«Україна в умовах десталінізації» коротко

Десталінізація — процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Й. Сталіна.

«Україна в умовах десталінізації» коротко

Характерні ознаки десталінізації:
— відхід від жорсткої тоталітарної сталінської системи;
— спроби реформувати систему у відносній демократизації та гуманізації політичного життя;
— реабілітація жертв сталінських репресій;
— спроби реформувати консервативну модель державної економіки;
— часткове розширення контактів із зовнішнім світом ( співпраця з США)
— сплеск розвитку українського мистецтва та літератури «шістдесятників»;
— поява дисидентів.

Етапи десталінізації

Перший етап (березень 1953 р. — лютий 1956 р.) відзначений:

  • першими амністіями засуджених до 5 років за посадові та господарські злочини, неповнолітніх, жінок, що мали дітей до 18 років;
  • ліквідацією позасудових органів, що були інструментами репресій (воєнних трибуналів військ МВС, Особливої наради МВС), змінами в системі ГУЛАГу (скасовувались номери на одязі, дозволялися побачення ув’язнених з рідними);

Другий етап (1956—1961) проходив під знаком XX з’їзду КПРС (лютий, 1956 р.) і характеризувався:

  • реабілітацією репресованих народів (у 1957 р. з місць заслань дозволено було повернутись на батьківщину чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаївцям, калмикам, але офіційно не було реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, турків-месхетинців (офіційне засудження депортації цих народів радянським керівництвом було здійснено лише 1989 р.);
  • звільненням з ув’язнення осіб, членів їхніх родин, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі»;
  • реабілітацією партійних і радянських керівників УРСР — В. Чубаря, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського);
  • реорганізацією системи таборів (перейменовано на виправно-трудові табори), поверненням спецпоселенців;
  • зміною керівництва органів державної безпеки; затвердженням Верховною Радою СРСР нових «Основ кримінального законодавства» (за якими вік настання кримінальної відповідальності встановлювався у 14-16 років; заборонялось застосовувати засоби морального, фізичного тиску на затриманого, дозволялось ознайомлюватися з матеріалами слідства підсудному та його адвокатові, підсудному надавалося право захисту на судовому процесі; судові засідання стали відкритими (за деяким винятком));
  • реабілітацією українських письменників: Е. Блакитного, В. Чумака, І. Микитенка, драматурга М. Куліша, припиненням звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі» кінорежисера О. Довженка, поета В. Сосюри.

Третій етап (осінь 1961 — осінь 1964 рр.) проявився в:

  • демонтажу пам’ятників Й. Сталіну, перейменуванні установ, підприємств, вулиць та населених пунктів, названих на честь вождя (Сталінську область перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно — в Донецьк);
  • про поступову реабілітацію Й. Сталіна, про позитивну його роль в історії компартії та радянської держави стали заявляти в офіційних виступах, а постанови за часів «ждановщини» були розцінені як «правильні у принципі».

З усуненням М. Хрущова від влади (жовтень, 1964 р.) десталінізацію було остаточно згорнуто.

«Відлига»

Ознаками лібералізації періоду «хрущовської відлиги» були: припинення масових репресій та ідеологічних кампаній проти українського буржуазного націоналізму; часткова реабілітація жертв репресій; критика культу особи Сталіна; уповільнення процесу русифікації; послаблення ідеологічного контролю в мистецько-літературній сфері.

Період «хрущовської відлиги» характеризувався реформуванням СРСР і УРСР, зокрема сфер державно-партійного управління, економіки, соціального захисту та забезпечення.

У сфері ідеології та партійного будівництва (XXI з’їзд КПРС, жовтень 1961 р.):

  • прийнято нову програму КПРС, за якою планувалося побудувати комуністичне суспільство в СРСР (бездержавне) за 20 років (тобто на 1980 р.);
  • «найважливішим» принципом КПРС проголошено: «Все в ім’я людини, все для блага людини»;
  • передбачалось з кожними виборами оновлювати партійне керівництва не менше як на
  • перебування керівників партійних комітетів на посадах обмежувалося трьома термінами, секретарів первинних парторганізацій — двома;
  • партійне управління поділено за галузевим принципом на промислові та сільсько-господарські ланки (створювались промислові та сільськогосподарські партійні органи в областях, районах).

У сфері державного управління:

  • розширено права УРСР в економічній, фінансовій та юридичній сферах (тільки в 1953-1956 рр. із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет республіки зріс з 18 млрд крб. до 43,7 млрд крб., республіка отримала право мати свої цивільний, кримінальний та процесуальні кодекси та права щодо поточного й перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень);
  • розширено права в адміністративно-політичній сфері (до владних повноважень республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного або республіканського підпорядкування);
  • удосконалено структуру державного апарату (у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 рр. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату);
  • доповнено компетенції місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.;
  • ліквідовано галузеві міністерства й створено територіальні органи управління промисловістю — раднаргоспи (1957); в УРСР утворено 14 раднаргоспів, яким підпорядковано майже всі промислові підприємства (за винятком військових). їх завданням було виконувати плани, складені Держпланами СРСР і УРСР, складати плани підприємств, наглядати за їх виконанням, розподіляти кадри й фондовану продукцію, керувати зв’язками між підприємствами; у 1962 р. відбулася централізація й укрупнення раднаргоспів (у республіці їхню кількість було скорочено до 7);
  • розширено права республіканських і місцевих органів влади щодо управління галузями легкої та переробної промисловості;
  • українській дипломатії дозволено налагоджувати різносторонні відносини з іншими державами, міжнародними організаціями (відкрито постійне представництво УРСР в ООН (1957); Україну прийнято до Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) (1957)).

У промисловості:

  • з метою подолання соціально-економічної кризи на Кримському півострові (виникла внаслідок руйнувань війни, масових сталінських депортацій кримських татар, вірменів, греків, караїмів) та для заселення й економічного освоєння степових районів півострова з ініціативи М. Хрущова 19 лютого 1954 р. рішенням Верховної Ради СРСР Кримську область РРФСР передано до складу УРСР (ідеологічно обґрунтовано 300-річчям «возз’єднання України та Росії» та історичними зв’язками Криму й України), що мало наслідком: інтеграцію економіки Кримського півострова до економіки УРСР, подолання соціально-економічної кризи, зростання частки українського населення на півострові («українізація Криму»), відновлення рекреаційних ресурсів регіону, перетворення Криму в один з найбільших оздоровчих центрів та центрів туризму в СРСР;
  • визначення пріоритетними за п’ятирічними планами п’ятої (1951-1955), шостої (1956-1960) п’ятирічок та планом семирічки (1959—1965) галузей промисловості групи «Б» (виробництво товарів широкого вжитку) у порівнянні з темпами розвитку галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва);
  • здійснювалось активне впровадження у виробництво здобутків науково-технічної революції (НТР);
  • на Дніпрі збудовано каскад гідроелектростанцій, створено штучні моря, у результаті чого втрачено чималі масиви родючих земель;
  • покращено транспортне сполучення (1960 р. у Києві відкрито першу лінію метрополітену; у 1961 р. паровози замінено на електровози, пароплави — на теплоходи);
  • 1961 р. з метою спрощення розрахунків та зміцнення фінансової системи країни проведено грошову реформу, за якою змінювався масштаб цін та всіх виплат і зарплат у співвідношенні 10:1. Гроші зразка 1961 р. перебували в обігу 30 років;
  • у 1962 р. уведено в експлуатацію нафтопровід «Дружба» (через територію УРСР нафту транспортували до Польщі, Німеччини, Чехо-Словаччини, Угорщини).

У сільському господарстві:

  • зміцнено матеріальну базу колгоспів, радгоспів;
  • підвищено закупівельні ціни на продукцію сільськогосподарського виробництва (особливо на зернові та продукти тваринництва);
  • у 1958 р. реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції); колгоспи викуповували всю сільськогосподарську техніку МТС;
  • з метою ліквідації відмінностей між містом і селом та будівництвом «агроміст», встановлено високі податки на утримання худоби у місті (1956), згодом введено заборону на утримання худоби у приміській зоні та на околицях міст (1959), на утримання худоби у господарствах колгоспників установлено ліміт, урізано розміри селянських присадибних ділянок;
  • ліквідовано трудодні, запроваджено грошову оплату праці колгоспників;
  • у роки семирічки здійснювалось укрупнення колгоспів (хутори й невеликі села оголо-шувались «неперспективними» та приєднувались до більших господарств).

Здійснено спробу реалізації трьох «надпрограм М. Хрущова»:

а) освоєння цілинних і перелогових земель («цілинна епопея», рішення пленуму ЦК КПРС 1954 р.) передбачало розширити площу посівів за рахунок господарського освоєння земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частини Північного Кавказу; реалізація надпрограми дозволила розширити посівні площі, дещо збільшити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства, призвівши до значних затрат;

б)«кукурудзяна кампанія» (рішення пленуму ЦК КПРС 1955 р.) мала розв’язати проблему забезпечення тваринництва кормами за рахунок збільшення посівів кукурудзи («цариці полів»); особливого розмаху набула після візиту М. Хрущова до США (1959);

в)«м’ясна кампанія» (весна 1957 р.) — надпрограма в тваринництві, яка передбачала за 3 — 4 роки наздогнати й перегнати США щодо виробництва м’яса, масла й молока на душу населення.

У сфері соціального захисту та забезпечення:

  • паспортизація сільського населення (1958) (але впровадження інституту «прописки» (обов’язкове проживання за місцем працевлаштування) перешкоджало вільному пересуванню громадян і вільному вибору місця проживання);
  • збільшення капіталовкладень у житлове будівництво (малогабаритні квартири — «хрущівки»), введено в експлуатацію 3 млн квартир, запроваджено панельне та блочне будів-ництво; «кампанія боротьби з вишуканістю в архітектурі»;
  • пенсійна реформа 1956 р., яка знижувала пенсійний вік для жінок до 55 років, для чоловіків — до 60 років і забезпечила зростання доходів пенсіонерів удвічі, інвалідів — в 1,5 разу, встановлення державних пенсій та щорічних відпусток для колгоспників (1964);
  • робітники отримали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні;
  • скорочено робочий день до 7 годин;
  • підвищено заробітну платню робітникам і службовцям;
  • ліквідовано практику щорічних державних позик (1957);
  • освітня реформа 1958 р. (запровадження 11-річної освіти; збільшення капіталовкладень, підвищення оплати праці вчителів);
  • робітники отримали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні;
  • скасовано оплату за навчання в старших класах загальноосвітніх шкіл та ВНЗ;
  • збільшено тривалість щорічної відпустки та відпустки жінкам для догляду за дитиною та ін.

Результати реформ:

у промисловості реформи дещо сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва певних регіонів і територій, але водночас їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв’язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів, загострення соціальних проблем та наростання соціального невдоволення (1953 р. — виступ будівельників, які споруджували комсомольські шахти у м. Христинівка на Донеччині; 1962 р. — виступи робітників у Донецьку, Жданові (тепер — Маріуполь); 1963 р. — у Кривому Розі);

у сільському господарстві реформи привели до зростання валового виробництва на 35 %, покращення матеріального рівня життя колгоспників, але «хрущовські надпрограми» зазнали краху,
призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів’я в тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни (з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном);

у сфері соціального захисту та забезпечення: реальне підвищення життєвого рівня трудящих, поліпшення матеріально-побутових умов життя людей, вирішення житлової проблеми; зростання освітнього рівня населення, прорив у науково-технічній сфері.

«Волюнтаризм», імпульсивність, не прогнозованість дій М. Хрущова, політика десталінізації, лібералізації та демократизації, скорочення партійного та державного апарату, розширення прав союзних республік та зростання впливу місцевих партійно-державних верхів викликало невдоволення союзно-республіканської номенклатури (привілейована правляча, відносно закрита соціальна група партійно-державних чиновників у радянському суспільстві) і призвело до «тихого перевороту» (жовтень, 1964 р.) та усунення М.С. Хрущова від влади, згортання реформаційного курсу новим союзним партійно-радянським керівництвом на чолі з Л. Брежнєвим.

Партійне керівництво КПУ періоду «хрущовської відлиги». Олексій Кириченко (1953-1957) — став першим українцем, який очолив Компартію України. Під час його перебування на посту керівника республіканської комуністичної партії значно зріс відсоток українців серед членів КПУ (бл. 60 % загального складу), розпочався короткий період політичної «відлиги», використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості).

Микола Підгорний (1957-1963) — виконував усі настанови центру, став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, які підготували й провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС.

Петро Шелест (1963-1972) — перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні, обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці, захищав права української мови в шкільній освіті, доводив безпідставність звинувачень у націоналізмі на адресу окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюби).

«Шістдесятництво» та зародження дисидентського руху. «Шістдесятники» — умовна назва покоління молодих літераторів, митців і вчених в Україні, які творили на початку 1960-х років (звідси і назва) та виступали за «соціалізм з людським обличчям», прагнули у своїх творах пропагувати ідеї гуманізму, зображати високість людських почуттів, піднімати проблеми збереження історико-духовної спадщини, навколишньої природи.

Передумовами виникнення «шістдесятництва» були:

  • «хрущовська відлига», лібералізація суспільного і культурного життя;
  • реабілітація діячів культури, жертв сталінських репресій;
  • припинення сталінського тотального ідеологічного контролю за творчістю мистецької інтелігенції;
  • накопичення творчого потенціалу з попередніх поколінь митців;
  • включення до активного творчого життя нової генерації митців (поетів, прозаїків, художників, скульпторів, архітекторів, композиторів).

Приводом до розгортання «відлиги» в українській культурі й появи «шістдесятництва» став вихід статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність» (1955 р., «Литературная газета»), у якій автор закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму».

Мету своєї творчості «шістдесятники» вбачали у відродженні національної свідомості, боротьбі за збереження української мови та культури, сприянні демократизації суспільно- політичного життя в республіці, скасуванні ідеологічних обмежень в галузі культури.

Характерними рисами творчості «шістдесятників» були: самоаналіз, неординарність та креативність мислення, гуманізм, відмова від надмірної ідеологізації своїх творів, намагання відобразити головні проблеми сучасності.

Найвідомішими представниками «шістдесятників» були поети і прозаїки М. Вінграновський («Атомні прелюди»), В. Голобородько, Є. Гуцало, І. Драч («Соняшник»), Р. Іваничук, І. Калинець, Г. Кириченко, Л. Костенко («Проміння землі», «Мандрівки серця»), А. Малишко («Пісня про матір», «Пісня про рушник», «Пісня про Київ»), Ю. Мушкетик, Д. Павличко (збірки «Любов і ненависть», «Правда кличе»), М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко («Тиша і грім», «Земне тяжіння»), Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники А. Горська, П. Заливаха, В. Зарецький, В. Кушнір, Г. Севрук, Л. Семикіна; режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика; перекладачі Г. Кочур та М. Лукаш.

Діяльність «шістдесятників» передбачала:

1) створення оригінальних, високохудожніх творів;

2) проведення творчих вечорів, організацію дискусійних клубів, мистецьких вернісажів;

3) консолідацію інтелігенції шляхом створення творчих об’єднань і клубів: першим осередком «шістдесятників» став Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві (1960 р., за іншими даними 1959 р.) (голова — Л. Танюк), згодом виник клуб «Пролісок» у Львові (1962) (голова — М. Косів).

Згортання десталінізації, ідеологічні звинувачення у націоналізмі, «формалістичних викрутасах» тощо (1963) стали проявами боротьби влади проти «шістдесятників», яка виявилася: у цькування у пресі, критиці на засіданнях та різноманітних зібраннях; «задушевних розмовах» у відповідних мистецьких спілках та «компетентних структурах»; у забороні й розгоні карними органами літературно-мистецьких зустрічей та творчих вечорів; у закритті клубів творчої молоді; у позбавленні можливості видавати свої твори; у звільненні з роботи та організації судового переслідування.

За таких обставин деякі із «шістдесятників» під тиском влади перейшли на офіційні позиції, інші — у дисидентський рух.

Історичне значення «шістдесятників» полягало у формуванні критичного суспільного мислення та сприйняття радянської дійсності, гуманізації духовного життя суспільства, відродженні історичної пам’яті та національної свідомості українців, сприянні розгортанню опозиційного дисидентського руху в УРСР.

У період «хрущовської відлиги» зароджується дисидентство (лат. dissidens — незгодний, інакомислячий) — опозиційний до панівного радянського режиму рух, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини (українські дисиденти ще й за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність).

Причинами появи руху були:

  • згортання процесу десталінізації радянського суспільства;
  • монопольна влада партійно-радянської номенклатури;
  • утиски національно-культурного й духовного життя, політика русифікації;
  • недотримання конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань;
  • прорахунки в галузі соціально-економічної політики;
  • вплив національно-визвольної боротьби 1940-1950-х років у Західній Україні та ан-тикомуністичних виступів у країнах Східної Європи.

Українське дисидентство мало такі риси:

  • мирні, ненасильницькі форми боротьби;
  • чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання, комітети);
  • поширення по всій території УРСР;
  • включення у свої лави представників різних верств суспільства, різних національностей (інтелігенція, студенти, робітники).

Форми боротьби дисидентів:

  • відкриті протести;
  • інтелектуальний опір (написання й поширення через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися вади радянського суспільства);
  • звернення на адресу керівників СРСР, «відкриті листи» до ООН;
  • створення в Україні дисидентських організацій.

В історії українського дисидентського руху поділяють два етапи:

1) друга половина 1950 — середина 1960-х років — протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки.

2) середина 1960-х — 1970-ті роки — поширення легальних форм боротьби.

Протягом другої половини 1950 — середини 1960-х рр. в УРСР дисидентські організації основний акцент робили на розв’язанні національної проблеми, розширенні суверенних прав УРСР, створенні сприятливих умов для національно-культурного розвитку республіки, забезпеченні розвитку української мови та культури:

1) Об’єднана партія визволення України (1955 р., Івано-Франківська обл.); «Союз борців за звільнення України» (середина 1950-х роках, у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956—1961 рр., поширював свій вплив серед населення Львівської обл.) — ідеологічну основу організацій складав інтегральний націоналізм;

2) Український революційний центр (1953 р., Львів) — у програмному документі організації («Маніфест Українського революційного центру») визначалися 33 «принципи свободи»: запровадження демократичної системи, суверенітету України, установлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації і діяльності різних політичних партій;

3) «Реалістичний робітничий гурток демократів» (1956 р., Донбас, на чолі з Євгеном Доніченком) — члени гуртка ставили за мету боротьбу з радянським ладом, але не виношували ідеї створення незалежної Української держави.

4) Українська робітничо-селянська спілка (1959—1961 рр., у Львівській обл. на чолі з Л. Лук’яненком, І. Кандибою) — стояла на засадах націонал-комунізму, її програма передбачала: ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР; створення самостійної Української держави з радянським політичним ладом та соціалістичним устроєм економіки; входження суверенної України до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

Головними акціями дисидентів протягом середини 1950-х — початку 1960-х були:

1) конференція в Київському університеті з питань культури української мови, що пе-ретворилась у масову антирусифікаторську акцію;

2) виступ інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т.Г. Шевченка;

3) 1955 р. — «Відкритий лист» до ООН українських політв’язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства.

У відповідь на діяльність дисидентських організацій влада розгорнула репресії:

  • травень 1961 р. — закритий судовий процес у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки («справа юристів»): Л. Лук’яненко був засуджений спочатку до вищої міри покарання, пізніше вирок було замінено 15-річним ув’язненням (73 дні провів у камері смертників, очікуючи виконання вироку), 10 — 15 років ув’язнення отримали інші члени організації;
  • 1961 р. — у Донецьку засуджено групу громадян на чолі із журналістом Г. Гайовим;
  • 1962 р. — у Запоріжжі за створення в Мелітополі підпільної організації, що ставила за мету демократизацію режиму, засудили групу із шести молодих робітників (В. Савченко, В. Чернишов, В. Ринковенко, Ю. Покрасенко та ін.);
  • восени 1962 р. — у Львові засудили до семи років ув’язнення членів Українського на-ціонального комітету.

Відповіддю на арешти дисидентів та своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), адресована П. Шелесту (секретар ЦК КПУ), у якій розкритиковано політику ігнорування прав українського народу, засуджено національну політику КПРС-КПУ, звинувачено партійно-державне керівництво СРСР у відході на практиці від декларованих принципів національної політики.

Культура УРСР у добу «хрущовської відлиги». Протягом періоду десталінізації у сфері освіти було впроваджено обов’язкову восьмирічну освіту (1959), 10-річні школи перетворено на 11-річні; у той же час розпочалася русифікація освіти (вивчення російської мови стало обов’язковим, української — за бажанням), скорочувалася кількість українських шкіл (у 1958 р. П. Тронько, М. Рильський, М. Бажан відстоювали необхідність вивчення української мови на рівні з російською в усіх школах УРСР); відкрито школи-інтернати (1956) та школи подовженого дня (1960). У галузі науки проводилися дослідження ключових, визначальних напрямів науково-технічного прогресу. Академію наук УРСР очолював біохімік О. Палладін (з 1962 р. очолив Б. Патон). 1957 р. засновано Обчислювальний центр Академії наук УРС на чолі з В. Глушковим (в 1962 р. перетворено в Інститут кібернетики). У 1960 р. в Інституті фізики створено ядерний реактор та здійснено дослідження атомного ядра. Українські науковці та інженери спроектували і склали цифрову машину «Київ» (1964), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання (під керівництвом академіка Б. Патона). Розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург М. Амосов. З 1957 р. почали видавати наукові журнали «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Український історичний журнал», у цьому ж році видрукувано було перший том «Української Радянської Енциклопедії». З 1962 р. започатковано видання енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР».

Українська література другої половини 1950-х — початку 1960-х років збагатилася тво- рами В. Сосюри «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» (не надруковані), Л. Первомайського «Дикий мед», Г. Тютюнника «Вир», М. Стельмаха «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», О. Гончара «Тронка» та ін. Музичне мистецтво представлене творами С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, братів Майбород, плідною була праця композиторів-піснярів О. Бі- лаша, А. Філіпченка, І. Шамо. На театральній царині працювали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко; актори А. Бучма, В. Добровольський, Ю. Лавров, Н. Ужвій.

Жанр кіно збагатився фільмами О. Довженка «Антарктида», «Зачарована Десна», «Поема про море», С. Параджанова «Тіні забутих предків», В. Денисенка «Сон».

20 травня 1961 р. за високоідейні й високохудожні твори та роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії запроваджено Республіканську премію імені Т.Г. Шевченка.

У період «хрущовської відлиги» політика щодо церкви характеризувалася непослідовністю:

1954-1956 рр. — пом’якшення політики щодо церкви, початок реабілітації репресованих священиків;

кінець 1950-х — початок 1960-х років — узято курс на подолання релігійності, посилено втручання влади у справи церкви; нищення церков, закриття монастирів і храмів (50 %), активізувалась атеїстична робота серед населення (створено музеї атеїзму, у вишах відкрито кафедри «наукового атеїзму», пропаганда атеїзму через ЗМІ).

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: Історія

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *