«Реквієм» А. Ахматової — пам’ятник жертвам сталінського терору

Твір «»Реквієм» Ахматової — пам’ятник жертвам сталінського терору»

Про страхіття доби сталінського терору ми знаємо тепер багато зі спогадів очевидців, творів, літератури, кінематографа. А в тридцяті роки минулого століття про них говорили пошепки. Анні Ахматовій — видатному російському поетові (саме так, вона ніколи не називала себе поетесою) довелося сповна пройти шляхом випробувань того часу. Ще 1920 року був розстріляний більшовиками її перший чоловік М. Гумільов, відомий російський поет, у минулому царський офіцер. 1935 року були заарештовані як «учасники антирадянської терористської групи» син Ахматової Лев Гумільов і її другий чоловік М. Пунін. Після листа Анни Ахматової до Сталіна їх звільнили, проте через три роки Л. Гумільова заарештували знову. Довгих сімнадцять місяців провела мати в тюремних чергах, поки вирішувалась доля її сина. Там, у тих страшних мовчазних чергах «під люті стужі і в липневі дні під красною осліплою стіною» зародились вірші з циклу «Реквієм», який згодом вона назвала поемою.

У прозовому «Пролозі» до поеми Ахматова розповідає, як одного разу незнайома жінка з в’язничної черги запитала поета, чи зможе вона описати все побачене і пережите. І Ахматова дана собі клятву: попри смертельну небезпеку вона донесе правду до нащадків. Вірші з «Реквієму» створюванися у 1934—1940 рр. і на початку 60-х років. Рукописи, як правило, спалювалися після того, як автор та декілька друзів, яким Ахматова довіряла повністю, запам’ятовували вірші, і тільки 1962 року повний рукопис поеми було передано до редакції журналу «Новий мир».

Проте за життя Ахматової твір у Радянському Союзі так і не було надруковано. «Реквієм» побачив світ спочатку за кордоном 1963 року у Мюнхені і лише 1988 року — в Росії. Вже сама історія створення і публікації поеми багато шо розповідає нам про той час.

Хоча в основу твору покладено реальні факти з життя автора, зміст поеми не зводиться до сімейної трагедії. Недаремно, передаючи рукопис до «Нового мира» Ахматова поставила до твору епіграф із одного зі своїх віршів:

Ні, не під чужинним небозводом
Вирієм я тішила судьбу —
Я тоді була з своїм народом.
Там, де мій народ, на лихо, був.

Поема звучить від першої особи множини «Ми» — це народ, це всі ті, що страждали, оті нещасні матері, дружини, дочки, з якими Ахматова стояла у нескінченних чергах, щоб вимолити право на побачення, щоб довідатися про долю, щоб віднести передачу… Для тих, хто стоїть перед в’язницею, світ став мертвим. Від їхнього горя «никнуть гори», «кам’яніє ріка». Посміхались у ті часи тільки мерці, бо раділи смерті, яка була миліша за життя. Прекрасний Ленінград, дорогий серцю Ленінград перетворився на «зайвий доважок» до в’язниць, бо в думках, у приватних розмовах пошепки найболючішими темами були арешти, ув’язнення, Хрести, «в’язнів полки».

І безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
І під шинами чорних «марусь».

А над скованою горем і страхом країною лине крик душі матері, для якої життя без сина втрачає сенс. Світ осяває велика зоря як знак апокаліпсису.

Поема складається із низки епізодів, проте вони, ніби мозаїка, створюють виразну картину трагедії «стомільйонного народу», від імені якого Ахматова проголосила свій «Реквієм», зітканий «всім із бідних, у них же підслуханих слів».

Цей твір, який став пам’ятником безневинним долям, обірваним тоталітарним сталінським режимом, є водночас і свідченням високого подвигу Анни Ахматової — матері, людини, поета в ім’я свого народу.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *