«У невідому путь» притча

ыван липа

Черепаха з’явилася на світ у затишній долині, біля широкого ставу, що поріс очеретом.

Цілі рої веселих комашок були їй солодкою поживою.

Коли вдоволена, грілася проти сонця, — усе дивилася на далеку гору, де сідали орли ширококрилі.

Звідти щоранку випливало в тихе повітря сонце тепле, а ввечері виходив місяць ясний.

Там небесна блакить ніжно обнімала зелену верховину…

І полюбила черепаха сонце і місяць, і блакить небесну, і забажала до нестями пізнати їх.

Помандрувала в далеку, невідому путь…

Місяці переходила широку долину..

Усе журилася за поживою.

Тихо, поволі полізла вгору, вище й вище…

Обережно ступає, нога за ногою, впивається сильними кігтями в тверду землю, цупко за неї держиться, бо знає: як тільки зірветься з гори, то або зараз перевернеться на спину і так умре, або каменем полетить униз і там розіб’ється.

Смерть однаково неминуча їй – страшна і дочасна.

Лізе вгору уперто, довгі роки, усе поволі, усе обережно, посуваючись нога за ногою.

Постаріла, мохом поросла.

І чим вище підіймається, тим менше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим далі од гори одходить небесна блакить.

Лізе ще довго-довго…

Терпить голод і холод, зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в теплу долину повну поживи й безжурного життя.

Вернулась би назад, — так не може спуститися з крутої гори, бо зараз же покотиться каменем і буде їй смерть.

Лізе знову угору, а дивиться вже у долину…

А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхів’я, то побачила:

Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем…

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *