Вірші Бодлера із збірки «Квіти зла»

Вірші Бодлера із збірки «Квіти зла» зібрані в цій статті.

Вірші Бодлера «Квіти зла»

Лет

Понад плеса пругкі піднебесних рівнин,
Понад гори, ліси, понад хмари і води,
Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,
Де кінчається сонячних променів плин,

О, мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,
Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,
Борозниш неосяжність, і серце безсиле
Осягти насолоду — жага ця без меж,

Ти летиш у світи, де від ніжних гидот
I очистишся в радісне — світлім повітрі,
I нап’єшся вогню, що в божественнім вітрі,
Наче дума струмує з незримих висот.

Ти полишив нудьгу і безмежну журбу,
Що у келих життя наливає утому,
Ти довірився радо крилові міцному
I впливаєш в тіла теплих зоряних бур.

В кого думи, як зграї веселих птахів,
Пориваються в небо у вільному леті,
Хто пливе над життям, той по звичній прикметі
Мову квітів збагне, вчує дерева спів.

Волосся

О руно золоте! Гривасте коливання,
І кучерів тремких пахуче стоголосся!
Щоб заселили мій альков у мить смеркання
П’янливі спомини, що сплять у цім волоссі,
Я підійму їх, мов хустину, в час прощання.

I млосна Азія, і Африка гаряча,
I весь далекий світ, відсутній і незримий,
Живе в глибинах цих, у ароматних хащах.
Немов надбожий дух, що музикою рине,
Пливе в цих запахах душа моя незряча.

I я пливу в той край, де дерево й людина,
Ще повні соку й сил, у дикій спеці мліють:
Я, коси дужі, ваш, я ваш і з вами лину!
Перлинне море це на хвилях мрій леліє
Вітрила і вогні — зкришталені хвилини.

То порт — у нім душа моя жагу вгамує,
У хвилях кольорів, і звуків, і парфумів;
Муаром, золотом там кораблі струмують
Назустріч славі, що в химернім тлумі
Із неба чистого спекотою вирує.

I голова моя, сп’яніла од кохання,
Ув океан оцей бездумно поринає
Душа — тремтливий дух у млосному вмиранні
I лінощі давно минулі відшукає,

Блакитні кучері, мов балдахін темнавий,
Ви неба голубінь мені навік вернули.
Ці пасма, що боги створили вмить забави,
П’янять мене — вітри з них зачерпнули
Єлей оливи й запах мускусу лукавий,

Надовго! Назавжди! Рука моя в цю гриву
Рубіни сіятиме, перли і сапфіри,
То ж будь моїм бажанням незрадлива!
Бо ти — оазис мій, моя одвічна віра!
Святе моє вино, вино жаги п’янливе!

Змія танцює

А тілом ти така зваблива,
Коханко щира! —
Немов тканина мерехтлива,
Заблисне шкіра!

Твоє волосся — хвильне море,
П’янке, невпинне,
I заплелися в хвилі зорі,
I білі, й сині.

Мов корабель, що спав під небом,
Крізь вітру клекіт
Моя душа летить до тебе
У край далекий.

Ні біль, ні радість ще не спали
В очах шовкових,
Ті очі — скарб! У них змішались
I тиша, й слово.

Ритмічна хвиля гралась, билась,
Текла ефірно!
Ти, мов змія, гойднула тілом,
Жезлу покірна.

Ось ти спинилась, ти заснула —
Дитя!.. дитятко!..
Ось ти голівкою хитнула,
Немов зміятко.

Ти раптом тілом стрепенулась,
Ти — дивний човен!
В той човен ласки зачерпнулось,
Він тиші повен.

Зростала тиша… Ніжний дотик —
Хтось кригу вилляв!
I до зубів пливла із рота
Медова хвиля.

Тече!.. Я п’ю вино Богеми Гірке, прозоре,
I щоб померла в серці темінь, Посію зорі!

Дон Жуан у пеклі

Лиш дон Жуан дійшов до чорних вод Харона
I лепту за провіз дав злому жебраку,
Той, наче Антісфен похмурий, водне лоно
Розрізав веслами, гладінь од сліз гірку.

З обвислими грудьми, в прозорих покривалах
Сміялися жінки, аж трясся небозвід,
Ревли, мов жертви ті, що вже згоріти мали
I був той дикий рев холодний, наче лід.

I Сганарель радів — мав на борги надію.
I мовчки дон Луїс лиш палець простягнув —
Він тикав мертвякам усім на лиходія,
Зухвальця, що зганьбив старечу сивину.

Скорботилась худа, цнотлива ще Єльвіра,
I марила, щоб цей підступний чоловік
Подарував хоча би усмішку нещиру,
Які світили їй у той весняний вік.

А збройний командор серед страшного виру
Стояв біля керма, як вправний капітан…
Герой не бачив їх,- опершись на рапіру,
Щось думав про своє наш гордий дон Жуан.

Зречення святого Петра

А з хором цих проклять що Бог робити буде? —
Анафеми течуть рікою в Божий стан!
Він м’яса та вина обжершись, як тиран,
Сном праведника спить під музику огуди,

Страшні ридання жертв, засуджених до страти,
Для ніжних Божих вух — симфонія п’янка.
Купається в крові їх Величі рука —
Жаги господніх рук і кров’ю не здолати!

— Ісусе, пригадай — благав ти на колінах
По щирості своїй в Маслиновім Гаю
Того, хто розважавсь у тихому раю,
Як цвяхи забивав злий кат у тіло сина.

Коли ти відчував гидкі плювки паскудства,
I варти, й натовпу, і не підняв руки;
Коли безжалісно ввіткнулися голки
В той череп, у якім жило велике Людство;

Коли страшний тягар напівживого тіла
Рвав м’язи рук твоїх, прибитих до хреста;
Коли свій піт і кров у спразі ти ковтав;
Коли мішенню був для звірів розлютілих,

Чи ти згадав ті дні, і радісні, і світлі,
Коли, щоб сповнити пророцтво Божих слів,
Ти на покірливій ослиці із полів
Приїхав повідать про небеса розквітлі,

I в серці сповнений відваги та надії,
Із храму батогом прогнав ти гендлярів?
Чи сумнів злий твого сумління не роз’їв,
Перш ніж ввійшов у плоть спис гострий лиходія?

— Я чесно відійду у світі цім жахливім,
Де дія — мрії тінь, хто й як би не почав,
Мерзенний, сам помру од власного меча!
Петро відрікся від Христа… і справедливо!

Авель та Каїн

І

Авеля плем’я бог не забуде —
Мирно їдять вони, п’ють і сплять.

Каїна племені з вічного бруду
Виповзти важко — там і здихать.

Авеля плем’я. Жертву щоденну
Ангел возносить Богу до рук!

Каїна плем’я, діти нужденні,
Скоро кінець ваших лих і мук.

Авеля плем’я, ваші посіви,
Ваша скотина — буйні, гладкі.

Каїна плем’я, псюги паршиві
Вашим же шлункам навіки близькі.

Авеля племені гріє утроби
Юшка домашня, ніжна, мов кал;

Каїна плем’я, в ваших трущобах
З голоду здох би навіть шакал.

Авеля плем’я, в тихій любові
Множтеся — ваші багатства ростуть!

Каїна плем’я, серце без крові,
Присуд господній ти не забудь!

Авеля плем’я, їжте, мов трутні,
Множтеся, мов блощиці лісні!

Каїна плем’я, ваше майбутнє —
Кров’ю запльовані чорні дні.

II

Авеля плем’я, падло із жиру,
Здохнеш — землю угноїш хоч раз!

Каїна плем’я, вам не до миру —
Ваша робота жде ще на вас.

Авеля плем’я, кайся, молися —
Скоро загине неправди тінь!

Каїна плем’я, в рай заберися,
I злого Бога на землю скинь!

Примара

I

Темрява

У склепі невимовної печалі,
Куди зла Доля вислала мене,
Де радісне проміння не сяйне,
Де вічна Ніч трима скрижалі,

Художник, Богом проклятий своїм,
Творю в пітьмі й творінь моїх не видко;
Тут куховарю цвинтарні наїдки,
Тут, скип’ятивши, власне серце їм.

Та враз просвітить, заіскриться, зблисне
Розкішний промінь — марево краси.
Коли ж у нім щось східне й беззахисне

Сягне своїх непереборних сил,
Я пізнаю — ввіходить величава
Вона! Вся — з ночі, та яка яскрава!

II

Рама

Як пишна рама дивно увінчала
Майстерним пензлем зроблену картину,
В якій природа в осяйну хвилину
Незвичне і прекрасне поєднала,

Так меблі, одяг, мідь, разки корала
Несли її чарівності данину;
Здавалося, красу її єдину
Уся та дивовижа обрамляла.

Коханою всіма себе в’являла,
Вчарована ж собою, дозволяла
Принадливість розпещеного тіла

Лиш атласній білизні цілувати,
Та в жоднім русі приховать не вміла
Зрадливу пустотливість мавпеняти.

III

Портрет

Хвороба й Смерть за попелом гірким
Розвіють полум’я, що в нас палало,
Ці ніжні очі з поглядом палким,
Вуста, де серце в щасті потопало,

Цілунки всемогутні, як бальзам,
В нестямності жагучій хміль крилатий,
Що лишать по собі? — Чужим вікам
В три олівці малюнок бліднуватий,

Та й він, як я, на самоті вмирає,
Де сивий Час, байдужий дідуган,
Крилом жорстоким дні мої стирає:..

Життя й Мистецтва винищивши лан,
В душі моїй не вб’є рука лукава
Тієї, хто для мене втіха й слава!

Живий смолоскип

Проводячи мене, йдуть очі ці огненні,
Що, мабуть, янгол їх магнетом прояснив,
Йдуть божеські брати, що братні і для мене,
Крізь діамантові розсипини вогнів.

Спасаючи мене від зла тенет всесильних,
Вони ведуть мене в краси величний храм;
В них маю слуг моїх, та я для них — невільник,
I весь корюся я живим тим свічникам.

Предивні очі! Ви, в містичному паланні,
Мов свічі, що горять удень. Їх багрянить
Жар сонця, та не тьмить їм сяєв полум’яних:

Вони вітають смерть, ви — воскресіння мить,
Ваш гімн — душі моїй, пробудженій з могили,
Зірки, що сонце їх притьмити вже безсиле!

Подорож

I

Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
Горять у нас серця… Бажання, гіркість, гнів,-
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
Безмежність наших дум на тісноті морів

Той, утікаючи з безславної вітчизни,
А той одкинутий вітчизною — пливуть…
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. I от утік з неволі
На світло і простíр, під інший небозвід.
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
Із губ стираючи гидких цілунків слід…

Та справжні мандрівці — то ті, що від’їжджають
Без цілі і мети… Серця легкі, як дим,
Вони призначення і долі не втікають
I мають на устах завжди одно: «Пливім!»

Бажання в них і сни як хмарок переливи,
Мов новобранець той, що догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!..
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне —
На кожному щаблі драбини життьової —
Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
Самозакохана, несита і дурна…
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
Служник невільниці, загиджений до дна

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
На святі — бéшкети і крові п’яний клич
Скрізь панування яд знесилює тирана,
А люд боготворить його пастуший бич

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
Розташуватися хотять у небесах,
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
Розкошів зазнає — немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п’яніє;
Нестримна, як була у давню давнину
Грозиться богові в зухвалій агонíї:
«Тебе, владико мій, мій образе, клену!»

Найбільші ж мудреці із людської отари
Втікають, щоб себе п’янити день у день
I в опії знайти безмежні, райські чари,-
Од світу нашого довічний бюлетень!

VIII
Смерть… давній капітан. Пора! Напнім вітрило
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
Довкола — океан, і небо як чорнило,
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба серце рве —
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.

Moesta et errabunda

Скажи, твоє серце не лине, Агато,
Від моря засмічених улиць міських
До іншого моря, де сяйва багато,
Де тоне все в чарах дівочо-ясних.
Туди твоє серце не лине, Агато?

О море широке, вгамуй мої рани.
Хто даром співецьким тебе наділив?
Вітри над тобою гримлять, як органи
А ти колисковий наспівуєш спів.
О море широке, вгамуй мої рани..

В хиткому вагоні, на кермі фрегата
Тут сльози потоком нечистим течуть
«Полинемо звідси! — ти скажеш, Агато
Щоб горя не бачить і плачу не чуть»
В хиткому вагоні, на кермі фрегата

Та як ти далеко, запáшний мій раю,
Де радість витає, сміється блакить,
Де гідна любові людина кохає,
Де чисте бажання на серці горить,-
О, як ти далеко, запашний мій раю

Мій раю зелений, кохання дитяче,
Квітки й поцілунки, забави й пісні.
І скрипка, що в сутіні тужить і плаче
I вечір над садом, і кубки хмільні,
Мій раю зелений, кохання дитяче.

Мій раю невинний, несміливі втіхи
Як дальній Китай, ви далекі від нас
Ні чари дзвінкого сріблистого сміху
Ні скарги тужливі не викличуть вас,
Мій раю невинний, несміливі втіхи

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *