В. Діброва “Андріївський узвіз” скорочено читати варто, щоб згадати головні події твору про сенс життя, про помилки минулого та прощення.
“Андріївський узвіз” читати дуже скорочено
- Жанр твору В.Діброви “Андріївський узвіз” (Роман-подорож)
- Події твору “Андріївський узвіз” В. Діброви охоплюють 1948 — 2002 роки.
- Яку премію одержав Володимир Діброва за твір “Андріївський узвіз”? Ця книга є переможцем конкурсу Книга року ВВС-2007.
Перед тим
Андріївський узвіз у Києві — коротка і мальовнича вулиця, що з’єднує Поділ із Верхнім містом. Вона має багату історію і значний перепад висоти. Колись її русло могло бути давньою річкою, яка прагнула злитися з прадавнім морем — Дніпром.
Під час святкування Дня Києва на Узвіз потрапляє чоловік, який нещодавно пережив мікроінсульт. Піднімаючись вгору, він часто зупиняється, відпочиває і розмірковує про життя — про втрату свободи і те, як люди стають полоненими часу, обставин і власного тіла. Він мріє, щоб хтось кидав людям рятівну линву.
Дійшовши майже до верху Узвозу, за церквою він плює на землю і в цю мить чує гучний звук, схожий на вибух або ляскіт батога. Це була театральна трупа, яка для привернення уваги ляснула дошкою об асфальт. Чоловік не встигає зрозуміти, що сталося — йому раптово стає зле, і він починає ніби підійматися в повітря. З висоти він бачить місця на Узвозі, де раніше зупинявся, особливо п’ять найбільш пам’ятних.
П’ята зупинка
На початку березня 54-річний чоловік, інтелігентний і впевнений у собі, приходить до своєї коханки — колеги з університету, з якою має тривалі стосунки. Їхнє кохання було живим і взаємним, але цього разу жінка просить його більше не приходити. Вона повідомляє, що виходить заміж за директора іноземної фірми і незабаром поїде з країни. Чоловік, хоча й обіцяє, що стане ректором і розлучиться до літа, нічого вже не може змінити. Рішення жінка уже прийняла.
Приголомшений розривом, він іде на урочистий концерт до державного свята. Він йде вулицею, але не помічає нічого навколо, не звертає уваги на машини, які об’їжджають його, обляпують багнюкою. Він доходить до театру, проходить охорону і займає місце в партері. Там він зневажливо спостерігає за президією, аналізуючи типажі людей при владі — прагматиків, кар’єристів і цинічних ділків. Хоча він мріє бути серед них, він розуміє, що це не світ ідеалістів.
Сцена театру була прикрашена прапорами, виступи супроводжуються пишномовними словами і намаганнями поєднати «духовність» і «матеріальне». Вершиною дійства стає поява актора, який грав роль князя на справжньому коні.
Чоловік відчуває себе чужим як серед цих людей, чужим у своєму власному житті. Він більше не впевнений у своїх бажаннях і розуміє, що треба перегорнути цю сторінку, забути про все й хоча б виспатися, щоб позбутися гнітючих думок.
Чоловік повертається додому, де дружина починає йому скаржитися на їхню дочку. Вона розповідає, що дочка вирішила покинути свого чоловіка — поета, який зараз більше заробляє есеїстикою, бо за вірші ніхто не платить. Зять багато подорожує завдяки іноземним стипендіям і поводиться зверхньо — як до влади, так і до «міщан», які не цікавляться його творчістю. Чоловік роздратований зятем і його писаниною, у якій плетуться заплутані фрази й помилкові іноземні вирази.
Дружина нагадує дочці, що їй уже 32 роки, що час народжувати дітей, що потрібно боротися за відносини з чоловіком, адже разом вони були 13 років. Дочка не слухає, не розуміє навіщо боротися за нещасливе життя, не хоче прожити таке ж життя як батьки. Вона йде з дому. Дружина підозрює, що чоловік п’яний (вона знає про його коханку), проте дивується його дивній ході. Чоловік сідає, згадує зятя і дратується через те, що такі «майстри слова» нічого не говорять про справжнє життя. Потім йому раптово стає зле — він падає.
Його забирають до лікарні, де діагностують інсульт. Чоловікові повідомляють, що у нього можуть бути проблеми з пам’яттю, мовленням і загальним станом. Чоловік турбується, чи зможе повністю відновити здоров’я і функціональність. Лікар запевняє, що це відбудеться поступово.
Дружина бачить у швидкому покращенні чоловіка чудо і радить охреститися. Спершу чоловік заперечує, але потім їде до церков. Спершу він відмовляється, але несподівано їде до церков. У першій — нічого не добивається. У другій — його змушують чекати до Великодня, бо без сповіді хрестити не можна. У третій церкві він одразу зізнається священнику, що не знає правил, але дуже хоче охреститися зараз.
Священник погоджується вислухати його сповідь. Чоловік зізнається у старому гріху — коли замість догляду за квартирою родича-професора він там влаштував гулянку з друзями, через що все у квартирі було вщент побите. Також він зізнається у зрадах дружині, хоча не вважає це гріхом. Священник каже, що треба бути вільним від впливу суспільства, бо відповідати доведеться кожному особисто.
Священник ділиться своїм минулим: його батько-генерал був суворий, а він сам у молодості жив дико — плодив байстрюків, жив на батьківській дачі, підпалив її і втопив службову машину. Батько врятував його від тюрми. Йому снилися сни про те, як він тоне. Це змусило його змінитися і стати священником.
Зрештою чоловік проходить обряд хрещення, ніби отримуючи новий шанс на очищення і нове життя.
Наприкінці березня у чоловіка починає змінюватися зір — тепер усе довкола постає перед ним ніби з погляду вічності. Йому здається, що він мусить описати це явище у монографії. Він планує почати зі вступу, де намалює образ юрби, а потім вибере одного типового представника і проаналізує його життя. Цей умовний персонаж має купу проблем: він поверхнево дихає, погано харчується, чимось зловживає, загалом виглядає розгубленим і неадекватним. Це, на думку чоловіка, зумовлено особливостями часу — правила життя змінилися, а самі люди залишилися такими самими. Монографія, яку він задумав, мала б довести, що кожна особиста дія є відображенням колективної філософії життя.
Одного разу, коли чоловік їде в тролейбусі, він бачить трьох людей — жінку і двох чоловіків. Старший із них колись навчався разом із ним на одному факультеті, згодом став доцентом. Останнім часом він зник з поля зору — можливо, пішов в адміністрацію або в бізнес. Жінка — його дружина, викладачка без наукового ступеня, улюблениця студентів, гостра на язик і працьовита, але має багато ворогів. Третій, наймолодший чоловік, теж здається знайомим — імовірно, пов’язаний з освітою. Він колись був бунтівним студентом, грав на гітарі й кидав виклики суспільству, через що його вигнали з університету й мали відправити до армії. Потім його родич-психіатр допоміг зробити документи, що він непридатний до служби. Відтоді він працював на шабашках.
Чоловік розуміє, що всі троє його впізнали, але ніхто не вітається, аби уникнути розмови. Він не здогадується, що їх могло об’єднати. Доцент колись кепкував із дружини через її неосвіченість, згодом спився, втратив роботу і почав красти. Якось на Покрову його сильно побили й відвезли до моргу, проте він вижив, перестав пити і відновився фізично. Його дружина залишила викладання і почала торгувати — справа пішла добре, вона відкрила свій ларьок на базарі, заробила гроші, платила за навчання дітей в університеті і дозволила собі комфортне життя. На базарі вона зустріла свого колишнього студента — цього молодшого чоловіка. Після чергового розлучення він залишився без житла, і вона взяла його до себе.
Тим часом ректор їде за кордон, і чоловікові доводиться тимчасово перебрати на себе всі його обов’язки. Але невдовзі йому повідомляють, що він більше не є членом комісії, в якій працював уже п’ять років. Інші члени комісії роблять вигляд, що нічого про це не чули, а голова комісії грубо відмовляється пояснювати причину.
Вдома ж дружина повідомляє, що їхня дочка остаточно покинула чоловіка і живе тепер у комуналці з іншим поетом. Вони збираються перебратися в село до батька поета — інваліда війни і пенсіонера, який тримає бджіл і мешкає разом зі старшим сином.
Наступного ранку у дружини чоловіка різко підскакує тиск, і вона втрачає зір на одне око. Лікарі діагностують відшарування сітківки, потрібна термінова операція. Через тиждень їй роблять операцію, на яку йдуть усі їхні гроші. Зір може повернутися, але їй треба два місяці суворо берегтися — лежати, не нахилятися, не піднімати важкого. Чоловік доглядає її, рідко ходить на роботу і занедбує дачу.
Першого травня дружина каже чоловікові, що у їх дочки буде дитина.
Через кілька тижнів чоловік проводить засідання вченої ради. Обговорюють важливі питання. Під кінець засідання до залу несподівано вривається людина в масці з пістолетом. Це був ректор, який вдав грабіжника, щоб розіграти колег. Його зустрічають сміхом і оплесками, він стріляє на всіх водою з іграшкового пістолета. Засідання швидко завершується. Ніхто не запитує, чому ректор так раптово повернувся із закордонного стажування.
Після цього ректор викладає до свого кабінету заступника — чоловіка. Чоловік очікує дружньої розмови за чаркою, але натомість ректор сердитий на нього. Чоловік не розуміє, що відбувається, адже в останні два тижні його єдина думка була про те, як влаштувати дочку редактором у науковий вісник, щоб вона мала роботу, з якої пішла б у декрет, а потім могла б поїхати в село. Він сподівається, що ректор, у якого вся родина працює при університеті, його зрозуміє.
До кабінету заходить дружина ректора. Вона — завідувачка кафедри педагогіки і посередниця чоловіка в усіх університетських справах. Вона розумніша й делікатніша за свого чоловіка, і всі знають, що через неї легше вирішувати питання. Саме вона викликала ректора з-за кордону, коли запідозрила, що проректор (чоловік) може замислити щось недобре. Все почалося з того, що чоловік узяв до аспірантури свою колишню студентку і став її науковим керівником. Ця студентка також подобалася ректорші, і вона хотіла переманити її на свою кафедру. Але аспірантка відмовилася. Ректорша не любила відмов, тому за її наказом у апірантки виникали проблеми — їй не нараховували стипендію, губили документи. Аспірантка звернулася до адвоката, і той пішов до ректора. Оскільки ректор був за кордоном, а проректор хворів, адвокат прийшов до приймальні, де була ректорша. Почувши про повістку, вона негайно викликала чоловіка.
У кабінеті ректор почав вимагати пояснень у чоловіка, думаючи, що це він наслав прокурора. Чоловік нічого не розумів. Тоді ректор ставить ультиматум: або він іде сам, або його звільнять. Чоловік мовчки встав і вийшов з кабінету. Ректор замкнувся у кабінеті і напився. Він думав про те, що наступного дня проректор прийде просити вибачення. Водночас, нервуючи, ректор колупається скріпкою у вусі, поки не травмує собі барабанну перетинку.
Наступного ранку чоловік їде на дачу полити сад та продумати план подальших дій. Здаватися без бою він не хоче — у нього багато союзників і в університеті, і в міністерстві. Але дорогою в його машину врізається бензовоз. Чоловіка визнають винним, і він має сплатити ремонт. Того ж дня у нього починають німіти рука і нога, мова погіршується, думки стають важкими. В ректораті помічають його стан і радять піти додому, про що доповідають ректорші. Її чоловік (ректор) зараз у лікарні через травмовану барабанну перетинку і звідти керує університетом. Дізнавшись про стан проректора, він викликає його до лікарні.
У лікарні ректор пропонує чоловікові піти на пенсію по інвалідності. Влітку він має очолити приймальну комісію, а восени йому влаштують урочисте прощання. Ректор також обіцяє, що включить його до списків професури, завдяки чому той зможе отримувати пенсію, яка становитиме 90% його окладу. Чоловік не знає, що відповісти, і йде додому. Там дочка каже, що хоче їхати до свого поета в село. Чоловік хоче її відвезти, але згадує про розбиту машину.
Згодом, сидячи в кабінеті, чоловік починає чути голоси — можливо, галюцинації, про які попереджав лікар. Йому з’являється постать, схожа на офіцера спецслужб, яка перетворюється на різних людей з його минулого — друга дитинства, донощика, знайомих і коханок. Чоловік думає, що не винен у їхніх образах на життя — він сам все життя опирався обставинам.
На щастя, згодом самопочуття чоловіка покращується. У суботу він їде автобусом на святкування Дня міста на Узвіз. Там він бачить знайомих: аспірантку, яка вже перейшла під крило ректорші; саму ректоршу, яка тепер шукає ліки для чоловіка, бо ректор, не долікувавши вухо, поїхав у село і дістав інфаркт. Ректор зараз у реанімації й керує університетом звідти, але його наказів ніхто не виконує — всі чекають, хто з керівників першим впаде. Університет поділений на табори. Помічниця ректора фактично бере на себе керівництво в умовах вакууму влади. Він думає, що якщо їй дати пів року, вона займе його колишнє крісло.
Раптом чоловікові здається, що він бачить свою колишню коханку, хоча чув, що вона виїхала за кордон, вийшла заміж і тяжко захворіла (онкологічне захворювання), але її чоловік знайшов їй кращих лікарів.
Між баром і гастрономом чоловік бачить видіння своєї дружини, яка відповідає на телефонний дзвінок. Дзвонить їхня дочка — вона дісталася села, де планує жити з поетом після народження дитини. Вона повідомляє, що минулої ночі її чоловік і його старший брат посварилися через політику, і старший брат убив молодшого. Дочка ще застала міліцію в хаті. Похорон буде післязавтра.
Дружина не витримує цієї звістки й падає. Чоловік подумки каже їй, що скоро буде вдома, підтримає її. Потім він поїде до дочки — вона вагітна, їй небезпечно хвилюватися. Він її захистить. Але щось невидиме не дозволяє йому вирушити туди. Його кінцева зупинка — тут, під церквою, біля скверика. Люди знайдуть його документи й викличуть дружину — так вона знайде його в реанімації.
Але це станеться за годину. Зараз він ще може діяти. Якщо не можна вперед — треба повернути назад і розв’язати старі вузли, щоб урятувати дружину й дочку. П
У момент падіння перед його очима спалахує ціле життя. Він бачить дружину, дочку, коханку. На руках у дочки — немовля, хлопчик, якого вона назвала на його честь.
Четверта зупинка
Чоловік заходить у квартиру свого друга дитинства, розуміючи, що це пастка, але підкоряється. За ним зачиняють двері. Це повернення до минулого — часів після аварії на ЧАЕС. Він усвідомлює, що тепер має шанс змінити події, адже пам’ятає їхні наслідки.
Друг дитинства показує свою нову трикімнатну квартиру, яку він отримав після обміну двох однокімнатних, і розповідає про своє життя. Вони не бачилися зі школи. Друг працює гінекологом і має чималий успіх у професії. Його сім’я зараз на морі, а сам він тимчасово живе сам. Він одружений вдруге, з новою дружиною має дворічного сина.
Чоловік також сам — його дочка поїхала в табір, а дружина раптово поїхала до неї. У сім’ї були серйозні проблеми: дружина страждала від депресії, гормональних порушень і втрати самоповаги через проблеми в шлюбі, зокрема чоловікову зраду. Вони часто сварилися, що впливало й на дочку.
Друг дитинства запрошує випити. Вони згадують минуле й обговорюють теперішнє. Чоловік розповідає про свою кар’єру — він став завідувачем кафедри, активно працює, виконує всі партійні доручення, його поважають колеги й студенти. Він також ділиться історією про свій роман із молодою викладачкою, колишньою студенткою.
Чоловіки розмовляють про радіацію після аварії. Друг дитинства, маючи доступ до закритої інформації через свого батька, запевняє, що панікувати не варто. Поступово розмова переходить на філософські теми. Друг дитинства критикує суспільство й визнає крах ідеї комуністичної партії, хоч поки ніхто не наважується це сказати.
Друг дитинства підбиває чоловіка випити ще, натякаючи на якусь «головну страву». Чоловік відмовляється — він хоче зателефонувати своїй коханці. Їхні стосунки складні: вони можуть бачитися лише зрідка через численні обов’язки і родинні справи. Недавно вона зізналася, що має затримку — можливо, вагітна. Чоловік пообіцяв допомогти їй зробити аборт через хорошого гінеколога і прикрити її від роботи. Проте вона все частіше говорить, що між ними не любов, а блуд, і турбується про своє майбутнє — їй скоро тридцять, а вона не має ні родини, ні житла, ні стабільної посади. Через це вони посварилися, хоча потім і помирилися, але в їхніх стосунках зник колишній запал. Колишній чоловік коханки, художник, хоче її повернути.
Раптом приходить приваблива медсестра з довгим каштановим волоссям, блакитними очима — знайома друга дитинства. Вона працює разом із другом дитинства в поліклініці. Її чоловік, також лікар, зараз відбуває трирічний термін за зловживання службовим становищем. Друг дитинства натякнув, що може допомогти звільнити його через свої зв’язки, і хоча спочатку вона відмовлялася, тепер сама шукає допомоги і втягнулася в ці справи.
Чоловік підозрює, що друг дитинства сам причетний до ув’язнення її чоловіка, аби скористатися ситуацією. Медсестра повертається — волосся в двох косичках, на ній білий халат і лікарська шапочка. Вона спокусливо дивиться перед чоловіком. Той намагається придумати, як утекти. Друг дитинства підходить ззаду, і чоловік розуміє, що якщо той стане за спиною — шансів на втечу нема. Так і стається.
Медсестра нахиляється до чоловіка, від неї пахне зубною пастою. Друг дитинства дихає йому в потилицю випарами горілки. Чоловік відчуває, що така ситуація — надто велика ціна за випадкову зустріч у гастрономі. Він згадує про «линву», яку уявляє як умовний рятівний вихід — можливо, це ручка дверей. Він намагається дотягнутися, але не встигає. Медсестра розстібає халат, чоловік бачить, як власні руки починають її роздягати. Останнє, що він відчуває — пальці друга дитинства на своїх плечах. У наступну мить щось важке б’є його по голові, він втрачає свідомість — щось важке вдаряє його по голові. Можливо, це й була та уявна «линва», яка врятувала його з цієї пастки.
Третя зупинка
Чоловік знаходиться на кухні у своїй квартирі, у час, коли його доньці — п’ять років і три місяці. Дружина ще зовсім молода, і самому чоловікові ще немає 27. Він щодня прокидається першим і варить кашу для всієї родини — звичний ритуал, що підкреслює стабільність і теплоту їхнього сімейного життя. Хоча в минулому було нелегко, особливо під час життя з батьками дружини, тепер вони мають свою окрему двокімнатну квартиру і відчувають, що злагоджено живуть разом.
Найбільшим щастям стало те, що їхня донька, яка довгий час говорила лише з батьками, нарешті почала спілкуватися з усіма. Це сталося саме на її п’ятий день народження.
Чоловік часто розмірковує про сенс життя і свої можливості. Він вважає, що міг би стати художником, музикантом або вченим, адже має талант і знання. Але реальність інша — він працює викладачем-погодинником, викладає на курсах резерву ООН, де вчаться чоловіки, яких готують до закордонних поїздок. Вони вивчають політекономію, історію, географію та іноземну мову. Це різні чоловіки — хтось уже має онуків, хтось бездітний. Хоч ці учні й поважні люди, він усвідомлює, що йому треба щось змінювати у житті. Настав час визначитися, що для нього справді важливо.
Біля деканату, де чоловік хотів дізнатися номер своєї аудиторії, його чекає офіцер КДБ. Той пропонує зустрітися ввечері в готелі для розмови про “майбутнє чоловіка”. Чоловік відмовляється — каже, що зайнятий і не розуміє, навіщо ця розмова. Проте офіцер наполягає.
Чоловік пригадує, що вже мав справу з органами. Ще першокурсником він разом із друзями потрапив у халепу після святкування жовтневої річниці — його затримали за те, що витягнув прапор братеьої республіки з брудного стояка, рятуючи товариша. Його тоді швидко допитали, але все обійшлося.
Офіцер пояснює, що наглядає за слухачами курсів ООН, і йому треба знати про кожного з них більше, ніж вони самі про себе. Потім він розповідає свою історію: ще студентом факультету іноземних мов він був завербований органами, а після п’яти років стеження за однокурсниками його замість дипслужби відправили у пустелю працювати з партизанами. Там він зарекомендував себе, вступив до партії, і тепер працює в органах з власним кабінетом. Зараз він хоче зібрати досьє на всіх викладачів курсів.
Коли чоловік питає, що буде, якщо він відмовиться співпрацювати, офіцер переконує, що це в його ж інтересах — треба визначитися з партійністю і кар’єрою. Хіба він хоче все життя бути викладачем-погодинником?
Потім офіцер згадує ще один давній випадок — як шість з половиною років тому чоловіка затримали біля Криму, коли той зійшов з іноземного автобуса з джинсами та західним журналом. Чоловік заперечує — каже, що просто їхав на відпочинок, а джинси йому подарував водій. Його обшукали, конфіскували речі, і все закінчилося усною доганою від декана.
Офіцер робить висновок, що чоловік із «чистюль» — тобто не має слабких місць. Але в нього є свої засоби тиску: можна пригрозити армією чи пустити чутки, що чоловік — донощик. Помітивши, що на нього дивиться хтось сторонній, офіцер швидко йде, але перед тим ще раз нагадує про зустріч о 19:00.
Чоловік іде на заняття, але розмова з офіцером не дає спокою. Він проводить пару, але сам не пам’ятає, що говорить. Його думки розсіяні, і, схоже, під час відповідей на запитання студентів, він щось сказав не те. Староста групи обурюється: заявляє, що не дозволить якомусь молодику з міста зневажати їхній досвід, працю і життя. Вся група підтримує старосту — десять дорослих чоловіків виступають проти викладача.
Проте згодом вони розуміють, що це — перевірка. Викладач, провокував їх, щоб виявити слабких. Та й в кутку аудиторії усі помічають незнайомця, якого всі сприймають за справжнього куратора, майора або підполковника.
Коли студенти йдуть на перерву, чоловік залишається в аудиторії наодинці з цим незнайомцем. Він намагається переконати себе, що це, можливо, просто цивільний, який випадково зайшов. Але в голові — інші тривоги: як залагодити ситуацію зі студентами, і що робити з офіцером КДБ.
Чоловік спускається в підвал до свого друга — художника, який працює кочегаром. Художник є для нього уособленням вільної, незалежної людини — Митця, який живе поза суспільними правилами. Його творчість — це форма внутрішньої еміграції та бунту проти режиму. Він усвідомлює, що як митець є зайвим для системи, бо вона не потребує тих, хто мислить і ставить під сумнів.
Чоловік розповідає йому про зустріч із офіцером КДБ, запрошення до готелю, про поведінку студентів і особливо старости. Про загадкового Полковника він мовчить, бо не впевнений, чи той узагалі існував насправді.
Чоловік завжди вдячний художнику: колись, коли той вступив до університету, а чоловікові забракло одного бала, саме художник у перший день навчання вирішив піти, бо зрозумів, що не хоче вчитися. Його вчинок дозволив чоловікові зайняти звільнене місце.
Нині художник переживає творчу кризу. Він не малює, не читає, не створює — пояснює це тим, що навколо всі тільки крадуть чужі ідеї, повторюють старе. А він шукає нове.
Художник радить чоловікові: як би не тиснули — треба відмовитися від співпраці. Якщо не словами, то навіть втечею. Пропонує втекти у Вотилівку, де підпільно будується церква і потрібні іконописці. Там є робота, там справжня справа. І
Чоловік заперечує: він не вміє малювати ікон, у церкві майже не буває. Але художник каже, що вибір простий: або Вотилівка, або партком — третього не дано, бо не можна бути в системі й залишатися осторонь.
Невдовзі після розмови чоловік усе ж іде до парткому. Там його зустрічає доцент, який колись допоміг йому влаштуватися на кафедру. На знак вдячності чоловік приносить пляшку коньяку, яку йому дав батько. Але, передаючи її, відчуває гнів і сором — на себе, на батька, на систему, в якій змушений бути. Він ніяковіє, мовчить, відчуваючи, що втрачає щось важливе всередині.
Доцент мовчить і пригадує чоловіка ще першокурсником — з аплікацією у вигляді п’ятірні на светрі. Тоді він застеріг юнака бути обережним. Згодом доцент бачив його лише здалеку, бо сам уже зробив кар’єру: став секретарем парторганізації, отримав стажування за кордоном.
Перед випуском чоловік і доцент знову зустрілися на концерті. Дізнавшись, що той не має роботи, доцент запропонував влаштувати його викладачем на кафедрі — спочатку як погодинника. Так чоловік почав викладати там, де сам нещодавно навчався.
Тепер, отримавши пляшку коньяку, доцент не розуміє, що це значить: подяка? спроба вплинути? Чи це натяк, що хтось хоче його підсидіти? Та він спокійний та впевнений, що має міцне прикриття на всіх рівнях, і в університеті, і в «органах».
Доцент велить чоловіку забрати коньяк. Той, обурений і сповнений внутрішнього протесту, йде, думаючи, що, мабуть, його контракт не продовжать. Він уявляє, як розписує сільську церкву.
Після цього чоловік іде до художника з тією самою пляшкою, але вже не впевнений, що Вотилівка взагалі існує. Можливо, художник усе вигадав…
Вдома чоловік застає дружина в сльозах після візиту до поліклініки. Вона намагалася отримати виписку для переведення дочки до нового дитячого садка. Проте дільнична лікарка відмовилася допомогти, звинувативши подружжя в приховуванні діагнозу дитини та заявивши, що їхній дитині слід відвідувати спецзаклад. Щоб щось зробити, лікарка вимагає, аби жінка наступного дня прийшла із зошитом.
Дівчинка дуже прив’язана до батька, мріє стати фігуристкою, щодня вигадує нові піруети і чекає батькового схвалення. Вони разом гуляють у ботанічному саду.
Чоловік лежить і розмірковує над усім одразу: проблеми з садком, врачихою, зустріч із офіцером КДБ, власне покликання. Він розуміє, що кожна його книжка на полиці — це результат боротьби з системою, навіть якщо сам він зараз не має часу читати. У нього з’являється план: вранці піти до врачихи із зошитом, дати їй останній шанс, а в разі відмови — вийти, перехопити її на вулиці й змусити погодитися, пригрозивши.
Паралельно він придумує, як уникнути зустрічі з офіцером: прибути до готелю раніше, збрехати, що прийшов о шостій, а не о сьомій, і втекти, пославшись на сімейні обставини.
Але план руйнується — вже без п’яти шоста, година пік, його тролейбус ледве рухається. Він у легкому одязі, його знобить, паморозь на вікнах, стає зле — чи то грип, чи то нервове виснаження. З вікна він раптом помічає художника і офіцера разом. Це шокує його — сон це, марення чи змова?
Тролейбус нарешті під’їжджає до зупинки біля поліклініки, і чоловік помічає ще одну фігуру — Полковника, того самого, що був сьогодні на його занятті…
Друга зупинка
Події розгортаються в період, коли головний герой щойно вступив до університету. Він молодий, емоційний, шукає себе й переживає внутрішні зміни, які не може пояснити. Зранку він свариться з батьком через те, що пізно прийшов додому й заважав усім грою на гітарі. Студент каже, що «шукає себе». Мати залишається осторонь конфлікту.
Студент активно пише пісні — спершу на вірші улюблених поетів, згодом на власні. Їх уже тридцять. Але виступити з ними в метро йому не дають — міліціонер проганяє. У нього були стосунки з одногрупницею, але через її любов до порядку вони розійшлися. Новий рік студент святкує з другом у студентській компанії.
Герой з другом намагається заробити на продажу червоного жіночого пальта, але натомість втрачає і пальто, і гроші. Вони блукають парадними, дискутують про життя, мистецтво й політику. Часто їх проганяють.
Студент вважає, що йому, митцеві, немає місця у цій країні. На Заході, переконаний він, його б уже помітили. Тут же — шлях до успіху веде через компроміс і зраду ідеалів. Це і є суть його пісні «Лабіринт».
Одного разу друзі вмовляють його виступити в клубі. Він співає пісню протесту, але публіка свистить і виганяє його. Вночі, після приниження, студент сидить на лавці — пригнічений, він жаліється товаришеві, що його творчість нікому не потрібна. Той відповідає: студенту потрібна «баба».
Згодом товариш знайомить його з дівчиною. Вони опиняються в спальні, нічого не планують, але все стається спонтанно. Студент після цього почувається розгубленим. Дівчина витирається аркушем із зошита.
Студент виходить на балкон, перелазить через перила і звішує ноги вниз, замислюючись над самогубством, але в останню мить утримується.
Врятований фізично, герой все одно залишається психологічно пригніченим. Його переслідує важке, безформне відчуття, як тінь, яку не можна пояснити словами. Він носить це в собі тижнями, мріючи лише про коротке полегшення.
У перерві між парами студент бачить дівчину — і раптом відчуває, що з нього зник важкий душевний тягар. Вражений, він дізнається, де вона навчається, і, щоб справити враження, просить у товариша джинси, переодягається в туалеті і чекає її після пари. Вони розмовляють, дівчина каже, що має хлопця, але навіть попри це хлопець відчуває радість і легкість.
З товаришем він потрапляє на вечірку на дачі, де всі купаються голяка. Студент зустрічає дівчину, яка колись показувала йому груди. Вони піднімаються на горище, однак близькість не вдається, бо він розгубився.
Після вечірки студент блює з вікна на квіти сусідки, а вранці змушений усе прибирати. Батько попереджає його остерігатися першого кохання й повідомляє, що зведена сестра кидає чоловіка й повертається додому.
Студент постійно думає про ту дівчину. Йому сниться, що після іспитів він вирушає до моря, щоб знайти її в студентському таборі й більше не розлучатися. Зрештою, його підбирає водій туристичного автобуса — австрієць. Він дарує йому джинси, пивом, паштетом і журналом. На виході з автобуса студент бачить міліцейську «волгу» й розуміє: в його життя от-от увірветься капітан міліції. Він це знає, бо ніби вже пережив усе, як сюжет у прочитаній книжці.
Перша зупинка
Хлопчику п’ять років. Він живе з батьками, сестрою, дідом і бабою в селі, у хаті на пагорбі. Його захоплює навколишній світ — небо, річка, долина, велике дерево з тарзанкою. Особливо його вабить ця тарзанка — канат, з якого діти стрибають у воду. Він дуже хоче спробувати, але батьки забороняють, бо це небезпечно. Мама лякає його страшними історіями, пов’язаними з деревом і річкою, намагається прищепити страх. Вона сама з дитинства живе у страху, бо її батька репресували, коли їй було п’ять.
Батько намагається вплинути інтелектуально, пропонуючи синові мріяти про професії, які вимагають розуму, дисципліни, знань. Але хлопчик хоче просто стрибнути з линви. Він спостерігає конфлікти між мамою й бабою, помічає нерівність у ставленні до нього й сестри, розмірковує про любов, якої ніби не видно, але яка завжди присутня. Батько намагається переконати його, використовуючи логіку, приклади з життя, навіть показує інваліда, який втратив ноги. Але хлопчик усе одно тягнеться до линви. Він розуміє: якщо стрибне, можуть початися сімейні сварки, образи, навіть розлучення. Але бажання переважує страх. Він уявляє, що ширяє над усім світом, розуміє, що всі люди — частки великого руху, без поділу на поганих і добрих. У цей момент він відчуває повну свободу і гармонію.
Та раптом його зупиняє мамин крик: «Ан-дрю-шо!». Хлопчик лякається, втрачає рівновагу — і падає.
Це символічний момент: перший вибір, перше протистояння між дитячою мрією і страхами дорослих, перше падіння. Цей момент символізує зіткнення дитячої мрії з дорослим страхом, першу зупинку на шляху до дорослішання.
Після того
Чоловік приходить до тями після непритомності й розплющує очі. Перед ним — обличчя його дружини, перекошене від крику і болю. Сльоза стікає по щоці. Поруч стоїть лікар.
Він бачить, як дружина витирає сльозу. Її обличчя змінилося з роками — з’явилися зморшки, плями, сліди втоми. Але за цим усім він упізнає ту саму дівчину, яку колись зустрів в університеті.
На її обличчі відбиваються сильні почуття — біль, згадки про образи, гнів — усе це повільно стихає, мов буря, що відходить. Вона нахиляється до нього, і він бачить у її погляді любов. У цю мить він відчуває, що любов — це і початок, і кінець, водночас.
