«Поза межами болю» скорочено

поза межами боля коротко
«Поза межами болю» — письменник показав боротьбу в людині біологічних інстинктів і духовної волі до життя, підніс загальнолюдські цінності — дружбу, вірність, гуманізм, любов до рідних та батьківщини, що єднають людські серця, звільняють і просвітлюють душу. Твір краще читати повністю, але якщо ви хочете згадати короткий зміст можна читати «Поза межами болю» скорочено. Якщо цей варіант занадто довгий, читайте короткий переказ «Поза межами болю»

Турянський «Поза межами болю» скорочено

Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті.
Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві. Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прірву.
Я чудом остався між живими. Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу. І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів. І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили. Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння з´єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами. І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.
Ні, я не можу, я не смію мовчати. І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов´язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті. І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.
Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, Богом і людьми забуту могилу! Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності. Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум´ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.
І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо через сльози і терпіння шлях веде до просвітління: Хто боровся, скутий тьмою, Тому сонце — мрія мрій.
Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський «шлях смерті».
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців. По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення. І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля. Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.
Земля відцуралася їх. Вона кликнула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісті, де на кожному кроці чатує смерть. Відгородила себе від них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скам´яніло.
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею. А всередині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір. Вони наче висять між небом і землею. Між життям і смертю.
Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах. І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що, руйнуючи життя, й сам погиб. І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, і то підносять гордо і грізно кам´яне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни.
З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму, безнадійності.
Та проте здається, що дух руїни не завершив ще свого діла знищення. Могутній володар тих диких безвістей — мороз — скував і приспав його і все кругом закляв. І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля — все нараз замовкло і скам´яніло.
Та серед цієї заклятої, скам´янілої тиші небес, хмар, гір і глибини царить якесь повне грози й таємне ожидання. Хмари до хмар, гори до гір притулилися в німій тривозі і наче шепчуть до себе:
— Хтось незабаром явиться…
Хто це буде? Що це буде? Чи оркан1 струсне горами й безоднями? І порве всі іскри життя, яке аж тут заблукало, в божевільний вир, і одним ударом усе загасить, усе розіб´є, розтрощить та кине у тьму небуття?
Вже довго вони блукають по албанських безвістях. Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті. В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.
Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах. Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева. Тіло з них майже зникло. Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках. Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять. І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж. У них уже ледве видно сліди обличчя. Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур´ян на розораній скибі. Очі сховалися глибоко в лобі. Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля. Коли одна людина гляне в лице другій, здригається. Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
— Смерть…
Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других. І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити. Шукають неба. Та неба немає. Тільки байдужа і скам´яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку: «Смерть».
Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями. А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне. І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються. І шукають у замученій душі світла. Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності. Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість. І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля. їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину. Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все. І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі. І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними. Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими
винятками вони всі, здається, збожеволіли. І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах. Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів. Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися. Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не од стали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина. Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї. Людина витягає руки й розказує сербові:
— Мої діти ще оттакі маленькі.
Показує рукою, які маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
— Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя. Лунає гук вистрілу. І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Кожна людина збирає останки сили, щоб не впасти. Ідуть з найтяжчим зусиллям. Уста судорожно затиснені, жили на темно-сірих і зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одірватися від обличчя.
їхні голови хиляться безсильно на груди. Наче невидима сила закинула їм тяжкі верії на шию і гне й тягне їх живосилом до землі. Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть? Деякі забули мову.
У найбільшій частині людей серце вже заснуло. Воно не почуває вже більше ніякого болю, ні бажання. Ніякої туги за життям, ні за далекими єствами. Батько… мати… жінка… діти?.. Що це?
Якась імлою овіяна, в струї вічності похована, приспана в душі згадка з давньої-прадавньої, замерклої минувщини. Якась неймовірна, чудова казка з раю, котрого немає на цій землі.
Що їх зустріне через годину, через дві, завтра? Це їм байдуже.
У них уже немає навіть сили думати про те. Вони замкнули очі і сплять якийсь час ідучи, поки не ляжуть на «шляху смерті».
Здається, що ні боги, ні темні сили не мають відваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снігу. Небо, хмари, гори й людські тіні — все зникає й обертається в одну безконечну мряку, сіру, як життя, сумну, як смерть. Здається, світ поволі зсувається в якусь бездонну прірву.
З безодні виринає срібно-біла хмарка. Як сонна мрія, знімається над ними і пливе настрічу понурій тьмі небес.
Ні, це не хмарка… Це якесь дивне єство, що співчуває людському стражданню. Це одинокий, ясний, добрий дух. Він запитує когось у чорних хмарах:
— Чому велиш серцю тіней ще слабо битися? Розбий те серце на шматки! Хай воно не кривавиться останніми каплями крові!
їх очі доганяють товаришів, яких вони покинули. І велика туга за ними й за життям, як останнє полум´я погасаючої свічки, розгорається в їх душі.
Перед ними сунеться поволі довгий ряд тіней. Повзе, як великий, розтоптаний хробак, який останніми зусиллями вверчується в сизу млу, щоб там супокійно сконати. Вони простягають руки за товаришами.
— Чекайте! Чекайте!
На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:
— Чекайте! Чекайте!
— Не йдім за товаришами,— кличе Сабо.— Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо албанської хати. Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас…
— Вовки прийдуть…— бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
— Може, й люди прийдуть…
— Люди? — питав Добровський.— Люди для нас — гірше вовків…
— Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії…— падькав Ніколич.
Добровський відповів:
— Одинока надія — якесь чудо або наші люди. Та не такі нуждарі, як ми… Але…
Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю. Може, там, глибоко внизу, є життя й людське серце.
Однак усі зусилля даремні. Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в
долину. Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.
— Не можу йти… не можу стояти… Ноги тремтять., тремтять…— шепче Бояні. Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
— Не сідаймо,— кличе Сабо,— це смерть!
Та дарма. І він сідає разом із другими. Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами. Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.
Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця. Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір. То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.
Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн. І тихесенько гомонить і бринить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.
Наче з-поза сумерків віків… з безкраїх засвітів… із-за океану вічності… ніжно… мрійно… тихесенько… гомонить:
— Тату… тату… сину!
Вони стрепенулись і глянули на себе. Всі тремтіли в лихоманці. Бояні лебедів:
— Огонь… огонь… огонь…! Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч. З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
— Виймайте Шекспіра, Ґете, Канта! Вони нам тут придадуться,— глузував Добровський. Але ще три дні тому вони мусили спалити їх. Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
— Те тарахкало придалося б дуже на вогонь…— шепнув.
— Дай спокій,— відповів Добровський.— Оця скрипка — це його очі…
Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі. Однак огонь погас.
Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:
— Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання. Добровський глянув на нього допитливо:
— Відкіля взяти цілого убрання? Коби тут іще був труп серба.
Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:
— Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше… Одначе треба, щоб де сталося вже скоріш…
— Як ти це міркуєш?..— шепнув Ніколич і з жахом подався назад.
— Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність — смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине…
В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:
— Ну… як уже слід мені висловитись виразно, то… один із нас мусить умерти…
При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і якась несамовито люта сила почала скоро вимітати марні останки життя й надії.
Блудними очима глянули на Саба, котрий сам наче злякався своєї думки й, мабуть, у бажанні злагодити її вражіння додав після короткої мовчанки:
— Для загального добра.
Добровський глянув йому бистро в очі й вицідив поволі, крізь зуби:
— Для загального добра — гинь ти!
— Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім´я. Бояні, як тебе звуть?
Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:
— Я хочу жити… хочу жити…
— Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?
Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.
— Хто з нас пожертвується добровільно для других? — напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.
— Я,— перервав мовчанку сліпий.
— Я,— пронеслося глухо з уст Пшилуського. Оба вони все мовчали.
Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям. Добровський сказав:
— Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.
— Але що з тобою… Пшилуський? — нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.
— Маєте кріс,— відповів глухо Пшилуський.
— О Боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,— падькав Ніколич.
Всі зрозуміли.
— Хто з нас найслабший? — питав Сабо і глянув на Боянія.
Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.
— Я даю ось яку раду,— сказав Сабо.— Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу. Будемо бігати і скакати довкола цього корча. Біганням огріємося трохи, тоді — про мене — роздираймо наше дрантя на вогонь! Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..
Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав:
— Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді.
Німий жах охопив їх. І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути. Так мусило бути!
Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча. Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: «Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб´ють!»
Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад. Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше. Ніхто не хотів зоставатися позаду других, щоб не показати, що він найслабший. Було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця.
Нагло якась дивна сила прикувала мої ноги до землі. Руками я заслонив спершу очі, потім кулаками став бити себе по чолі. Хотів розвіяти затміння, котре в цій хвилі насунуло на мій мозок, або вбити правду, що станула мені перед очима. Бо нагло видалось мені, що мої товариші щезли і якісь дивні марева вищирили очі на мене…
І нараз якесь шалене бажання огорнуло мене:
Упасти, впасти, впасти трупом на місці або скочити у провалля!
Добровський скакав, як навіжений.
Пристанув на хвилину і глянув на чорне небо та в недру. На його обличчі боролися біль і гордість чоловіка, що, кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності. Засміявся глумно й закликав:
— Хотів би я розбити скам´яніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання! Тоді боги стали б людьми, а люди братами.
Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Але на короткий час інстинкт життя показався таким могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом.
Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його грудей крик жаху, так виглядали їх обличчя під час танцю. Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним опієм і безмежним бажанням життя. Слабий усміх тих очей і їх огонь із-за того, що танець збуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завмираючого лиця.
Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів. Глянув на мене. Здавалося мені, що його очі так і питали:
— Коли ж уже… один із нас…? Доки будемо чекати?
В першій хвилині я мав вражіння, що не мій товариш глядить на мене, а смерть. Я хотів крикнути, як кричить кожна людина, котру мучить чорна мара, але схаменувся й запанував над собою.
— Ти думаєш,— казав я до нього,— що я не зумію так гуляти, як ти? Ось поглянь!
Я став скакати так само, як він. А щоб дати ще більший доказ, яка в мене сила й бадьорість, хоча смертельна втома й жах мене мучили, я тремтячим, завмерлим голосом заспівав веселу народну пісню.
Сабо відвернувся від мене і став тепер скакати все напроти Боянія та дивився йому вперто й визиваюче в очі. Ледве живий Бояні, який ще слабо переступав з ноги на ногу, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його. Бояні зважився спитати його слабим голосом:
— Чому так дивишся на мене, як сатана?
Сабо не обізвався, тільки більше вп´ялив у нього свої убивчі очі.
Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім
усяке почуття болю, боязні й терпіння. Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми та шепоче:
— Хай упаде… роздавить… кінець… супокій…
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто на нього. Він хоче кинутись на землю й чекати, аж гора впаде й роздавить його. Нагло побачив перед собою очі Саба. Спотикнувся й упав. Божевільний жах його обхопив, що не гора, лиш людина несе йому смерть. Це додало йому нової сили. Зірвався, як малий хлопчина, наче м´яч, відбився від землі і став, гуляючи, кричати:
— Вона мені ногу підставила. Але я її копну… копну!.. Хаха-ха!
Копав її і посував у напрямі кручі.
Шалений танець найслабшої тіні наче заразив других.
…Як перекотиполе, гнане бурею, як соломки на хвилях розшалілого моря, так кидалися людські тіні в дикім танці життя і смерті. їхні смертельно-тривожні обличчя, похожі на брудно-сірі, зелені й фіолетні черепки із глини, які ось-ось розсипляться, їхнє дивне гукання та дика, душу роздираюча музика Добровського будить почуття, що нараз земля розступиться під ними й небо впаде на них.
Щось невідоме, як тайна буття, безмежне, як вічність, визирає з їх очей і з кожного їхнього руху. Що це? Маленька іскра.
Вона росте й вибухає могутнім огнем, який обіймає всесвіт.
…Доле, доле! Невже з цього хаосу не вернути нам назад до життя, на шлях сонця? Яка сила в тому мертвому світі зуміє вирвати нас із цього замерзлого пекла? Нема такої сили. Бог прокляв нас.
Всі великі й добрі сили відцуралися нас.
А може, єсть іще на небі… на землі які маленькі, ангельські єства, що мають яку-небудь цілющу силу? Може, ці маленькі ангели могли би врятувати нас? Сину, мій сину маленький! Молися, сину, за батька! Може, твоя молитва невинного ангела проб´є скам´яніле склепіння небес.
…Серед виру танцю, крику й почувань тяжко розібрати, де кінчився розум, а починалось божевілля.
Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати. Стояв і дивився в безодню, а його очі блукали по застиглих хмарах. Однак мороз примусив його знов скакати. Зробив кілька кроків і упав. Тепер не був уже в силі зірватися легко на ноги. Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
— Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили голови й мовчали. Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша. А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
— Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
— Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,— сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі. Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м´якими, лагідними словами:
— Любий Сабо, подай мені свою руку! Тепер я не боюся смерті.
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій. Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
— Прошу вас, товариші: як побачите мою матір… як моя мати питатиме вас за мною… то скажіть їй, що ви мене ніколи не бачили…
Коротке хлипання струснуло ним.
— Ні, ні… товариші… не кажіть їй так… перекажіть моїй матері… любе, добре слово від мене… І скажіть їй, товариші, що я вмер… у теплій хаті… на білій постелі… Прошу вас, товариші… поможіть мені встати…
Товариші підняли його.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
— Нікого не бачу… Невже я у сні бачив матір?.. Мамо, не пливи до мене!.. Бо як побачиш мене… то серце тобі з болю трісне… Будь здорова, мамо… й не плач дуже за мною!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
— Зимно мені… зимно… зимно…
Добровський потішав його:
— Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине. Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і — було йому добре. Його мати таки прийшла до нього. І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
Доки їх тіло, зціплене морозом, боролося при допомозі вогню зі смертю з зимна, доти всі інші болі наче сховалися в тіні й чатували на догідну хвилину. Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися.
Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості. Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!
Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі.
Коли полегшало, Ніколич почав падькати:
— Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне.
Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.
Нараз він запитав Ніколича:
— Чи хочеш дійсно жити?
— Хочу.
— Чи всі хочете жити?
— Всі.
Ніколич кинув оком на Штранцінгера й питав шепотом Добровського:
— Чи сліпий також хоче жити?
— Запитай радше, чи сліпий живе?..— відповів потихо Добровський.— Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас… поза межами болю.
— Я не хочу жити,— сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський. Глянули на нього із зачудуванням:
— Чому?
Відповів лиш: — Не питайте.— І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
— Чи хочете жити за всяку ціну? — спитав Сабо.
— За всяку ціну.
— Але як? — звучало невимовлене питання.
— Як так, то маємо спосіб… гляньте он там! — сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися — на трупі Боянія.
Громом ударила в їх мозок якась думка. Що він думає? Невже ж мав би труп спасати їм життя?.. Це страшенне! Це нечуване! Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.
їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, стануло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Не було іншого рятунку. Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа. їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
— Бійтеся Бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич.— Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям.— 3 тебе нівроку естет… Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самой поганої глини, що мій і кожної другої людини? Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів! Що побачиш? Сама шкура й кості! А хто з´їв наше тіло?
— Нужда,— відповів Ніколич.
— Звідкіля нужда? Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині… Але це наша власна вина. Навіщо ми, люди, вбивали людей? Чому ми слухали волі темних сил? Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства. Де ж була наша душа й наша людська достойність? Ми самі стоптали її власними ногами. І це наш злочин. І за цей злочин мусимо вмерти. А хто з нас хоче жити, мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
— Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич.— Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання.
Добровський закінчив свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі. І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси… Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню,— закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
— Не журіться, товариші! Тепер собі людське м´ясо припечемо і з´їмо, сили зберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива. Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту. У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні нетри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло. Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні. Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна. Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби поконати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого. На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар. Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи. Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть…
Хтось нараз тихесенько зітхнув. Хто це? Сліпий товариш. Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе. Шукав своїх очей — своєї скрипки. Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло. Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни. Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі. І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник. І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою. Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки. І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи. Здавалося, що
скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:
У безкраїм темнім царстві Зачарованої тиші Дух таємний гомін чує: Море вічності пливе… Дзвони дзвонять… гомін ходить… В горах, долах гомін родить… Стелиться на сонце шлях. Великодні дзвони дзвонять…
Сон чи ява?.. Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді… Якийсь голос кличе… Чую рідне слово:
— Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… зимно… пізнаєш мене?
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності. Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина. Він розказує:
— Знаєш: я впав хворий позаду. На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня. Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом. Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе. Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав. На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося. Я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний. Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока. Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, Богу дякувати, будеш здоров.
— Де мої товариші?
— Остались на горі й сидять довкола огнища.
— Огонь горить?
— Ні, погас.
— Вони мертві?
— Не думай тепер про них…
Важке мовчання.
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров. І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі. І тихо щезли під ледом.
Коментарі:
  1. 12 месяцев ago
  2. 5 месяцев ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *