Вірші Володимира Свідзинського і ліричні, і чуттєві, і витончені.
Володимир Свідзинський вірші
О дивна мить! Мов крізь
кораль намиста,
Крізь тебе нитка
часу переходить,
То золота, то чорна,
то безбарвна.
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема.
Уста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти.
* * *
Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст — а завжди непорушне.
Теперішнє! Золотогранна свічка,
Що кожну мить згоряє безнастанно
На сонячнім престолі, а проте
Стоїть на нім од віку і до віку!
Моє “тепер”! Ти ж і тоді було,
Коли я цілував кохане тіло,
І нині є, коли в землі глибокій
До нього смерть устами припадає.
Ти — день і ніч, початок і кінець.
Стріла й мета, весна і зов’явання.
В тобі шукав я і в тобі знаходжу,
В тобі був юний і в тобі старію.
О дивна мить! Мов крізь кораль намиста,
Крізь тебе нитка часу переходить,
То золота, то чорна, то безбарвна.
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема. Вуста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти.
Ось я веду про тебе пісню цю:
Ще звук не вмер, а ти уже навіки
Відбігла від народження його,
Уже ти відокремилась від слова,
Яке я щойно вимовив.
Майбутнє
Тобою стало — й відступило в давнє.
26.Х.1937
* * *
Прозорий січень небо розтворив
І знову світло світові явив.
Срібліє обрій в ніжному тумані;
Широко день роздав блискучі грані,
І я дивлюсь — і всі щасливі дні,
Що спопеліли в сонячнім вогні,
Як віяло, таємною рукою
Розгорнене, встають передо мною.
І первісна затаєна любов
На мляве серце напливає знов.
Над паростком, над весняним потоком
Схиляюся і плачу одиноко…
Хто погубив його? Чия рука?
Незаймано пливе Дунай-ріка.
Де ж огнище на мрійному смерканні?
Де постать мила в білому убранні?
1937
* * *
— Невже ми вийшли з пітьми книжок?
Де ми з тобою, де?
— Під парасолькою в парк ідем,
Навколо крутить сніжок.
Парк і сніг на багато гін,
Ти —
праворуч уклін,
Я —
ліворуч уклін,
Шум обтягає верхівки ялин.
— О, тепер нам надовго печаль!
Ні зорі розписна емаль,
Ні поширена світлом даль…
— Правда, надовго печаль!
— Ах, якби світ, милий світ
Та належав випадком нам —
Художникам і майстрам!
— Що ж би діялось? Дай одвіт.
— Не згасав би так швидко наряд
весни і літа, о ні!
Верховець на строкатім коні,
Не сваволив би листопад.
— Та одначе була б зима?
— Я гадаю… була б.
І зима,
І місто в снігу, і даль,
Обтулена млою, і жаль…
Ну, і ти, і шубка твоя,
І ліворуч від шубки я.
— То, як бачу, — віддай же поклін, —
Не зайшло б особливих змін.
А тепер ми з тобою де?
— Під парасолею в парк ідем.
Тільки ти на дугасті вії
Падати снігові не давай.
Одганяй його помахом віяла,
Платівками віяла одбивай.
1934
* * *
У завулку вузькому
Тонко мгліє туман;
Тінь високого дому
Полонила майдан.
Наближає смеркання,
Мовкне вітер-казкар…
Холодок зов’явання
Обіймає бульвар.
Сяє захід святочний,
Мов цвіте оболонь;
У кав’ярні молочний
Розпустився вогонь.
Ніжним полум’ям канна
Серед скверу горить.
Мить життя несказанна
Невідчутно летить.
9.Х.1940
* * *
Відійшла ти з померхлого світу
В тайну західних меж,
І розвіяв вечірній вітер
Пахноту твоїх чистих одеж.
І спочило місячне сяйво
На пониклім колоссі вночі,
Як голівка твоя русява
Спочивала мені на плечі.
Десь струмиться в незнаній країні
Огневої ріки течія.
Прийде час, і забуду в пустині
Милий голос, кохане ім’я.
Вийду з кола твого золотого.
Та не згасять ніколи роки
Зорнє світло круг серця мойого,
Слід небесний твоєї руки.
* * *
Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.
До дому, дому
Садами в’ється дорога…
Як твої очі
Юно світились.
Іду садами,
А пам’ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.
* * *
Як дощу мигтіння прозоре
Поглинає глуха трава,
Так щомить розпадається зоряно,
Розсипається сіть життьова.
І світліє, росте, розсипаючись,
І густішає кожну мить.
Підіймаючись, розхиляючись,
Тисячоцвітно тремтить.
Ще леліємо, друзі, ще світимся
Хитким, тріпотливим огнем.
Сіть здригнеться — і ми посиплемся
І, як бризки в траві, пропадем.
* * *
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись — як і я — живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.
* * *
Я став край берега. Мій човен
Лежав спокійно на воді.
Десь сонце сходило тоді,
Ростучим блиском світ був повен.
І день, зродившись, розкривав
Дзвінчасті трубочки повою*,
Що нерозривною стіною
Противний берег облягав.
Вони були і під водою,
Там рясно відсвіт їх лежав.
З укоса чапля пролетіла,
Вуж в’юнко переплив ріку:
Золотогранна, на листку
Край мене капля тріпотіла.
І милий Тясьмин струнко біг,
З веселим лепетом привіту
Туди, де встало сонце світу;
І, як дитя, петрів батіг
Дивився просто в очі літу
І надивитися не міг.
2.III.1940
———————
* Повій — рослина
* * *
Що дивного, що вулиця пуста,
Що вечорами не співає молодь?
Вікно, як муром, льодом зароста,
Ручайних вод зав’язано уста,
І потоптом бреде по полю холод.
І звечора на тверді темно-синій
Нема моєї зірки між зірок,
Немов і там був ураган осінній
Та й повалив блискучий теремок.
* * *
Діл зникав у темряві вечірній,
Іній густо одягав сади.
Від криниці по тропі нагірній
Ти ішла з коновкою води.
Я сказав тобі слова привіту.
Темний був твій погляд і німий.
Лиш світився променем розбитим
У коновці місяць молодий.
1926
* * *
Настане день мій сумний —
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Ненадивляний світе.
Бурхотливий, п’янкий.
Не буду як лист деревний,
Ні як травинка, позбавлена слова,
А буду як сонний граніт
Над гомоном вод невпокійних.
Замкнуся в мовчанні важкім.
Зіллюсь з невиразною мислю
В великім усім…
Буду як сонний граніт.
* * *
Снився білий рукав —
Яблуні цвіт…
Темна доріжка,
Росяний холод.
Снилась крайка* жарка —
Рання зоря,
В вітах дзвеніла
Очеретянка.
Снилась радість мені —
Юна любов.
Росяний холод,
Цвіт яблуневий.
__________
* Крайка — пруг, жіночий пояс
* * *
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.
Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь —
Колють і ранять, ладо моє.
Стало тяжко нести мені час.
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук.
Стало тяжко нести мені час.
Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті.
Усе вмирає, ладо моє.
Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.
1932
* * *
Луска морозу сріблить вікно.
Марний смуток облиш.
Пий в самоті вино.
Там, над озером, мерзне комиш.
День іде, ніч іде —
Він жде.
На лузі, на березі
Буде сонце метати стіг,
Буде спливатися рибка
Комишеві до ніг.
Здригнуться пера вітрових крил —
Віялом бистрих стріл
Так і відбризне пріч.
Ніч.
Платівки снігу глушать вікно.
Пий вино.
16.ХІ.1931
* * *
Такі ночі, так сяють дні —
Коли б же не тоскно мені,
Не смутно бути мені!
Стою перед світом на ґанку,
Одно благаю: “Спи, світанку,
В соснових дуплах! Подрімай,
Блискуча змійко нерозвита,
В таємних похоронках літа”.
От же ні!
Одрізнився од темряви ясен, —
Ясен — сокіл між деревом, —
Одрізнилася бабка,
Голубка між травами.
День зіходить… колишній друг.
Я виходжу на світлий луг.
Я співаю — луг сумно звучить,
Срібноверхий двірок стоїть.
Там свічі, вино, цвіти.
Та, отруєний ядом краси,
Все ж не багну я увійти.
Я вступаю в великі ліси.
Косогором дерева ідуть,
Розкриту труну несуть.
На дні вповивала пусті,
На віку навісочки золоті.
Навіщо навісочки ті?
Повнить шум верховину густу:
“На забаву, на втіху пусту,
Як твої приреченні пісні
На твоїй невблаганній путі —
Лиш окраси, оздоби пусті,
Ті ж навісочки на труні”.
1934
* * *
Лагідно шумлять айланти,
Рясно блищать оливи.
На човен,
мона Фіоре!
Ми будем сьогодні щасливі.
Ви занурите в море руку,
І буде вода під нами
Крізь ваші пальці тоненькі
Жебоніти трьома струмками.
А на морі ні вітру, ні хвилі —
Тільки стрічка від капелюшка
Буде ластитись і звиватись
Коло ніжного вушка.
Ми будем співати, мона Фіоре,
Ви — про рідну країну,
Про діву Марію, про сині гори,
А ще про любов до загину.
А я про вінок пав’яний,
Дарунок юнацького віку,
Що вітер, зірвавши з мене,
Замчав на безодню велику.
А коли б нахопилася буря,
То не страхайтесь, мона Фіоре.
Уявлені речі в воді не тонуть,
Та й вас не поглине море.
Ви нічим не рискуєте, мила моно,
А як боїтеся риску,
То залишайтесь. А я покличу
Мадонну Аморориску.
Ні, ні, я не зрадник, неправда.
Несправедливі ваші докори.
А тільки тоскно самому бути,
Коли так осяяне море.
Ви не знаєте, мила моно,
Як пусто у мене в домі старім.
Вінок мій у морі, в воді глибокій,
Мелькає,
як сизий дим.
Ви не знаєте, як жорстоко
Вростав в серце старий бур’ян.
Вінок мій у морі, в воді глибокій,
Лежить, як осінній туман.
1935
* * *
Роздумно, важко ступали коні.
Ти лежала високо і спокійно,
Сама непорушна, ти всіх вела.
Суворі люди ішли за тобою,
І діти також тебе проводжали.
Праворуч текло вечірнє сонце,
Ліворуч липи сяяли цвітом.
До звуків музики, тяжких, як залізо,
Свій легкий голос іволга приєднала,
І мої сльози падали на дорогу.
І так прийшли ми в дивне посілля,
Дивне посілля, де жодного дому.
Ніде не видно високих вікон,
А тільки віти шумлять і віють.
Музика змовкла. Завмерло світло.
Тебе піднесли, тебе опустили,
І я цілував твою тиху руку…
Коли перестав мигтіти заступ,
На горбик поклали вінок із клена,
А в узголів’я вінок сосновий.
Зітхнуло сонце. Повіяв подих
Тиші великої.
13.VIII.1933
* * *
О. С-кому
Ми в ніч ввійшли. Зоря погасла нам.
Наш світлий день замовк і одійшов.
Над нами смерть склонилася. А там,
На сході нашому, зоря сіяє знов.
Нехай вона зоріє молодим,
Як нам колись. А ми — добича тьми.
О брате мій, востаннє спом’янім,
Як золотились ми.
* * *
Умруть і небо, і земля,
Замовкнуть голоси природи,
І, набігаючи здаля,
Не будуть плюскотати води.
Все, що росте, зоріє, пахне,
Безмовний холод пожере,
І злоба без людей зачахне,
І смерть без здобичі помре.
Та я хотів би уявити,
Серед своїх останніх мрій,
Що ти довіку будеш жити,
О буйний вітре степовий!
Твоє не стихне трембітання;
Ти в мороку, серед руїн,
Луною давнього змагання
Все повторятимеш один
Слова поетів прозорливих,
Уболівальників земних,
Благання їх пісень журливих,
І скарги, і прокльони їх.
17.Х.1940
