«Жовтий князь» аналіз

Жовтий князь — перший у світовій літературі професійний прозовий твір, який присвячений голодомору 1932–1933 років. Автор — український письменник Василь Барка

«Жовтий князь» аналіз

Жанр — роман

Рік видання: 1963

Головні герої «Жовтий князь»

  • Мирон Данилович Катранник — чоловік Дарії
  • Дарія Олександрівна Катранник — дружина Мирона
  • Микола Миронович Катранник — первісток Дарії і Мирона
  • Олена Миронівна Катранник — донька Дарії і Мирона
  • Андрій Миронович Катранник — наймолодший син Дарії і Мирона
  • Харитина Григорівна Катранник — матір Мирона

«Жовтий князь» сюжет

В основу роману покладено особисті спогади Василя Барки-Очерета про перебіг геноциду українців 1932–1933 років, організований урядом СРСР. І хоча особисто Барка в ті роки не був на селі, але зберіг точні спогади брата, родина якого була піддана тортурами голодом. Після цього він протягом двадцяти п’яти років скрупульозно збирав спогади очевидців Голодомору, що дало ґрунт для широких літературних узагальнень.

Катастрофу нації під час Голодомору письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, з яких живим залишається тільки молодший син, Андрійко — загалом типова ситуація з реального життя. Картини життя сім’ї наповнені вражаючими, страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними селянській і загальнолюдській моралі. Навіть голодний, конаючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші — святині, схованої від банд комсомольців.

Андрійко також хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою, яка перебуває на межі смерті від голоду. Цей сюжет відповідає численним випадкам доброчинності, які очевидці засвідчували перед обличчям загибелі.

Закінчується твір оптимістично — над землею народжується новий день, що несе надію.

«Жовтий князь» характеристика

У «Жовтому князі» розповідається про справжніх мучеників, якими є не тільки всі члени родини Катранників, а й весь український народ. Є в романі й перелік жертв переслідування, гоніння, а також пережитих ними страждань. На підтвердження цієї думки письменник створив свій календар:

грудень-трупень, листопад – пухлень,

січень-могилень, лютий – людоїдень,

вересень-розбоєнь, березень – пустирень,

жовтень-худень, квітень – чумень.

Письменник із вражаючою силою і правдивістю показує, як українська земля, що завжди несла радість хліборобу, який жив в одвічній гармонії з природою, перетворилася на зону смерті. В сім’ї Катранників поступово вимерли всі: бабуся Харитина Григорівна (берегиня українського роду), мати й батько, їхні дітки Миколка й Оленка. Залишився лише наймолодший пагінець сім’ї — Андрійко.

Ця трагічна історія родини пов’язана з історією їхнього гнізда — селянської хати, на яку і припав перший удар «саранчею з столиці». Хату спустошують до невпізнання вже відразу. А для українського селянина руйнування хати означає початок смерті його самого. Повернулася з церкви мудра й розважлива Харитина Григорівна й не взнала завжди білу, чепурну їхню хату: «А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидане, позмішуване і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалася  стара — вже кінець настав. На старість побачила: знищено їхню хату, хату — святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі».

Приречена на голод родина, спочатку, поки було сховане пшоно, вночі їла кашу, а голод ставав все сильнішим; потім усе, що залишилося на полі — буряки, соняхи, капустяні качани; тоді коріння болотяної трави низки, мерзлу конину, зерно, забране в мишей весною, відловлених Мироном та Андрієм ховрахів, горобців, шпаків….

Головний герой Мирон Катранник є носієм авторської ідеї нескореності духу українця. Вражаючою є розповідь про смерть старшого сина Катранників Миколки. Після зізнання Миколки: «Я скоро помру», батько «неспроможний слово вимовити: душа скована…» Далі розкривається його внутрішній стан: «Здається, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, як холодна долоня в нього і зовсім безвільна».

Один з кульмінаційних моментів роману — пошуки партійцями захованої церковної чаші, допит і тортури за неї Мирона Даниловича. Його змушують зізнатися, де вона захована, спокушають мішком з борошном, на який Мирон Данилович «дивився безвиразно». Отже, честь для Мирона — понад усе. Він до останнього подиху продовжує шукати власні внутрішні сили, щоб не зламатися перед жовтим князем, не впустити в свою душу його руйнівний дух. Але коли партійці на чолі з Отроходіним розкривають перед Катранником ще один мішок з борошном, він не стримується: і дивиться на нього й насолоджується чарівним видивом. Письменник зазирає в душу героя, передає найтоншими мазками чутгєві порухи згасаючої свідомості. «Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба».

То ж Мирон Катранник успадкував найкращі риси національного характеру: людинолюбство, повагу до праці, до землі. Він не може зрадити своїй совісті і народові.

Миколка, старший син Мирона Катранника, потай читає заборонену книгу, в якій розповідається про Правду і Кривду.

В романі «Жовтий князь» зло, кривда — це і є та страшна тоталітарна система, це голод, який вона створила. Конкретне втілення одного з таких демонів — Отроходін. Недаремно В.Барка кілька разів наголошує на жовтому кольорі його обличчя. Інший демон, і мабуть, найголовніший — Сталін, «вусатий бузувір», який «завів пекло». Жовтий колір, присутній у романі, теж є уособленням зла. У «Жовтому князі» цей колір присутній постійно: саме жовтими засохлими бур’янами заросли колись гамірливі від дитячого щебету сільські вулиці, жовті мертві тіла.

Добро у романі втілюється насамперед в образі сонця, кольору тепла, вогню, стиглого колосся, довгоочікуваного хліба. Сонце постійно присутнє у свідомості людей як остання надія, як втілення Бога, вічного життя.

Символічний образ роману — церковна чаша. Вона була для селянства «вмістилищем огню і світла небесного», «найдорожча коштовність у світі».

Тому, ризикуючи життям, люди і врятували її від грабіжників, руйначів, заховали в надійному місці — на подвір’ї пічників, про яке знає наймолодший з вимерлої родини Катранників. Символічною є остання сцена роману: збираючись в дорогу на світанку, Андрійко перевіряє схованку церковної чаші. Малому здається, що над ними, їхніми могилами сходить сонце, а чаша, як символ всеперемагаючого добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб «навіки принести порятунок». Андрійко повернеться і відкопає ту чашу.

Таким заключним обнадійливим акордом завершує В.Барка свій твір, він вірить у відродження душі українського народу, бо це є стійким його переконанням як художника й українця.

Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: 11 клас

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *