«Як я люблю оці години праці» аналіз

«Як я люблю оці години праці» аналіз

Автор — Леся Українка

Рік написання — 1899

«Як я люблю оці години праці»  — вірш Лесі Українки, який направлений на виховання гордості за український народ, виховання інтересу до читання літературних віршів. Також вірші Лесі Українки наповнені багатьма літературними засобами — гіпербола, метафора, епітет і т.д.

Вірш «Як я люблю оці години праці» (1899) — це художнє відображення літературно-творчого процесу у свідомості митця, показ особливої ролі натхнення у цьому процесі. Воно, це натхнення, хоч і забирало в письменниці багато сил, але завжди приносило справжнє щастя, бо після нічної праці творець бачив у «своїм свічаді бліде обличчя і блискучі очі». У поезії, написаній білим віршем, ключову роль відіграє образ перелесника — своєрідного символу творчих шукань митця.

ЯК Я ЛЮБЛЮ ОЦІ ГОДИНИ ПРАЦІ

Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини — я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила — найкращий праці час, —
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть — куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені,
Воно мені не грозить, як бувало,
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода.
І любо так, і серце щастям б’ється,
Думки цвітуть, мов золоті квітки.
І хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум’ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.
Передсвітом чорніє ніч надворі,
І час гасити світло, щоб його
Не засоромив день своїм сіянням.
Погасне світло; та палають очі,
Аж поки досвітки в вікно тихенько
Заглянуть сивими очима і всі речі
Почнуть із темряви помалу виступати,
Тоді мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свічаді
Бліде обличчя і блискучі очі,
А в думці, мов тривога, промайнуть
В дитячих літах чутії легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дітям:
«Була собі колись дівчина необачна…»
Про необачну дівчину, що дорго
За кужелем сиділа проти свята,
І не молилася, й на дзвони не вважала,
І спати не лягала, от за те
До неї уночі з’являвся перелесник;
Не дьяволом з’являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хаті гарним парубком ставав,
Облесливим — речами і очами.
Він їй приносив дорогі дарунки,
Стрічки коштовні й золоті квітки.
Він дівчину квітчав, і молодою
Своєю називав, і коси розплітав їй,
Речами любими затроював їй серце
І поцілунками виймав із неї душу.
На ранок, як співали треті півні,
Зникав той перелесник, а дівчина,
Уквітчана, убрана,засипала
Камінним сном. А потім цілий день
Бліда ходила, мов яка сновида,
І тільки ждала, щоб настала ніч,
Щоб з перелесником стояти на розмові,
А тим розмовам був лихий кінець…
«А хто ж був перелесник той, бабусю?» —
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тільки завжди і казала:
«Та не при хаті і не при малих дітях,
Не при святому хлібові казати.
Не згадуй проти ночі, бо присниться!»
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую ніколи проти ночі
Про перелесника, моє свічадо тільки
Нагадує мені про нього вдень.

Ви можете розширити аналіз «Як я люблю оці години праці» додавши інформацію (тема, ідея, художні засоби) через форму коментарів.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *