Томас Еліот вірші українською мовою

Томас Еліот вірші українською мовою зібрані в цій статті.

Вірші Томаса Еліота на українській мові

«Ранок біля вікна»

Вони гуркотять тарілками, сніданок готуючи
В кухнях підвальних уздовж вичовганих
тротуарів, —
Зрозумілі мені душі смутні покоївок,
Що проросли без надії за ворітьми.
Коричневі хвилі туману набігають на мене
Круговоротом облич на дні вулиці,
Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,
Безпричинну усмішку, що висне в повітрі
I щезає над низкою дахів.

Перекладач: Максим Стріха

«Суїні серед солов’їв»

Ой, горе! Вразили мене на смерть! (З «Агамемнона» Есхіла)

Горила Суїні розставив коліна,
Руки впустив, регоче без тями.
Зебра на вулицях роздулась —
Стали з пасмуг жирафині плями.
Кола місяця штормового
На захід плинуть, аж до Ла-Плати.
Смерть і Ворон ширяють вгорі,
А Суїні вартує ворота рогаті.
В імлі Оріон із Псом,
Принишкли морів пустині;
Дама в іспанськім плащі,
Моститься на коліна до Суїні,
Падає, скатертину тягне,
Перекинула чашку з кавою;
На підлозі сіда зручніш,
Позіхає, панчоху підтягує;
Кавою облитий, сахнувсь
Аж на підвіконня, та змовчав;
Гарсон несе бананів, цитрин,
Фіг та з теплиці овочів;
Двоногий мовчун окавлений
Міркує, як би-то збігти;
Рахіль, вроджена Рабінович,
До грон простягає кігті;
Вона і дама в іспанському
Чи не змовились проти нього;
Тож він відхиляє гамбіт —
Очей не зведе, така знемога;
Виходить та й загляда у вікно,
Посміхається Суїні їм,
посмішку золоту
Обрамляють пишно гліцинії;
Хазяйка з кимось, не видно з ким,
У прочинені двері базікає,
А солов’ї*** за Серцем Святим,
Заливаються за базилікою,
Як заливалися в кривавім гаю,
Глушачи зойк Агамемнона
Й цвіркаючи рідким
На саван, і так осквернений.

«Порожні люди»

I Ми люди порожні,
Спустошені люди,
Соломою випхані,
Купчимось
I мозки солом’яні хилим.
Як шелести, шепоти наші
Тихенько й подібно
Тріщать шарудінням безсилим,
Як вітер в сухій ковилі,
Як лапки щурів на побитому склі
У нашій коморі.
Цей контур без форми, без кольору тінь,
Сила збезвладнена, жести без рухів;
О ті, що увійшли,
З відкритим поглядом у сонне царство смерті,
Згадайте нас — але обов’язково —
Не безсловесні душі пригадайте —
Спустошених
випханих людей.

II Я не відважусь зустріти очі в снах
У приспаному царстві смерті.
Їх тут немає:
Тут за очі править
Блиск сонця на пощербленій колоні,
Там дерево хитається,
I голос
Там виникає з вітровіння,
Іще величніший та дальший,
Аніж зоря у небі голім.
Дозволь мені не наближатись
У соннім королівстві смерті.
Дозволь, я збережуся
I збережу всі машкари свої,
Ці шкіри зі щура та крука й схрещені кістки —
Пересторогу,
Щоб вестися, як вітер в полі,
Не наближатися, —
Ми стрілись не востаннє
У царстві присмерку.

III Країно мертва,
Кактусовий краю,
Де ідоли камінні
Підвелися, щоб прийняти
Моління із долоней у мерця.
Вгорі — зоря вмирає миготливо.
Чи виглядає все подібно
У іншім королівстві смерті?
Прокидаємося самотньо
В годину, коли
Тіла нам проймає чулість,
Уста поцілунків прагнуть
Та мають складати моління каменю.

IV Очі не тут.
Тут немає очей
В долині, де гинуть зорі,
В порожній долині —
Зламаній щелепі королівств наших минулих,
В останньому з місць зустрічей
Ми зійдемось,
Притишуючи кроки,
Там, де потоки струмують широкоплинно.
Невидющі, доки
Очі в нас не воскреснуть,
Як одвічна зоря,
Чи троянда зі ста пелюстками.
В королівстві присмерку й смерті
Єдина надія
Порожніх людей.

V Обтанцюймо кактус колом
Кактус колом кактус колом
Обтанцюймо кактус колом
О п’ятій годині ранку.
Між думкою
Та дійсністю
Між наміром
Та дією
Падає Тінь
Це ж бо царство Твоє
Між задумом
I твором
Між почуттям
Та відгуком
Падає Тінь
Життя отаке довге
Між бажанням
I спазмом
Між можливістю
Та існуванням
Поміж суттю
Та між приниженням
Падає Тінь
То королівство Твоє
Для Тебе Життя
Для Тебе то
Світ кінчається саме так
Світ кінчається саме так
Світ кінчається саме так
Не вибухом, а вищанням.

Томас Стернз Еліот «Прелюдії»

Перекладач: Віталій Коротич

ІІІ З-під ковдри вивільнились ви
І горілиць лягли в чеканні.
Та вимагаєте дрімотно
Від ночі самовідкриттів.
У вас душа — з брудненьких марень.
Вони підстрибують до стелі.
Та раптом — в шпари — вдерся світ.
І світло звивисто з’явилось.
Кричать на ринвах горобці.

Ще дуже важко вам прийняти
Реальності раптову яву.
І ви скоцюрбились на ліжку,
Викручуючи папільйотки
Чи — охопивши жовті п’яти
Долонями немитих рук.

LA FIGLIA CHE PIANGE* Дівчина, що плаче (італ.).

Як мені тебе називати, дівчино?

Схилившись над вазоном, стала ти
На марші сходів —
О світла, світла в коси заплети —
До себе свій букет притисни —
І кинь його на землю. Подив
І болісний, і беззахисний,
Та світла, світла в коси заплети.

О, як все передбачити неважко:
Його нема, вона горює тяжко —
Від неї він пішов —
Пішла душа з пораненого тіла,
І тіло — оболонка вже спустіла,
Та я знайду
Не зболену любов —
Щось інше, зрозуміле і звабливе
Як потиск рук, як усмішка зрадливе.

Вона — вже спогад. Та крізь осінь тьмаву
Багато днів ще і годин
Її волосся, що на руки впало,
І руки, що букет стискали,
Бентежили мою уяву.
О що, коли б вони лишились разом!
І досі, як нудьгую сам-один,
Мене ця думка розважає часом.

Переклад М.Стріхи

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: Вірші

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *