Сонети Шекспіра українською

Сонети В. Шекспіра на українській мові — одна з найпрекрасніших сторінок інтимної лірики світової літератури. Знавець людської психології, поет оспівує почуття кохання і дружби, захоплюється людиною та красою її почуттів.

В. Шекспір вніс у традиційний сонет чимало нового: він змінив його форму, доповнив тематику, присвятивши окремі вірші дружбі, замість ангелоподібного ідеалу створив образ коханої — реальної жінки, яка теж заслуговує на велике кохання.

Сонети в перекладі Д. Павличка

Сонети Шекспіра українською

Сонет 1

Ми прагнем, щоб краса потомство мала,
Щоб цвіт її ніколи не зачах,
Щоб квітнула троянда нетривала,
Все наново постаючи в бруньках.

А ти, закоханий у власну вроду,
Її годуєш полум’ям своїм,
Розвалюєш — скажи, кому на шкоду? —
Душі своєї багатющий дім.

Ти, хто весні сьогодні пишна пара,
Пригноблюєш весняне почуття,
Як той багатий, та нещасний скнара,
Змарновуєш на вбогості життя.

Світ пожалій, не зводь красу до гробу,
Віддай природі борг — свою подобу!

Сонет 2

Як сорок зим, суворі й невмолимі,
Чоло твоє поріжуть молоде,
А врода юності більш не цвістиме
І вже зів’ялим листом опаде,-

Що скажеш ти, де молодості шати?
Слова: «Я зберігав недбало їх»
Ганебним будуть вироком звучати
Тоді в устах, розтратнику, твоїх.

Чи відповідь не краща від тієї:
«Оце мій син, на нього подивись,
В нім виправдання старості моєї
І свідчення, яким я був колись».

Раз по раз дивлячись на сина свого,
Подібним станеш сам до молодого.

Сонет 6

Не дай зимі нищівною рукою
Весни й твоєї погубити шал.
Жагою сповни будь-який фіал,
Помнож скарби не літом, а весною.

Це — не лихварство, гідне осороми,
А з власної краси належний зиск,
Це сил поновлення і юний блиск,
Це десять Я навколо тебе в домі.

Ти щастя десять би разів помножив,
Якби відбився в десятьох синах.
Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,
Бо погасить твого вогню не зможе.

Вродливий ти, тож не давай краси
Під вістря невмолимої коси.

Сонет 8

Твій голос — музика, чому ж тобі
Несуть печаль ясні музичні звуки?
Чом любиш те, що зроджене в журбі,
Чому жадаєш ти нудьги й розпуки?ї

Чи гармонійна злагода звучань,
Для іншого весела та бадьора,
Тебе спечалює, мов смутку хлань,
Бо ж то твоїй самотності докора?

Прислухайсь, як мелодію свою
Перекидають одна одній струни,
Що схожі на розспівану сім’ю,-
Батьки щасливі та потомство юне.

Та пісня каже: згинь же, самото,
Якщо ти завжди сам, ти є ніхто!

Сонет 12

Коли вслухаюся в печальний хід
Годинника хвилиною нічною,
Коли дивлюся на прив’ялий цвіт,
На кучері, що світять сивиною,

На голі дерева, що для отар
Давали влітку тінь і прохолоду,
На зелень врун, що зв’яже їх жнивар
В снопи й складе в копу сивобороду,

Я думаю з тривогою про те,
Що молодість твоя минуща, друже;
Вона вже незабаром відцвіте,
А там косою час махне байдуже…

Нащадкам дай життя, як хочеш ти
Без остраху назустріч смерті йтиі

Сонет 16

Але чому, як час почав облогу,
Не йдеш війною на тирана сам?
Мій вірш слабкий, він опору тривкого
Не виставить запеклим ворогам.

Досягши верховин краси і сили,
Лани незаймані ори і сій:
Красуні лона радісно б відкрили,
Щоб юний образ повторити твій.

I проросте твоє найбільш тривале
Нове життя і тіла, і душі,
Якого внукам би не змалювали
Мої убогі й немічні вірші.

Віддай себе — і житимеш в століттях
В малюнку власному — у рідних дітях.

Сонет 21

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси.
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не брав так, як вони,
Скарбів земних, перлин всіх океанів,
Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда — над усе для мене,
І я писав, що мила — чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться,-
Вона не крам, що продають в крамницях.

Сонет 29

Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли з глухого неба талану
Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,
Хто має більше друзів і надії,
Хто розумом прославився метким, .
Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як жайвір, що возноситься в блакить
І на воротях раю творить співи.

Я не віддам,- хоч би й господь звелів,-
Твою любов за блага королів.

Сонет 34

Я нині без плаща подався з дому,
Бо днину обіцяла ти ясну.
Попав я в бурі клекітну содому,
А ти сховалась в тучу грозяну.

І, хоч лице моє, дощем побите,
Ти осушила, вийшовши з-за хмар,
Лишилося в мені несамовите
Страждання — підступу твойого дар.

Ти каєшся, та болю навісного
Тобі не втихомирити й на мить:
Покривджений не має втіхи з того,
Коли душа і в кривдника болить.

Але, о сльози, почувань перлини! —
Обернуті в скарби твої провини.

Сонет 35

За тим, що ти грішила, не жалій:
На місяці й на сонці теж є плями;
Троянда має колючки, а в ній,
Буває, хроб живе між пелюстками.

Всі — грішні. Я — також: з гріхів твоїх
Творю гучні епітети сьогодні,
Прощаючи тобі, впадаю в гріх,
Рятуючи — вкидаюсь до безодні.

Я виправдовую твій плотський блуд,
Роблюся адвокатом з прокурора;
Тягну себе самого я на суд,-
Ненависть відступає зла й сувора.

Я спільником грабіжниці стаю,
Що душу розплюндровує мою.

Сонет 55

Владарські монументи мармурові
Переживе могутній мій рядок.
І сяятимеш ти в оцьому слові,
А те каміння западеться в змрок.

Війна громаддя статуй перекине,
Зітруться в прах каменярів труди,
Та образ твій не знищиться, не згине
Від вибуху повстань і ворожди.

Всі переможеш ти зусилля смерті,
Хвалу твою нестиме віч світлінь,
Аж доки світ, мов лахмани подерті,
Не зноситься на спинах поколінь.

В серцях коханців до страшного суду
Ти житимеш, і я з тобою буду.

Сонет 66

Я кличу смерть — дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?1

Сонет 67

Чому в цей час, коли панує зло,
Ще й він живе, скрашаючи пороки?
Щоб, ним освячене, перемогло
Падлюцтво та безчестя темнооке?

Чому рум’янці в нього на виду
Відтворює косметика брехлива?
Чи треба підмальовувать в саду
Троянду, повну істинності й дива?

Чом він живе, як в ньому все старе,
Застигла кров давно від охолоди,
Чому Природа, мов жебрак, бере
Від нього підфальшовані клейноди?

Бере, аби сказати,- подивись.
Які багатства мала я колись!

Сонет 71

Не плач за мною, мила, не заводь,
Як дзвони сповістять у скорбній тиші,
Що хробам оддали вже мою плоть,
Що відійшов я в засвіти гидкіші

За світ гидотний; я тебе люблю,
Тому волію, щоб мене назавше
Забула ти, ніж мала б од жалю
Всихати, ці рядки мої читавши.

А як згадаєш ти про мене знов
Тоді, коли змішаюся з землею,
Не побивайся — хай твоя любов
Погасне із свідомістю моєю.

Не хочу, щоб великомудрий тлум ,
Твою скорботу піднімав на глум.

Сонет 77

Покаже дзеркало, як врода в’яне,
Годинник — як хвилини марно йдуть.
Лиш думка та, що на папері стане,
Непроминальну демонструє суть.

Свічадо зморшку, схожу на могилу,
Тобі являє — радості нема,
І, відкрадаючи у тебе силу,
Проходить час, мов злодій, крадькома.

Сховай же в писане, миттєве слово
Те, що не може пам’ять зберегти;
Знайдеш колись доглянутих чудово
Дітей свого ума й зрадієш ти!

Вчарований забутими рядками,
Новими збагатишся ти думками.

Сонет 80

Коли пишу про тебе, з горя в’яну,
Бо знаю: кращий є співець, ніж я;
Твою він славить вроду осіянну,
Звеличує в піснях твоє ім’я.

Але твої чесноти — ніби море:
На ньому вміститься і човник мій,
Що безмір вод так непомітно оре,
Втопаючи у хвилі штормовій.

Суперник мій іде понад глибини,
Він — корабель високий, наче дім.
А я — на мілині. Хто з нас погине?
Та що там шкоди в човнику малім!

Я знатиму, як прийде мить остання:
Одне і те ж — кохання і конання.

Сонет 90

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,
Коли зреклись і люди, і Господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.

Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп’яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.

Сонет 91

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,
Хто силою, достатком, хто умом,
Хто шатами — хай шиті всупір модам,-
Хто псом, хто соколом, хто скакуном.

І кожному в одній з отих марнот —
Вершина мрій і втіхи неземної.
Та не зрівняється ніхто зі мною,
Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов — над родові герби,
Над королівські пишні горностаї,
Коштовніша за всі земні скарби,
Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках,-
Як відбереш його — і щастю крах.

Сонет 116

Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець. То не любов,
Що розцвіта залежно від нагоди
І на віддаленні згасає знов.

Любов — над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це — зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.

Любов — не блазень у руках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі —
І щік, і уст незайману красу.
Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня- я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.

Сонет 123

Ні, часе, не хвалися, змін нема;
Нові ти зводиш піраміди й вежі,
Щоб здивувати нас, але дарма —
То все старе, лише в новій одежі.

Ми любим, щоб усе було старим,
Бо наші дні короткі; ти, одначе,
На нас пускаєш новизну, як дим,
Щоб затуманилося око зряче.

Реєстрами своїми нас не муч,
Все в них брехня — минувшина й сучасне;
Все робиш поспіхом, нашвидкуруч,
Одне засвічуєш — та інше гасне.

Твоєї не лякаюся коси,
Я правдолюб, а ти брехун єси!

Сонет 124

Якби любов моя була дитям
Випадку, то, подібно до байстряти,
У бур’янах коло огидних ям
Повинна б з волі часу розквітати.

Вона ж не випадкова — хай ідуть
На неї всі нещастя та знегоди,
Посміхнена погорда, рабська лють,
Жага й злоба принадливої моди,

Розсудливість холодна і стара —
Та не страшні вони моїй любові,
Сама ж вона несхитна, мов гора,
Звелась над примхи часу тимчасові.

Хай це посвідчить часу скоморох,
Що злом прожив, але для блага здох.

Сонет 129

Безстидства дух у хтивості живе,
А в дії хтивість — що то за потвора! —
Лжесвідчить, убиває, нищить, рве,
На дикощі й падлюцтво завжди хвора.

Її ненавидиш і любиш ти,
Мов довелось наживку проковтнути,
Яку дають, щоб з розуму звести,
Щоб жертва не злякалася отрути.

Летиш за нею, прагнеш те піймать,
Що тягне вже само тебе до згуби,
На пробу — то блаженство й благодать,
А потім — біль, шахрайство ядозубе.

До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть,
Ніхто не обминає згубну путь.

Сонет 130

Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди,-
А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.

Сонет 131

Ти деспотична, з серцем кам’яним,
Як всі красуні, пишні й гордовиті,
Бо знаєш добре — ти мій скарб, і ним
Я дорожу понад усе на світі.

Та що мені обмови й поговір!
Що ти смуглява — й слухати не стану.
Нехай! Та серцю я скажу: не вір
Чужим очам, заведеним в оману.

Щоб впевнити себе і очі ті,
Щоб і своїм очам не йняти віри,
Я ладен присягнути на хресті,
Що сніг темніший від твоєї шкіри.

Та не смугляве милої чоло,
А чорні вчинки — лиха джерело.

Сонет 137

Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
В красі не можу я краси знайти,
Стає потворність, наче врода зрима.

Причалили хай очі залюбки
В тій гавані, де всім човнам просторо.
Чому на мене ти куєш гачки
Із помилок мого слабкого зору?

Те, що лише моїм було колись,
Тепер належить всім — хіба ж я буду
Кричати — це неправда, подивись,
Як сяє чистотою купа бруду?!

Я бачу: правди в правді вже нема,
Мене поглинула брехні чума.

Сонет 138

Клянеться мила в правді без упину,
Я бачу — то брехня, та вірю їй,
Коли мене приймає за хлопчину,
Ненавченого в школі життєвій.

Так, юнаком вона мене малює,
Хоч знає, що пройшла моя весна.
Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує —
Тут з двох сторін панує лож одна.

Моя кохана побрехати рада,
Я рад: за юного беруть мене!
О, то закоханих найбільша вада —
Довір’я неправдиве й показне.

Ми дурим одне одного навзаєм
І наші вади брехнями влещаєм.

Сонет 144

Є дві любові, мов два духи, в мене —
Два янголи, що борються тихцем;
Дух кращий — то хлоп’я благословенне,
Дух гірший — то жона з хмурним лицем.

Вони обидва володіють мною.
Жадає в образі жіночім зло
Мого святця зробити сатаною,
Затьмарити його сяйне чоло.

Мій добрий дух борониться запекло.
Не знаю, стане чортом він чи ні,
Та знаю, що два янголи — це пекло,
Моя душа — це ж місце їх борні.

Вестиму в сумнівах життя суворе,
Допоки, зло в мені добра не зборе.

Сонет 146

Душе, навіщо прикрашати прах,
Де ти знайшла притулок на хвилину,
Кувати золотом на хаті дах
І зовні розмальовувати глину?!

Нащо тобі те в’януче майно
Вбирати в пишні розкоші й оздоби,
Коли на нього ждуть уже давно
Його єдині спадкоємці — хроби?!

Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви
І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю, і вона помре.

Сонет 147

Моя любов — гарячка; день при дні
Вона лише наснажує хворобу,
Розпалює жадання маревні,
Бажаючи звести мене до гробу;

Лікує розум мій мою любов,
Та доктор той вже в мене не буває,
Бо тих його суворих настанов
Я не хотів триматись, я — в одчаї;

Бажання — смерть, але не збутись їй,
Бо ліки не дають мені сконати;
Шаленець, я зробився сам не свій
Од правди, що її не хочу знати;

Я вірив: ти і чиста і ясна,
Ти ж — наче пекло, наче ніч, страшна.

Сонет 151

Любов не знає докорів сумління,
Хоч, звісно, совість — то її дитя.
Облуднице, мої гріхопадіння —
Ява твого гріховного життя.

Як зрадиш ти, я, наче для відплати,
Розпусті віддаю спрагненну плоть;
їй дозволяє дух тріумфувати,
Являти жизняну й нестримну хоть.

А слова іншого й не прагне тіло,
Ти тілу — нагорода дорога;
Воно готове коло тебе сміло
І падати, й вставати, як слуга.

Любов — вставання й падання без краю,
Я в ній народжуюсь і помираю.

Сонет 152

Я зраджую тебе, та, клянучись
Мені в любові, зраджуєш ти двічі,
Довір’я й клятву, що в одне зійшлись,
Ламаєш, хай-но одверну я вічі.

Чом я тебе в невірності виню,
Як сам невірним був? Моя кохана,
Я наскрізь бачу всю твою брехню,
Та всі мої присяги — теж омана!

Я клявся, щоб твою пройняти лож,
Твоєю чесністю і добротою,
Я очі закривав на все або ж
Їх змушував тебе вважать святою.

Божився я, що чиста й вірна ти, —
Та це брехня, їй краю не знайти.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *