішень, пов’язаних із повсякчасними провокаціями на кордонах і, врешті- решт, організація дисциплінованого військового відступу з Хуста в гори у зв’язку з угорською агресією. Після повалення Карпатської України він потрапляє до Тячівської тюрми, звідки вдається вирватися. Пізніше ці враження ляжуть в основу укладеного Ольжичем збірника свідчень і матеріалів про героїку і трагедію Карпатської України під назвою «Карпатська Україна в боротьбі».

Олег Ольжич: війна, арешт

На початку Великої Вітчизняної війни провідні члени ОУН та похідні групи, здійснюючи свої плани боротьби за незалежність України, виїздили в східні області, створювали в них свої осередки. Серед перших місіонерів був і О. Ольжич. У серпні 1941 року він прибув до міста свого дитинства — Житомира і поселився на тихій Лермонтовській вулиці в будинку No 13.

Одним з перших організаційних заходів, здійснених групою Ольжича в Житомирі, був випуск газети «Українське слово».

У період війни, як і в часи національного відродження 1917–1919 років, Житомир, а по суті вся область, знову стали ареною гострої боротьби різних угрупувань. Тут діяли радянські партизанські загони і підпільні групи, осередки бандерівців і мельниківців та інші. Непогоджені дії всіх борців, здавалось би, за одну мету — визволення з-під ярма німецько-фашистських загарбників — часто призводили до трагічних наслідків.

Хвиля українського відродження, що почалася після приходу німців, швидко пішла на спад. Уже 21 листопада 1941 року діяльність Української Національної Ради була заборонена, а на початку лютого 1942-го гітлерівська влада розпочинає масові арешти українських активістів. Попри це, провідники ОУН на Житомирщині вирішили впорядкувати могилу жертв Базарської трагедії 1921 року, провести біля неї під жовто- блакитними прапорами маніфестацію національної солідарності. В акції взяло участь місцеве населення, представники з Житомира та інших районів області. Роздратовані такою зухвалістю німецькі окупаційні власті повели ще масованіший наступ на національно-визвольних рух і його осередки. По всій Житомирщині було проведено повальні арешти. Масові розстріли учасників маніфестації фашисти провели в Житомирі, Базарі, Радомишлі та інших містах. Загинуло понад 700 осіб.

Смертельна загроза нависла і над О. Ольжичем. Відчуваючи небезпеку, він перебрався з Житомира до Києва і наказав членам ОУН перейти в підпілля або виїхати з України, однак багато з них відмовилося. Олена Теліга у відповідь на наказ терміново залишити Київ відповіла: «Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає». 9 лютого 1942 року її заарештовують і за кілька днів разом із чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими патріотами розстрілюють в Бабиному Яру.

Після розгрому газети «Українське слово» і Спілки письменників, очолюваної О. Телігою, О. Ольжич в березні 1942 року залишив Київ і переходить на нелегальне становище. У Львові він раптом вирішує попросити руки доньки улюбленого професора Білецького Катерини. 2 серпня 1943 року вони беруть шлюб в церкві галицького села Яблінка Вижня. Однак він узяв з молодої дружини слово, що до завершення війни вона триматиме це в таємниці, — щоб убезпечити її від можливих переслідувань. Обручки молодих зберігалися в окремому конверті. Коли у червні 1944 року Катерина зазирнула до конверта, вона побачила, що обручка Ольжича почорніла, хоча обидві були зроблені з одного металу.

Його заарештували 25 травня 1944 року на конспіративній квартирі у Львові. Кілька годин допит тривав там, після чого моментально було зорганізовано транспорт до Берліна, а звідти — до сумнозвісного Заксенхаузена. Ольжич одразу потрапив до «Целленбау» — своєрідного карцера в таборі. Допити і катування тривали більше двох тижнів, доки смерть не зупинила тортури. Єдине, що лишилося у коменданта Заксенхаузена, — це власноручна заява Ольжича, де він відмовляється від будь-якої співпраці з німцями, заявивши: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!» Фашисти закатували його на смерть 9 червня 1944 року. До коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя звернулися з проханням віддати рідним тлінні останки О. Ольжича. Щоб десь поховати по-людському. Комендант пообіцяв, але… Не було чого повертати: попіл спалених жертв фашисти відправляли на миловарний завод. З праху О. Ольжича, отже, зварили мило для потреб Третього Рейху. Немає на білому світі могили Ольжича. Ми знаємо лише місто, де він народився (Житомир), і місце, де його закатували («Целленбау», Заксенхаузен).

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: Письменники

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *