Західноукраїнські землі (1921-1939)

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1939 рр.)

Міжнародні фактори, що спричинили розподіл українських земель між іншими державами на початку 20-х рр. та його наслідки для населення. У результаті подій 1914-1920 рр. західноукраїнські землі потрапили під владу іноземних держав: Західна Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя — Польщі, Буковина, Північна і Південна Бессарабія Румунії, Закарпаття — Чехо-Словаччини. Про це було відзначено у різних міжнародних договорах (Сен-Жерменському, 1919 р., Тріанонському, 1920 р., Ризькому, 1921 р.). Найдовше був неясним статус Галичини, але в 1923 р. Рада послів великих держав визнала її частиною Польщі. Усі три країни проводили політику соціально-економічного та національного гноблення.

Економіка українських земель:

  •  мала колоніальний характер, перевага аграрного сектору;
  •  екстенсивний характер сільського господарства, розвиток кооперативного руху;
  •  наслідком безземелля, малоземелля і безробіття є міграція й еміграція українського населення за океан.

Стан життя населення, освіти та культури:

  • • існування мовних обмежень в освіті та культурі, закриття українських шкіл (закриті всі на Буковині, багато на Волині, у Галичині чимало перетворені на утраквістичні, на Закарпатті відкриті нові, але згодом обмеження);
  • • національне гноблення українців (найменше — у Чехо-Словаччині, найбільше — в Румунії);
  • • заборона українцям обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські пости у війську;
  • • злиденне існування значної частини західноукраїнського населення;
  • • обмеження політичних прав українців, особливо на землях у складі Румунії;
  • • спрямованість політики держав на асиміляцію (денаціоналізацію) українського населення.

Вплив міжнародної ситуації 1920-1930-х рр. на становище західноукраїнських земель:

  •  до рішення ради послів Антанти 1923 р. — прагнення Польщі здобути юридичні права на Галичину;
  •  після легітимїзації прав 1923 р. — явне бажання якнайшвидше асимілювати українців Волині й Галичини;
  •  після перевороту Ю. Пілсудського 1926 р. — прагнення стабілізувати становище, політика федералізації;
  •  1918-1928 рр. — утвердження румунської влади, заборона всього українського;
  •  1928-1938 рр. — пом’якшення румунського режиму, деякі поступки українцям;
  •  1938-1940 рр. — встановлення диктатури короля Кароля II, заборона всіх політичних партій;
  •  до 1938 р. — відсутність обіцяної автономії Закарпаття, дозвіл українцям займати державні посади;
  •  надання Закарпаттю автономії у зв’язку з Мюнхенською угодою 1938 р.;
  •  проголошення незалежності Карпатської України 1939 р. через розвал Чехо-Словаччини, окупацію Чехії.

Політика уряду Польщі в українських землях.

Польський уряд поділив територію країни на дві категорії — Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західна Україна та Західна Білорусь). У першій були зосереджені основні галузі промисловості, друга була сировинним додатком і ринком збуту. Економічним підгрунтям розвитку сільського господарства була велика приватна земельна власність, що гальмувало його розвиток. Влада провела земельну реформу, але це не внесло корінних змін. Більшість земель у Галичині й на Волині роздавалися не українським селянам, а по-лякам-осадникам, які мали стати опорою влади в краї. Українці створили розгалужену мережу кооперативів, що було виходом для певної частини людей. Осадництво поглиблювало злиденність життя українців, внаслідок чого близько 250 тис. українців емігрувало за океан.

Опір селянства викликав у 1930 р. пацифікацію (умиротворення) — побиття, арешти, переслідування активістів українського руху, закриття українських організацій, що викликало навіть міжнародний скандал. Польський уряд гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи. У 1924 р. був ухвалений закон, за яким основним типом школи стала так звана утраквістична, тобто двомовна, але вона була по суті польською. У Галичині було лише 5 державних українських середніх шкіл і 18 приватних. Вищої школи українською мовою, звичайно, не було. У Львівський університет допускали не більше 5 % українців. Протягом 1921-1925 рр. діяв Таємний український університет у Львові, в якому викладали найкращі спеціалісти Західної України. Існували також «Просвіти», НТШ, які чимало зробили для збереження та розвитку української освіти та культури.

Різні течії в суспільно-політичному русі. Діяльність політичних партій західноукраїнських земель у 1930-х роках.

Міжвоєнний період у Західній Україні позначився напруженою політичною боротьбою. У Галичині існувало 12 українських політичних партій:

• найчисельнішим і найвпливовішим було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Його очолював Дмитро Левицький, згодом — Василь Мудрий. Це була організація ліберального напряму, що виступала за конституційну демократію та незалежність України;

• головним виразником соціалістичних тенденцій краю була найдавніша — Радикальна партія, яка пізніше отримала назву Українська соціалістична радикальна партія;

• у 20-х рр. поширювалися і прокомуністичні погляди у зв’язку з непом і українізацією в УСРР. З 1923 р. існувала підпільна Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У 30-х рр. її й так незначний пилив зменшився, оскільки народ мав певну інформацію про Голодомор і масові репресії в СРСР. У 1938 р. КПЗУ взагалі перестала існувати.

Радикалізація політичного жнття в 1930-х роках

Причини:

  • • антиукраїнська асиміляційна політика Польщі;
  • • неможливість легальної боротьби за підновлення самостійної соборної України;
  • • перебування у підпіллі змушувало до жорсткої дисципліни і чіткого виконання наказів зверхників;
  • • розчарування в демократичних ідеалах, Антанта (демократичні країни) підтримувала Польщу.

Ідеологією революційного руху в цей час був український інтегральний націоналізм, головні засади якого розробив Д. Донцов. Він стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави, яку має очолити вождь з необмеженою владою (вплив успіхів тоталітарних режимів).

Ще в 1920 р. була створена Українська військова організація (УВО), якою керував Є. Коновалець. У 1929 р. члени УВО об’єдналися з іншими патріотичними організаціями й створили Організацію українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету добитися Української самостійної соборної держави. ОУН використовувала різноманітні методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, саботаж, а також терористичні акти. ОУН користувалася значною популярністю серед українців краю, особливо серед молоді.

ОУН — чинник, який дестабілізував внутрішню ситуацію в Польщі й підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність. Найвідомішу акцію організація здійснила в 1934 р. — було вбито польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який був відповідальним за проведення жорстокої пацифікації. Цей акт організував один з керівників ОУН Степан Бандера, за що був засуджений до довічного ув’язнення. Багато членів організації перебували у єдиному польському концтаборі Береза Картузька.

Після вбивства в 1938 р. радянським агентом керівника ОУН Є. Коновальця організацію очолив Андрій Мельник, а в 1940 р. вона розкололася, революційну її частину очолив С. Бандера, що звільнився з ув’язнення.

Особливе місце серед українських партій посідав Український союз хліборобів-державників, яким керував В’ячеслав Липинський. Він став ідеологом українського монархізму. Політичним ідеалом В. Липинського була конституційна монархія. Отже, незважаючи на істотні відмінності в програмах різних політичних партій, їх об’єднувало щире прагнення до національного відродження України, побудови незалежної держави.

Великий вплив на суспільно-політичне життя мала церква, особливо УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким. Українська православна церква на Волині також намагалася захищати права українців, але вона була значно менш захищена, ніж УГКЦ, і не мала такого авторитетного лідера, як А. Шептицький.

Політика уряду Румунії в українських землях

Ще гіршим було економічне становище українських земель Румунії. Про це свідчать зокрема Хотинське повстання 1919 р., Татарбунарське повстання 1924 р. Становище українського населейня завжди було нелегким, але особливо воно погіршилося в період світової економічної кризи 1929-1933 рр. Закон про восьмигодинний робочий день на практиці не виконували, надзвичайно важкими були умови праці. Ще гіршим було становище сільськогосподарських робітників.

Румунія оголосила, що на Буковині живуть румуни, які забули рідну мову, а тому тут закрили всі українські школи. На Буковині існувала лише одна легальна українська партія. Дозволили її тільки в 1927 р., а в 1938 р. до влади прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена. Українською національною партією (УНП) керував В. Залозецький, вона перебувала на ліберальних позиціях. Формувалася на Буковині націоналістична організація на засадах ОУН. Вона діяла підпільно. Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні була форсована асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності українського населення.

Політика уряду Чехо-Словаччинй в українських землях

Чехо-Словаччина вела політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою Закарпаття. У розвиток краю вкладалося більше коштів, ніж вилучалося з нього. На Закарпатті мережа українських шкіл спочатку навіть розширилася, але в 1925 р. українська мова була визнана «чужою» для населення краю.

На Закарпатті політичне життя було особливо складне. Тут існувало три політичних течії:

  • • москвофільство або русофільство, апологети якого вважали місцевий люд частиною російського народу;
  • русинство, прихильники якого стверджували, що на Закарпатті сформувався окремий народ — русини;
  • • українофільство — єдність з українським народом. Найпослідовніше українську позицію відстоювала Християнсько-народна партія під керівництвом А. Волошина. Він і його соратники багато років працювали над формуванням української свідомості закарпатців, спрямовували зусилля на нейтралізацію впливу москвофілів.

У 1938 р. становище на Закарпатті внаслідок Мюнхенської угоди Франції та Великої Британії з Німеччиною суттєво змінилося. 11 жовтня край отримав автономію. Уряд спочатку очолили москвофіли, але дуже швидко змушені були передати владу українофілам на чолі з А. Волошиним. Так званий Віденський арбітраж віддав Південне Закарпаття Угорщині. Тому столиця Карпатської України розмістилася в Хусті. В січні 1939 р.  було засноване Українське національне об’єднаним, яке перемогло на лютневих виборах до Сойму (парламенту автономії). 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму було проголошено незалежність Карпатської України, а її Президентом став А. Волошин. Та ще за день до цього угорські війська почали наступ на Закарпаття. Воєнізована організація Карпатська Січ чинила героїчний опір, але не змогла підвернути вторгнення значно сильніших ворожих сил.

Український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистили. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність жертв заради досягнення цієї світлої мети.

Хронологічна таблиця: Західноукраїнські землі (1921-1939)

Персоналії: Західноукраїнські землі (1921-1939)

Терміни: Західноукраїнські землі (1921-1939)

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *