«Про що говорили козаки, згадуючи свого отамана»

«Про що говорили козаки, згадуючи свого отамана» твори за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба»

Щойно закінчилася скажена гонитва. Коні, немов птахи, знесли їх з кручі до рятівних лодій. Сильними ривками врізалися в хвилі весла. Піт заливав обличчя, в’їдався в очі. Важко здіймалися груди.

Здавалося б, які там розмови!

Але голови самі поверталися туди, де вогненним стовпом і білим димом закінчилося його життя, туди, звідки ще кілька хвилин тому звучали слова його останньої команди.

— Звичайно, повернемося, батьку! Погуляємо і помстимося за тебе!

… Лодії винесло на стрижень. Кулям з берега вже не дістати. Хтось витягнув з кишені люльку, але так і не доніс до рота.

— Боже мій! Який був чоловік! Мій батько з ним в трьох походах. Кажуть, він під Дубно молодшого сина вбив своїми руками, не витерпів сорому за зрадника.

— Зате за старшого його, Остапа, всі уманці, як один, все б віддали. Ті, хто залишився в живих під Дубно, розповідають про нього, як про казкового богатиря.

— Ніякій він не казковий, а козацький. Син Тараса Бульби і товариш його. Розумієш?

— Навіть, якщо він сина такого виростив, вже недарма жив.

— Слухай, а правду кажуть, що батько в Варшаву їздив, врятувати його хотів, але не зміг?

— Значить, ніхто не зміг. Батько на страту ходив. Уявляєте, за його голову нагороду призначили, ляхи все військо в Варшаву стягнули, а він з’явився на площу і дивиться, як там наші. Як його син. Хто б ще так зумів!

— Так, важко дивитися, як твого рідного, останнього, кров твою мучать.

— Так це не все! Коли Остап. Коли зовсім не під силу стало, крикнув: «Батьку! Де ти? Чуєш ти? »- Він відгукнувся. Вірите? Відгукнувся!

— Він же і нам сьогодні відгукнувся, крикнув про човни. Спас.

— Тому що своїми синами рахував. Пам’ятайте говорив: «Синки.» Може ж так бути, щоб не кров’ю, а душею зріднилися?

— А я на Січ пізніше прийшов. Я вперше про нього від кобзаря Перебенди почув. Думав, прикрасив, такого не буває. А побачив своїми очима — відразу з ним в похід пішов. Тепер знаю: він і справді жива легенда.

— Жаль, не жива, — і обернувся на згасаюче полум’я.

— Ні, жива! Ми будемо пам’ятати. Ми дітям, онукам розповімо — значить, буде жити в пам’яті. Він як Господь на хресті за нас усіх смерть прийняв. Як же можна таке забути!

І довго ще звучали на Дніпрі їх голоси.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *