Роль Мефістофеля в трагедії Й. В. Ґете «Фауст»

Твір «…робить лиш добро, бажаючи лиш злого» 

Мефістофель є втіленням злої мудрості. Він до тонкощів знає людську натуру і як ніхто вміє скористатися її слабкостями.

Ім’я Мефістофеля складається з двох давньоєврейських слів: «Мефіз» — руйнівник і «Тофель» — обманщик. Це одне з численних імен диявола.

Завдання Мефістофеля — спокусити Фауста, зіштовхнути його з морально бездоганної позиції і тим самим довести, шо люди — Божі створіння — нікчемні. Він постає перед нами як утілення крайнього скепсису, недовіри до «божественної» піднесеної природи людини. Недарма Мефістофель почуває себе в рідній стихії у погрібці Авербаха. П’яне гульбише, ниці пристрасті, розгул хтивості, що панує там, — усе це якнайкраще відповідає уявленню диявола про людину.

На думку Мефістофеля, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та розваг. Але для Фауста таке «солодке життя», свого роду ідеал обивательського добробуту, не має ніякої цінності.

Мефістофель переконаний у нерозбірливості чоловіка в коханні: «Тепер з тим хмелем у голівці Гелену вбачиш в кожній дівці». Це він звертає увагу Фауста на юну Маргариту — пересічну дівчину із звичайними життєвими запитами.

Мефістофель невисокої думки і про жіночу цнотливість. Сам він легко спокутує Марту — дружину солдата. Водночас він прагне дати Фаусту наочне свідчення, як саме треба поводитися з жінками. Проте настирна опіка Мефістофеля тяжка для Фауста. а цинічна іронія диявола викликає внутрішній протест.

Мефістофель щосили намагається розбестити Фауста. Проте любовна колізія Фауста і Маргарити йде своїм шляхом, і князь пітьми залишається часто лише пасивним спостерігачем.

Образ Мефістофеля у трагедії неоднозначний. Сам Гете пояснював цей образ як «дух заперечення». Мефістофель не лише «заперечує» щось недосконале в житті, а й тим самим звільняє шлях для досконалішого. Так, Мефістофель, намагаючись висміяти і знеславити дії та вчинки Фауста, цим самим спонукає його до більшого духовного самовдосконалення та активного життя. Мефістофель — уособлення такого заперечення, яке не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток. У «Пролозі на небі» Господь говорить:

Людина не всякчас діяльності радіє.
Понад усе кохає спокій;
Потрібен їй супутник ворушкий.
Щоб бісом грав і збуджував до дії.

Протиставляючи добру зло, дух заперечення спонукає творити добро. І буде так, доки люди живуть на білому світі.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *