«Україна в огні» образи

украъна в огны

«Україна в огні» — кіноповість Олександра Довженка, присвячена подіям Другої світової війни, долі сільської родини та простих селян. «Україна в огні» головні герої — сильні, мужні, на їх долю випало багато випробувань.

«Україна в огні» герої:

  • Лаврін Запорожець,
  •  Тетяна — його дружина,
  • п’ять синів Лавріна: прикордонник Роман, артилерист Іван, чорноморець Савка, колгоспники Григорій і Трохим,
  • Олеся- донька Лавріна,
  • пасічник дід Демид.
  • Христя — подруга Олесі.
  • Василь Кравчина — танкіст, коханий Олесі.
  • Ернст фон Крауз — старий полковник німецької розвідки 
  • Лейтенант Людвіг Крауз (син Ернеста) — намісник на території України. 

«Україна в огні» характеристика образів

Образ України

Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенсь­кий, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами «кривава», «попале­на», «розбита», «поруйнована», «обездолена в загра­вах пожеж» дано «портрет» нашої землі тих буремних літ. А ось її предковічний портрет:

Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, пак тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.

У тексті кіноповісті ви відшукаєте чимало подібних описів-краєвидів різної пори: ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої й нічної (і визначите роль кожного з них). Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу.

Але природа нашої вітчизни − це не лише пречудові краєвиди, а найперше земля, настільки багатюща (чорнозем), що гітлерівці вагонами вивозили її до свого фатерлянду. Недаремно Крауз-батько говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! їж!» Ця земля оспівана в піснях і ус­лавлена у творах художньої літератури. У кінопо­вісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! − він почав їсти землю, обливаючи її сльозами». Такій клятві можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.

А ось один з описів сплюндрованої фашистами України:

Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.

Укотре вже впродовж своєї історії Україна стала великою руїною.

Описів пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих траге­дійних стиків. Велика нещаслива земля».

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях (які інколи так нагадують авторські звертання у «Слові о полку Ігоревім»):

О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах.

Звісно, Україна − це передусім українці. Які вони? За повістю, працьовиті, винахідливі, терпеливі, співучі, мужні, сентиментальні»?»! ще, на жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії ..та більшовизму прищепило українцям синдром рабства.

За комуністичної системи поняття «Україна», «Батьківщина» було замінено іншим − «класова бо­ротьба». «Обучали класам»,− каже Павло Хутірний «Ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх історії»,− зауважує автор.

«До чого народ зіпсовано,− дивується полковник Крауз. − Все доносять…» І все ж тавро рабства на чистому тілі українців − це ще не все тіло. Ернст Крауз, який студіював історію України, засвідчує: «їх. життєздатність! зневага до смерті безмежні. Але в них (українців − 5. С.) нема державного інституту… Вони не вивчають історії… У них від слова «нація» зали­шився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників».

України нема без пісні − широкої, як степ. Отже, пісня − складова її образу. Уже в першому розділі повісті родина Запорожців тихо співає улюблену Катерину «Ой піду я до роду гуляти». Тобто, піснею й починається повість піснею (тією ж) вона й закін­чується. У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть з Полтавщини до Німеччини. А дві з них, Олеся і Христя, затягнули іншу − «Летіла зозуля через мою хату». Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій поліцаєм Мотрі Левчисі розносилася журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв, що населяють «Україну з огні», вона є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Жіночі образи «Україна в огні»

Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Заува­жимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкрети­зують загальний образ України. Це і берегиня роду − Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін.

«Україна в огні» образ Олесі

Усі жінки змальовані автором з великою симпа­тією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невси­пуща в роботі І скромна, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці». Взагалі була вона «тонкою, обдарова­ною натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездо­ганно вихованою чесним родом». Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду − окупацію. Вражена нападом фашистів, приту­ливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» З «нами» − це з родом, рідним селом усією Україною.. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.

Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки − і це чи не найкращі, найпоетичніші сто­рінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.

За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів. «Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя, «Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи»,~− прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світан­ку − і «невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття», ї була поетична клятва коханого. Послухаймо її:

Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш хвора і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене… ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене, простив я тебе наперед…» «Прощаю,− сказала Олеся,− тільки найди мене». − «Найду,− сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними руками. − Коли ж так станеться, що уб’ють мене чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю… я все одно вернусь до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи., отам ось за вікном… Ти, Олесю, відкрила мені світ.

Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.

Не випадкове ім’я головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайківського та інших прозаїків і поетів України.

«Україна в огні» образ Христі

Усі жіночі образи повісті − трагедійні, а образ Христі Хутірної серед них − найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими. словами − «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка», «виродок» і… «націона­лістка». Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе».

Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» − на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже:

Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний… Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?

Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в ра­діатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?

Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

Олеся і Христя−два основні компоненти образу України: перша − її поетична душа, а друга − її трагічна доля.

Виразність і емоційність образів дівчат посилює ма­теринське слово-плач. «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя…» − тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від’їздом на примусові роботи в Німеччину.

Читаєш це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, і вчуваються тобі з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних «плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.

Жіночими персонажами образ України не заверше­но: він продовжений і в чоловічій лінії. Краса й ніжність України оспівана в образах дівчат і матерів.

Чоловічі образи «Україна в огні»

А силу і мужність українського народу автор втілив у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запорожців − Лавріна, глави роду, та п’ятьох його синів: Романа (офіцер), Івана (воїн), Савки (чорномо­рець), Григорія (агроном) і Трохима (рільник).

Запорожці − люди працьовиті, веселі і горді. Коли Савці під час нальоту німецьких літаків радять падати, він наче знехотя відповідає: «А чого б я падав? Ідем на війну та будем од першої бомби падати?» Так на переправах і в боях гинули кращі з кращих нащадків запорозьких козаків. Тому персоніфікована в кінопо­вісті Розлука жалібно голосила понад шляхами: «Ой діточки, мої діточки…»

«Україна в огні» образ Лавріна 

Автор недаремно виділяє образ Лавріна Запорожця, що ввібрав традиції Козаччини і передав своїм синам-козарлюгам. Виданий поліцаєм, схоплений і катованих фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненави­сті до окупантів. Ось діалог між катом і ним:

− Ти страждаєш?

− Ні.

− Чому?

− Я тебе ненавиджу.

Як Антей бореться Лаврін на колючому дроті з на­чальником поліції і неозброєний перемагає озбро­єного. «Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії». Вірність перемогла зраду, бо «стрепенулась у Запорожця жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить, ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь… і випро­ставсь − увесь в крові, гарячий і натхненний».

Лаврін був людиною козацького гарту: не лише сам виграв битву за своє життя, а й запалив жагою свободи інших у концтаборі: «Піднімайтесь, хто сильний і дужий! Хто жити хоче, вилізай з могил!.. Ні кроку назад! Вперед!» І сталось диво: «Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю».

Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу, історичних пісень та дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврінові Запорожцю,− і перед тобою росте й росте могутня постать до величі Байди, Сірка, Наливайка, Богуна…

Є ще в кіноповісті персонаж теж козацького роду, але на ймення Кравчина. Це той, уже згадуваний нами образ, який мав бути центральним героєм нездійснен­ного Довженком епічного твору «Золоті ворота». ^Василь вражає читача величчю фізичною і духовною. Спокійний і розважливий за натурою, він показує взірець стійкості й героїзму в боях. Кравчина наділе­ний розумом полководця. Це, власне, він виграв вирішальну битву з фашистами. І в особистому житті − це втілення вірності, духовної чистоти.

Не до жартів, коли твоя земля горить-палає і летить у прірву. І все ж одну з визначальних рис вдачі українців − вміння посміятися над собою й іншими − не спроможна здолати навіть війна. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченик. У гестапівському застінку на грізне запитання: «Де партизан Запорожець?» − відповідає: «Де кущ, там і Запоро­жець, де ліс, там і тисяча». І не лише жартує, а й діє з гумором. Пійманий і приведений у сам штаб, він зумів залізти на піч і звідти все вислуховувати. В час переполоху Мина міг втекти, але взяв та й вернувся знову на піч, бо, мовляв, ще не все вивідав. Мина жартує навіть під шибеницею, всіляко обзиває німців і навіть співає їх гімн. Сміхота та й годі. Коли ж у село ввірвались партизани, Мина «знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку».

Так в образах Запорожців, Кравчини, Товченика, Бесараба заново ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга.

З образами чоловіків природно пов’язані батальні картини, їх у кіноповісті чимало. Це битви між гітлерівцями і червоноармійцями і бойові визвольно-каральні акції партизанів. Усі вони написані з неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою. У Довженка свій стиль опису баталії. Ось лише один приклад:

Огонь… Огонь… Огонь. Танки репались і перекидались, і горіли, як на страшному суді. Горіло залізо, горіла сталь. Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки.

Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць. Лисиці дрижали в норах… Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі. Від жаху в них віднялися ноги і закарлючились хвости під животами. Вони повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.

Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю. Все повітря прийшло в шалений рух, вся атмосфера ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загорялись сорочки. Палали спини у людей. Сім разів сходились бійці з противни­ком.

Україна була в фантасмагоричній пекельній круго­верті війни. Вона палала у вогні.

«Україна в огні» образ Лиманчука

Перегорніть тисячі сторінок радянської літератури про війну і переконаєтеся, що тільки Довженко посмів сказати правду про радянську партноменклатуру, зокрема про командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС. Уособленням цих темних страхітливих сил у всій їх антинародній потворній суті постає образ голови райвиконкому, а потім прокурора − Лиманчука. «Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, поста-і нов… Він засекретив ними свою глибоку байдужість до людини… Йому ні разу не приходило в голову, що… єдине, що він засекречував, це була його засекречена дурість».

Будучи прокурором партизанського загону (чи взагалі така посада потрібна в загоні?), він показав себе бездушною, жорстокою і взагалі аморальною істотою. Подумати тільки: дізнавшись про захоплення Христі Хутірної, він «страшно зрадів», а глянувши на неї, «зразу ж розкусив її геть всю, він побачив у її очах зловісне полум’я ненависті до радянської влади… і темну ворожість до себе».

Такої ж нікчемної моралі і жалюгідного духу різна тилова дрібнота, зокрема воєнторгівці, душі яких «малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не присто­совані до великого горя». Такий же емоційно глухий товстопузий керівний комуніст: в його машині, бачте, лежать секретні речі і він не підвіз пораненого Івана.

Ось такі безсердечні двоногі істоти вирішували долі людей, а в цілому складений з них керівний апарат більшовицької влади вирішував долю всього нашого народу понад 70 років.

Вража сила

Свій осуд фашизму, протизаконної ; аморальної суті окупації розкрито, головним чином, на образах офіцерів Ернста й Людвіга Краузів, батька і сина. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страшне горе. Старого Крауза Довженко називає «вовком з брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії», а сина його − «расовим гітлерівським псом останньої формації, жорстокий, лихим» мерзотником, героєм шибениць, масових палійств і ґвалтувань».

Щоб викликати в читачів почуття зненависті до носії з коричневої чуми, письменник показує обох Краузів в «роботі»: вони особисто розстрілюють невинних людей, на допитах завдають їм страшних тортур. Це садисти, руки яких по лікті в крові їхніх Жертв. Ось такі негідники і катюги чотири роки чинили наругу над нашою Україною. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити … плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згоряли в полум’ї страшного німецького суду».

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *