Цитатна характеристика Планетника

планетник харчук

Цитати до образу Планетника з однойменної повісті Бориса Харчука зібрані в цій статті.

Цитатна характеристика Планетника

• «Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі».
• «Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене!»
• «Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа.
У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання».
• «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави — усе живе, усе для чого призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?»
• Про матір, людей: «Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю», «Люблю… я ніколи, їх не покину… хоч я серед них і останній — чередник…»
• «Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму».
• «Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки».
• «…Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана».
• «Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом…»
• «Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає…» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо».

• «Гнаний, кривджений і безпритульний,— все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися.
Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його.
Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує».

• «Дома чекали клопоти: згортав на загадку листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав’язку…»
• «Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди… Я повинен!»
• «Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,— косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв».
• «Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. …Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші».
• «І все село звірялося по ньому. Люди пам’ятали, як він посіяв рано — і вродило, як посіяв пізніше — й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він не абищо — мудрець, Планетник…»
• « Не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався б. На його подвір’ї не залежувався не то що гній, а й синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла отелитися, кликали і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався — не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: “Мені й так весело”».
• «Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі — просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці».
• «Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він заодно з Лісовиками і Лісовками, що його слухається Польовик. …Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку».
• «Хліборобство — його святе ремесло. …Тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом».
• «…Його любов зростала до землі. Її з неї не виторгнеш. …Його любов до землі клалася в скиби й покоси. …Тоді й земля повірила йому — його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним. Пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу».
• «Земля не могла існувати без його праці, як квітка без бджоли».
• «Не почувався розумнішим за бджолу і не вивищувався над комашкою. Злий вовк і той був йому за друга, бо якій ліс без вовка?»
• «Не стояти осторонь спостерігачем, а бути у самій цієї краси, належати їй, як і вона тобі. Її закон — твоє правило: не нівечити листочка з дерева. Листочок і ти — ви обоє народилися з діяння. І, наслідуючи листочок, уподібнюючись йому, як він умивається росою, так і собі, вмиваючись працею, діяти і примножувати красу світобудови, не засліплюючись корисливістю».
• «…Ти дій — для людських поколінь. І не покладай рук».
• «Він умів ткати полотно, то в що б вони з матір’ю одягалися».
• «…Йому доводилось спиняти хмари, викликати дощ. І навпаки — тучі розганяти… виправляв людям вивихи, складав кості, обкладаючи їх лубом, коли хтось ламав руку або ногу, й допомагав худобі».
• «Я ніс засвічені свічки, а вранці сам згорю,— ну й дарма, тільки жаль, що не встиг злетіти у небо, не встиг…»

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *