«Про що говорили козаки, згадуючи свого отамана»

тарас бульба скорочено

«Про що говорили козаки, згадуючи свого отамана» твори за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба»

Щойно закінчилася скажена гонитва. Коні, немов птахи, знесли їх з кручі до рятівних лодій. Сильними ривками врізалися в хвилі весла. Піт заливав обличчя, в’їдався в очі. Важко здіймалися груди.

Здавалося б, які там розмови!

Але голови самі поверталися туди, де вогненним стовпом і білим димом закінчилося його життя, туди, звідки ще кілька хвилин тому звучали слова його останньої команди.

— Звичайно, повернемося, батьку! Погуляємо і помстимося за тебе!

… Лодії винесло на стрижень. Кулям з берега вже не дістати. Хтось витягнув з кишені люльку, але так і не доніс до рота.

— Боже мій! Який був чоловік! Мій батько з ним в трьох походах. Кажуть, він під Дубно молодшого сина вбив своїми руками, не витерпів сорому за зрадника.

— Зате за старшого його, Остапа, всі уманці, як один, все б віддали. Ті, хто залишився в живих під Дубно, розповідають про нього, як про казкового богатиря.

— Ніякій він не казковий, а козацький. Син Тараса Бульби і товариш його. Розумієш?

— Навіть, якщо він сина такого виростив, вже недарма жив.

— Слухай, а правду кажуть, що батько в Варшаву їздив, врятувати його хотів, але не зміг?

— Значить, ніхто не зміг. Батько на страту ходив. Уявляєте, за його голову нагороду призначили, ляхи все військо в Варшаву стягнули, а він з’явився на площу і дивиться, як там наші. Як його син. Хто б ще так зумів!

— Так, важко дивитися, як твого рідного, останнього, кров твою мучать.

— Так це не все! Коли Остап. Коли зовсім не під силу стало, крикнув: «Батьку! Де ти? Чуєш ти? »- Він відгукнувся. Вірите? Відгукнувся!

— Він же і нам сьогодні відгукнувся, крикнув про човни. Спас.

— Тому що своїми синами рахував. Пам’ятайте говорив: «Синки.» Може ж так бути, щоб не кров’ю, а душею зріднилися?

— А я на Січ пізніше прийшов. Я вперше про нього від кобзаря Перебенди почув. Думав, прикрасив, такого не буває. А побачив своїми очима — відразу з ним в похід пішов. Тепер знаю: він і справді жива легенда.

— Жаль, не жива, — і обернувся на згасаюче полум’я.

— Ні, жива! Ми будемо пам’ятати. Ми дітям, онукам розповімо — значить, буде жити в пам’яті. Він як Господь на хресті за нас усіх смерть прийняв. Як же можна таке забути!

І довго ще звучали на Дніпрі їх голоси.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *