Вороний Микола ІВАНОВІ ФРАНКОВІ

Вірш ІВАНОВІ ФРАНКОВІ є відповіддю на «Вступ» І. Франка до теми «Лісова ідилія», присвяченої М. Вороному.

М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що порядстають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами».

Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Ніщо поетові не чуже, він іде «за  віком», залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою. Аналіз вірша «Іванові Франкові» допоможе детально розібрати ти зрозуміти думки автора.

Вороний Микола ІВАНОВІ ФРАНКОВІ

Hi,  мій  учителю  і  друже,
Про  мене  все  це  не  байдуже.
Життя  з  його  скаженим  шалом,
З  погонею  за  ідеалом,
З  його  стражданням  і  болінням
І  невгамованим  сумлінням,
Життя  —  се  дві  противні  сили,
Що  між  собою  в  бій  вступили.
Одна  з  них  —  велетень-гнобитель,
А  друга  —  геній-визволитель;
Його  двосічна  гостра  криця
Влучна,  як  з  неба  блискавиця;

Але  і  велетень  могучий
В  руці  тримає  меч  блискучий?
Страшні,  тяжкі  його  удари,
А  ще  страшніш  таємні  чари…
Як  маю  я  його  цуратись
Чи  від  ударів  ухилятись?
О,  ні!  Я,  взявши  в  руки  зброю,
Іду  за  генієм  до  бою.
Рубаюсь  з  ворогом,  співаю,
В  піснях  до  бою  закликаю
Всіх  тих,  що  мляві,  чи  недужі,
Чи  під  укриттям  сплять  байдужі.
І  знаю  я,  що  замість  плати
Мене  чекають  кари,  страти…
Та  чи  ж  грізний  удар  обуха
Там,  де  буяє  творчість  духа?
Одна  хвилина  раювання
Там  відкупляє  всі  страждання.
Бо  то  чуття  свобідні,  щирі
Бринять  у  святобливій  лірі.
І  прикро,  як  ураз  зі  мною
Стають,  немовби  теж  до  бою,
А  справді  для  пихи  своєї
З  порожнім  серцем  фарисеї
І  паперовими  мечами
Вимахують  над  головами.
Хто  кликав  їх?  Чого  їм  треба?
Чи  хробакам  потрібно  неба?
Нехай  ідуть  всі  ті  нездари
На  торговиці  та  базариї
Нікчемний  крам,  дрібні  вигоди  —
От  їх  найвищії  клейнодиі
Але  коли  повсякчас  битись,
То  серце  може  озлобитись.
Охляти  може,  зачерствіти,
Зав’януть,  як  без  сонця  квіти.
Душа  бажає  скинуть  пута,
Що  в  їх  здавен  вона  закута,
Бажає  ширшого  простору  —
Схопитись  і  злетіти  вгору,
Життя  брудне,  життя  нікчемне
Забути  і  пізнать  надземне.
Все  неосяжне  —  охопити,
Незрозуміле  —  зрозуміти!
О,  друже  мій,  то  не  дурниці.—
Всі  ті  щасливі  небулиці
Про  райських  гурій,  про  нірвану,
Про  землю  ту  обітовану.
Вони  тягар  життя  скидають
І  душу  раєм  надихають.
Чи  все  ж  те  розумом  збагнути,
Що  дасться  серцеві  відчути?
І  чи  можливо  без  утрати
Свобідний  творчий  дух  скувати?
І  хто  Поезію  —  царицю
Посміє  кинуть  у  в’язницю?
Хто  вкаже  шлях  їй  чи  напрямок,
Коли  вона  не  зносить  рамок?
В  ній  в  с  і  краси  кольори  сяють,
В  ній  в  с  і  чуття  і  змисли  грають!..
До  мене  як  горожанина
Ставляй  вимоги  —  я  людина.
А  як  поет  —  без  перепони
Я  стежу  творчості  закони;
З  них  повстають  мої  ідеї  —
Найкращий  скарб  душі  моєї.
Творю  я  їх  не  для  шаноби;
Не  руш,  коли  не  до  вподоби.
І  ще  скажу,  мій  славний  друже,
Я  не  беру  життя  байдуже.
Високих  дум  святі  скрижалі,
Всі  наші  радощі  і  жалі,
Всі  ті  боління  і  надії
І  чарівливі  гарні  мрії,  —
Все,  що  від  тебе  в  серце  впало,
Не  загубилось,  не  пропало…
Моя  девіза:  йти  за  віком
І  бути  цілим  чоловіком!

Харків,  1902  р.

Примітки:

[1]  Предметом  поезії  є  тільки  вона  сама,  а  не  дійсність.  Шарль  Бодлер  (франц.).

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *