ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
1] Коли я знітився із зором згаслим,
2] То з пломеня, який його згасив,
3] Почув я голос, що звернувся з гаслом
4] До мене так: “Як зір твій осклянів,
5] Уражений із вигляду мойого,
6] То втішся хоч самим лиш звуком слів.
7] Тож починай: скажи мені, до чого
8] Летить душа твоя, й забудь свій страх,
9] Бо змерхнув зір твій, а не вмер од того.
10] У владарки ж, яка по всіх містах
11] Небесної держави йде з тобою,
12] Є вплив Ананіїних рук в очах”.
13] Я мовив: “Ліки волею благою
14] Вже йдуть, коли у зір, як в отвір брам,
15] Вона ввійшла яскравістю яркою.
16] Найвищого святого блага храм —
17] То альфа і омега книг, що втішив
18] Себе я ними, бо любов зрю там”.
19] Той самий голос, що оце потишив
20] Мій лютий біль в раптовій сліпоті,
21] Мене без запитань ще не залишив
22] І мовив: “Ще раз на сита густі
23] Я перевірю. Тож які підстави
24] Твоїй стрілі знайшлись в такій меті?”
25] І я: “Філософічні всі розправи
26] ] впливи, що з небес до нас летять,
27] Карби дали мені любові й слави;
28] Бо благо, як його за благо взять,
29] Вогні любові в’є, тим більш розквітлі,
30] Чим добрістю багатша благодать.
31] До сутності, яка палає в світлі
32] Сліпучому, а все те, що не в ній, —
33] Лиш промені від неї напівсвітлі,
34] Хай той свої зусилля основні
35] З великою любов’ю направляє,
36] Хто правду зрить, бо доказ в ній одній.
37] Цю правду розумову розстеляє
38] Той, хто мені довів, що ту любов
39] Найперше сутність вічна виявляє,
40] Це розстеля Творець світобудов:
41] “Я благо покажу тобі, як просиш”, —
42] Мойсею мовлячи, щоб був готов.
43] Ти розстеляєш теж, коли підносиш
44] Про зміст найвищих таїн річ свою
45] За всіх глашатаїв гучноголосіш”.
46] Почув: “Розсудок, звичний в вас в краю,
47] І тонша влада, згодна з ним, із грубим,
48] Для Бога бережуть любов твою,
49] А може, й інші струни в’яжуть з любим?
50] Скажи, щоб відповідь ясна була, —
51] Яким тебе любов кусає зубом?”
52] Святі думки Христового орла
53] Господнє показали спрямування,
54] Щоб і моя ним сповідь поплила.
55] І мовив я: “Усі ті мордування
56] До Бога серце благосне ведуть
57] І зміцнюють любові поривання.
58] Бо путь всесвітня, і моя вся путь,
59] І смерть його, мого життя заради,
60] Чого, як я, всі віруючі ждуть,
61] Що й сказані слова, й живі поради —
62] Все з хвиль любові ложної взяло
63] Мене на берег справжньої відради.
64] Зелене листя, що у ріст пішло
65] Навік в саду, вславляю я уроче, —
66] Мене з садівником воно звело”.
67] Скінчив я, й задзвеніли найсолодше
68] З усіх усюдів хори: “Свят, свят, свят!”
69] І владарка їм вторила охоче.
70] Як сонце, зазирнувши до кімнат,
71] Розбудить сонних на приємнім ложі,
72] Все зливши морем променистих шат,
73] І враз пробудженим страшне й вороже
74] Все видається, й все не до пуття,
75] Аж поки їм свідомість не поможе, —
76] Так із сліпих очей моїх сміття
77] Під чистим зором Беатріче спало
78] І зникло в дальніх далях забуття.
79] Гострішим ще прозріння в мене стало,
80] І, остовпівши, я спитав, чого
81] Чотири раптом сяєва засяло.
82] І владарка: “Із пломеня цього
83] Найперша з душ, твір першої чесноти,
84] Зорить в екстазі на творця свого”.
85] Як стовбур хилиться, коли навпроти
86] Дме вітер, та гнучкі свої гілки
87] Випростує і ставить, як і доти, —
88] Так я вчинив на шани знак палкий,
89] І, раптом опинившись у полоні
90] Жадоби мовити, я, говіркий,
91] Почав: “О яблуко єдине, в лоні
92] Не зроджене, о праотче старий,
93] Кому жіноцтво — невістки і доні!
94] На мене зглянься з вишньої гори,
95] Молю тебе. Мою ти знаєш віру,
96] Тож я змовкаю, ти ж заговори”.
97] Коли серпанки вкриють спину звіру,
98] То, ревно вивільняючись із них,
99] Він виявляє неспокійність щиру.
100] Цілком так само перша з душ земних
101] Явила вогняними язиками
102] Сліпучу радість після слів моїх,
103] І далі: “Хоч не виразив словами
104] Бажання ти свого, все знаю в нім,
105] Як ти — в найкраще знаній між речами.
106] Його я бачу в дзеркалі яснім,
107] Що відбива все чисто без підлогу,
108] Саме ж не відбивається ні в чім.
109] Ти хочеш знать, як, дякуючи Богу,
110] Я трапив у найвищий сад, звідкіль
111] Ця жінка повела тебе в дорогу,
112] Ще — скільки я втішався там суціль,
113] І ще про гніву Божого природу
114] Й про мову — наслідок моїх зусиль.
115] То, любий сину, сталось не від плоду
116] Моє вигнання, що в синах трива, —
117] То поламав я Божу загороду.
118] Чотири тисячі і триста два
119] Ждав роки я в тім місці, де Віргілій
120] Твоєї владарки почув слова,
121] А поки жив я ще в земному тілі,
122] То сонце дев’ятсот і тридцять раз
123] На кожному засяяло світилі.
124] Та мова, що гранив я, як алмаз,
125] До незавершеної зникла вежі,
126] Коли напав людей Немврода сказ.
127] Залежать дум людських складні мережі
128] Від вдач, а ті — від зір, що красять ніч,
129] Тому у них є визначені межі.
130] Людині розмовлять — природна річ,
131] Тож кожен має дозвіл од природи
132] Обрать собі бажану мову й річ.
133] Ще не ступав я на пекельні сходи,
134] А всеблагий звавсь “І” серед земель,
135] Кого шаную я й усі народи.
136] Пізніше він дістав наймення “Ель”,
137] Бо звичаї зникають у людини,
138] Як всохлий лист зника серед пустель.
139] А на верху, що на землі єдиний,
140] Гріхом жив я й не відав, що є смерть,
141] Од першої до другої години
142] За шостою, де сонце мінить чверть”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
1] “Отцю, і Сину, і Святому Духу”, —
2] Почав гучну співати славу Рай,
3] І спів солодким став напоєм слуху.
4] Лилося в очі й вуха з вишніх зграй
5] Захоплення, в сп’янілому паланні
6] Я зрів усміхнений небесний край.
7] О радощів розкоші несказанні!
8] О це життя, де все — любов і мир!
9] О скарби не в журбі і не в жаданні!
10] Чотири світочі ввійшли в мій зір,
11] І з них найдужчим світлом розсіявся
12] Той шпиль, що появився першим з гір
13] І став такий, яким очам здавався
14] Юпітер би, коли б із Марсом він,
15] Зробившись птахом, пір’ям помінявся.
16] Те провидіння, що чергу і чин
17] Розподіляє всюди, хор зімкнути
18] Уста примусило, й затихнув дзвін,
19] Коли я вчув: “Ти не дивуй, що з люті
20] Мінюсь я, — змінять вид цих мирних грон
21] Слова, що доведеться їм почути.
22] Той, хто загарбать зважився мій трон,
23] Мій трон, мій трон, що перед Божим Сином
24] Стояв порожній, і зламав закон,
25] Ще й цвинтар мій залляв смердючим плином
26] Та кров’ю, і радіє лиходій,
27] Який вигнанцем звідси був єдиним”.
28] І колір той, яким під захід свій
29] І схід, світило тьму небес малює,
30] Забарвив обрій в вишині ясній.
31] Мов чесну пані, як вона почує,
32] Що неподобством хтось ганьбить міста
33] Чи села, вельми звістка ця хвилює, —
34] Мінилась так і владарка свята, —
35] Так само небо, думаю, хмурніло,
36] Коли волала Сила із хреста.
37] І далі грізне слово це гриміло,
38] І гнівна зміна в голосі була,
39] Й великий гнів обличчя появило:
40] “Дружина Божа не на те зросла
41] Моєю кров’ю, кров’ю Ліна, Клета,
42] Щоб золото стягалось без числа.
43] І щоб блаженства блиснула прикмета,
44] Кров Сікст пролив, ще й Пій, Калікст, Урбан,
45] І ваша ними вславилась планета.
46] Не ми хотіли, ні щоб християн
47] Наступник наш нечесною рукою
48] Ділив на правий і на лівий стан,
49] Ні щоб ключі, що я ношу з собою,
50] Могли на корогві тій знаком стать,
51] Котра проти хрещених зве до бою,
52] Ні щоб лицем я скріплював печать
53] На грамотах продажних та брехливих,
54] Щоб мусив потім з сорому палать!
55] На паші бачимо вовків кусливих
56] В пастушім одязі поміж овець, —
57] О суде Божий, грянь на нечестивих!
58] З Каорсою Гасконь сіда, мов ґедзь,
59] На нашу кров. О праведний початку,
60] Який поганий ждав тебе кінець!
61] Та промисел, що славу Риму в статку
62] Із Сціпіоном збройно врятував,
63] Поможе й нам, гадаю, до остатку.
64] Коли повернеш до земних держав,
65] Тоді, мій сину, ти розкрий там рота
66] Й слів не ховай, як я їх не ховав!”
67] Як випари верта згори мерзлота
68] Й скидає снігом вниз, коли ріжком
69] Коза черкає сонців диск із злота,
70] Помчали раді випари сніжком,
71] Що коло нас були і щойно спаді
72] З ефіру спломенілого цілком.
73] Простежував я їх стежки несталі
74] І стежив, як всередину знялись
75] І віддаль не дала летіти далі.
76] Уздрівши зір, не втоплений у вись,
77] Сказала владарка: “Як опинився
78] Ти саме тут, уважніш роздивись”.
79] Побачив, що відколи я дивився
80] Звідсіль уперш, по кліматних стрічках
81] На перший край з середини скотився.
82] За дальнім Гадесом я бачив шлях
83] Рискований Улісса й берег вище,
84] Де всілася Європа на рогах.
85] Я той куток би обдивився ближче,
86] Та сонце вже випереджало нас
87] Понад весь знак, в безодні бігши нижче.
88] Закоханий мій дух впада всякчас
89] Біля владарки й навіть на вершині
90] Жадав, щоб зір її мене потряс.
91] Все, чим природа чи мистецтво й нині
92] Чарують зір, вловляючи серця,
93] Чи в людськім тілі, а чи на картині,
94] Мізерним видалось би до кінця
95] Проти відради, що мені засяла,
96] Як глянув я на блиск її лиця.
97] І сила, що в її очах блищала,
98] Лишивши в Лединім гнізді зірки,
99] Мене в найшвидше небо перемчала.
100] Найвищі та найскорші в нім частки
101] Однакові усі, і я не зчувся,
102] Як з Беатріче став на ґрунт легкий.
103] Вона сказала, щоб я схаменувся,
104] І посміх був її такий ясний,
105] Мов Бог у неї на лиці всміхнувся:
106] “Дає природа світу рух міцний,
107] Недвижна у середній огорожі,
108] Відштовхується тут, як од стіни.
109] І небо це вмістилось в мислі Божій,
110] Яка запалює ізнову й знов
111] Любов рушійну і чесноти гожі.
112] Іде круг нього сяйво і любов,
113] Воно ж іде круг інших кіл зіллятих,
114] І з ним в усі Творець його прийшов.
115] І рух його — не в мірах десь узятих,
116] А інші в ньому вимір свій беруть,
117] Як десять — з других складені та з п’ятих.
118] Неважко буде вже тобі збагнуть,
119] Чом корені у ньому час тримає,
120] Гілки ж він може деінде тягнуть.
121] О ненажерливість, що поглинає
122] Людей, а з них хай хтось би очі звів
123] З глибин її, — на те снаги немає!
124] Коли буває літом надмір злив, —
125] Хоч скільки добра воля в смертних квітне, —
126] Кислиці виростають замість слив.
127] У вірі й цноті немовля привітне,
128] А підросте, вже уника цих справ,
129] Хоч на щоках волосся й ледь помітне.
130] Той постував, коли ще белькотав,
131] А як підріс язик, вжива охоче
132] При всякім місяці усяких страв.
133] А інший поважа, коли белькоче,
134] І любить неню, стане ж розмовлять,
135] То зажада закрити любій очі.
136] Так білу шкіру деякі чорнять
137] Від чар дочки того, з чиєї волі
138] То схід, то захід пломенем горять.
139] Ти, щоб не дивуватися доволі,
140] Помисли, що весь рід ваш неборак
141] Без вожая непевно йде в юдолі.
142] Та перш, як в весну прийде січня знак, —
143] Щорік-бо людство забуває соту-, —
144] Найвищі кола закружляють так,
145] Що ждана буря виявить турботу,
146] Корму поставить в давній носа слід,
147] Належний напрям указавши флоту,
148] І з квітки визріє прекрасний плід”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
1] Коли відкрила істину до краю
2] Про вбогих смертних в нинішніх віках
3] Та, що проводила мене по Раю,
4] То, як спахнулі ззаду в свічниках
5] Вогні, уздрівши в дзеркалі раніше,
6] Аніж на очі власні чи в думках,
7] Ми, озирнувшись зріть, чи правду пише
8] А чи неправду скло, зримо злиття
9] Таке ж, як співу з ладом, не вільніше, —
10] Так пам’ять зберегла від забуття,
11] Що я зробив, дивившись в гарні очі,
12] Де пута заплело мені чуття.
13] Коли ж я озирнувся — так щоночі
14] Ми в небі бачимо нові тіла,
15] А в них щось тайне, радісне, уроче, —
16] Я цятку вздрів, яка такий лила
17] Вогонь, прегострий силою своєю,
18] Аж гостротою очі обпекла.
19] Та найдрібніша зірка поруч з нею
20] Здалась би місяцем в достатку сил,
21] Коли б зрівнять їх, як зорю з зорею.
22] Мабуть, так само близько круг світил,
23] Коли повітря мокре охололо,
24] Корона виплива на небосхил,
25] Як цятку обвило вогненне коло
26] І рух його став швидший від основ
27] Кружіння, що собою світ збороло.
28] І з першим другий обвід обійшов,
29] А з другим — третій, з третім же — четвертий,
30] З четвертим — п’ятий, з п’ятим — шостий знов.
31] І сьомий увижавсь такий простертий,
32] Що вісниці б Юнониній було
33] Обняти неможливо в круговерті.
34] А восьмий у дев’ятім був; плило
35] В них сил для обертання в меншу міру,
36] Чим далі сяло первісне число.
37] В тім пломінь грав з чистішого ефіру,
38] Хто ближче до святої іскри був,
39] Бо вглиблювався глибше в неї щиру.
40] Уздріла владарка, що я відчув
41] Вагання, й мовила: “Вплив цятка має
42] На кожний в небі чи в природі зсув.
43] Поглянь, що коло ближче обіймає,
44] І знай: у нім швидкий цей біг явивсь
45] Тому, що всіх любов тут поглинає”.
46] І я на те: “Коли весь світ би вівсь
47] Таким порядком, як ти освітила,
48] То б відповідаю я задовольнивсь.
49] Але в чуттєвім світі, чим світила
50] Сміліше над землею піднялись,
51] Тим більша є божественна їх сила.
52] Якщо тепер не менше, ніж колись,
53] Відзначений я ангелів собором,
54] Що вкруг любов’ю й сяйвом обвились, —
55] То прагну відповіді, чом із твором
56] Відтворення не йде одним шляхом,
57] Бо я причин не бачу вутлим зором”.
58] “Що справитися пальцям з тим вузлом
59] Тобі незмога — в тім немає дива:
60] Не торкнутий, він затягнувсь цілком, —
61] Так владарка. І далі:— Незрадлива
62] Наповнить істина думки близькі,
63] Як визріє в тобі ця мисль правдива.
64] Тілесні кола ширші чи вузькі
65] Од сил, що їх приймають без остатку
66] Всі частки їх, високі і низькі.
67] Чим добрість більшає, тим більше статку,
68] Тим статку більш, чим більшає об’єм,
69] Де частки досконалі ще з зачатку.
70] І, всесвіт женучи, немов бичем,
71] Узгоджується вихором незмірним
72] З любові й знання вогняним кільцем.
73] Отож як не за розміром позірним,
74] За сутністю давать оцінку їм,
75] Істотам, що тут кружать колом зірним,
76] Уздриш ти цей увесь зв’язок чудним
77] У кожнім небі в стані неспокою —
78] Значного з більшим, меншого з малим”.
79] Як сяючою стане і тонкою
80] Повітряна півкуля, бо дихне
81] Борей своєю м’якшою щокою, —
82] Склепіння враз яснішає хмурне,
83] Туманів смуга розтає нестала,
84] Й сміється радо небо чарівне, —
85] Такий був я, коли мені казала
86] Привітна владарка слова свої,
87] І правда, мов нічна зоря, сіяла.
88] І тільки мова скінчилась її,
89] То враз, як із розжареної криці
90] Йдуть іскри, з кіл сипнули їх рої.
91] Здавалося, що кожна з них іскриться,
92] І їх палало більше, ніж коли
93] Подвоювать на клітках шахівниці.
94] Я чув, як здійнялись хвали й хвали
95] До цятки непорушної, що ними
96] Лишаться завжди, як завжди були.
97] І та, що бачила мій незборимий
98] Порив, сказала: “В першім колі цім
99] Витають херувими й серафими.
100] Захоплювані наміром одним
101] Вподібнитись до цятки, їх водійки,
102] Ведуть всі стежку колом осяйним.
103] Любові йдуть ще, крім цієї двійки,
104] Святі Престоли Божого лиця, —
105] Які до першої належать трійки.
106] То знай: вся радість кожного кільця
107] У баченні, що в істину ввіходить,
108] Утишуючи розум до кінця.
109] Як можна бачити, це думку родить,
110] Що лиш у баченні — блаженства суть,
111] Воно ж любов пізніше вже приводить.
112] Заслуги силу баченню дають,
113] їх — ласка й добра воля навіває, —
114] На східець так зі східця вгору йдуть.
115] Знов інша трійка листя розвиває,
116] Бо споконвік цвіте весна жива,
117] Яку Баран вночі не осяває, —
118] “Осанну” безперестану співа
119] На троє голосів, і в них єдині
120] В трьох родах радощів бринять слова.
121] В цій ієрархії є три богині:
122] Це — Панств, це — Сил могутня благодать,
123] І третій рід — Властей у благостині.
124] Передостанні кола два мигтять,
125] З Архангелами там Начала мають,
126] В останньому ж лиш Ангелам літать.
127] Всі ті роди угору зір спрямляють
128] І, долу проливаючи свій вплив,
129] Всі, Богом підняті, всіх піднімають.
130] І Діонісія так запалив
131] Цих родів вигляд, що він лад багатий,
132] Як я роблю, назвав і поділив.
133] Григорій не хотів на це пристати,
134] А як на власні очі глянув сам,
135] То став тоді із себе кепкувати.
136] Не диво, що в земних долинах, там,
137] Всі знає смертний тайни верховинні:
138] Хто ж їх тут бачив, той повідав вам
139] Між тайн, не знаних в людському корінні”.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
1] Коли обоє родженців Латони
2] При знаках Терезів та Барана
3] Стоять на точках обрійної зони,
4] То, поки їх вагу зеніт єдна
5] Й, міняючи півкулю мальовниче,
6] І він цей пояс кидає, й вона, —
7] Так глянула, всміхнувшись, Беатріче,
8] Звернувши блиск нетлінної краси
9] На цятку й відсвіт на моїм обличчі,
10] І почала: “Непевні голоси
11] З твого бринять єства, що взнать схотіло,
12] Де сходяться простори всі й часи,
13] Не щоб покращать — цього, зрозуміло,
14] Не може буть, — а щоб в красі ясній
15] Усюди слово “Єсмь” заблискотіло,
16] Любов одвічна в вічності своїй
17] Поза часів і просторів імлою
18] Створила дев’яти любовей рій,
19] І перш вона була сама собою,
20] Ні “перш”, ні “після” не було, коли
21] Дух Божий промовляв понад водою.
22] Він суть і речовину, що були,
23] В політ у бездоганний блиск усталив,
24] Як тритятивний лук на три стріли.
25] І як у скла, бурштинів чи кристалів,
26] Що промінь проникає в них і вмить
27] Наповнює без всяких інтервалів. —
28] Так став триформний твір Господній лить
29] Єдине неподілене сіяння,
30] І ладу в нім було не розрізнить.
31] А далі йшли ладнання та світання
32] Тих сутностей, що встали на верхах
33] У всесвіті, які значить діяння.
34] Можливість же — внизу, де тьма і страх;
35] Всередині — діяння і можливість
36] У нерозв’язних заплелись зв’язках.
37] Довів Ієронім вам справедливість
38] Думок про те, що ангельські війська
39] Старіші за стрімку світів рухливість.
40] Та істина написана ярка
41] В усіх письменників Святого Духа,
42] Побачиш це з їх кожного рядка.
43] І розуму свого лишень послухай:
44] Чи довго рушії знесли б усі,
45] Що справжня досконалість їх не руха?
46] Так взнав ти, де й коли любові ці
47] Сотворено і як; в бажаннях в тебе
48] Отож загашено три пломінці.
49] Ще не налічив двадцяти як треба,
50] А частка ангелів геть потрясла
51] Стихії ваші від основ до неба.
52] А інші закружляли без числа,
53] Й тебе захоплює та невгавуща
54] Жага, що в коло танців їх ввела.
55] Примусила упасти проклятуща
56] Пиха того, якого — зрів ти сам —
57] Стиска вага, з усіх земних найдужча.
58] А ті, кого ти бачиш тут і там,
59] Смиренно визнали, що розумінням
60] Завдячують лише святим словам.
61] Наповнилися очі їх зорінням,
62] Засяяли заслуги й благодать
63] їх цілковитим і твердим болінням.
64] Покинь свій сумнів, ти повинен знать:
65] Заслуга тягне благодать, і знову
66] Любов готується її сприйнять.
67] Тепер собор цей і стезю чудову
68] Ти самотужки розглядати линь,
69] Коли мою сприйняв як треба мову.
70] А що твердить усяка шкільна тлінь,
71] Говорячи про ангельську породу,
72] Про здатність мислі, пам’яті, волінь,
73] То я скажу, щоб відвернути шкоду,
74] Якої щирій правді завдає
75] Закрутистий читець такого роду:
76] Ці духи, щастя бачивши своє
77] У Божому лиці, очей не зводять
78] Від Нього, бо Йому все явним є.
79] Отож ніколи зору їх не шкодять
80] Новини, тож нема потреби їм
81] Пригадувать думки, що геть проходять.
82] Ми ж унизу, хоч не спимо, а сним,
83] І вірячи й не зірячи казанням,
84] На осуд і ганьбу синам земним.
85] Не ростемо там філософуванням,
86] Бо світ усіх занадто полонив
87] І марнотою, й самовихвалянням.
88] А тут не менший викликає гнів,
89] Ніж перекручування в Божім слові
90] Й додатки, роблені до наших днів.
91] Не маєте ви й гадки, скільки крові
92] Взяла його сівба, тому й вінця
93] Був гідний той, хто йшов з ним до любові.
94] А марна слава знаджує ченця
95] На вигадки, щоб їхній блиск торкнувся
96] Усіх, з Євангелія ж — ні слівця.
97] От ці твердять, що місяць повернувся
98] Під час страстей Христа, не даючи,
99] Щоб сонця промінь крізь пітьму проткнувся;
100] А ті — що день пропав десь уночі,
101] Тікаючи із неба Палестини,
102] Від індів та іспанців біжачи
103] Імення Лапо й Бінді хто не стріне
104] В Флоренції на вулицях витких?
105] А з кафедри дурниць ще більше рине.
106] З казань же гурт овець бреде тупих,
107] Пустопорожню ремиґає фразу,
108] Й темнота їхня не рятує їх.
109] Христос апостолам не дав наказу:
110] “Ідіть і проповідуйте брехню”, —
111] До неї в них він виховав відразу.
112] Це їх запалювало на борню
113] За перемогу вічного блаженства;
114] Євангельє за спис було й броню.
115] А нині храми сповнені блазенства,
116] Як сміхом зайдеться в мирян душа,
117] Клобук аж дметься з шалу верховенства,
118] А в шлик таке вгніздилося пташа,
119] Що люд би, бачивши його, побачив,
120] Хто саме їх щосвята розгріша.
121] І дур такий усіх людей позначив,
122] Що вірять всяким брехням навмання,
123] Хоч доказів ніхто їм не постачив.
124] Смакує так в Антонія свиня,
125] Смакують інші, за свиней поганші,
126] Яким підробка гроші підміня.
127] Та ми таки зблудилися, — поглянь же,
128] Зверни свій погляд на правдиву путь,
129] Щоб час і шлях у нас були без ґанджі.
130] Роди ці ангельські далеко йдуть
131] В чисельності, і ані смертна мова,
132] Ні розум їх не можуть осягнуть.
133] Уважно придивися ти до слова
134] Із тьмою тем, що мовив Даниїл,
135] І в нього скрита числова основа.
136] Найперше світло, сяючи навкіл,
137] По-всякому сприймається повсюди,
138] Бо стільки з ним злучається світил.
139] Вчин од чуття не від ступа нікуди,
140] Й вогонь любові в кожнім язику
141] По-різному горіть чи жевріть буде.
142] Поглянь, велику творить річ яку
143] Одвічна сила, бо себе всю крає
144] В стількох дзеркалах, в кожному шматку, —
145] І неподільність завжди зберігає”.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТА
1] Мабуть, що за шість тисяч миль із лишком
2] Горить година шоста, і малі
3] Світи схиляють тінь над всім проміжком,
4] Коли небес глибінь очам землі
5] Стає така, що зірка найсвітліша
6] Немовби губиться на цьому тлі,
7] То йде служниця сонця найясніша,
8] І в небі погаса зірок сім’я,
9] Зоря з зорею, навіть найгарніша.
10] Година свят, яка в огнях сія,
11] Обнявши цятку, що мене скосила,
12] Уміщуваним вміщувана вся,
13] Помалу-малу сяєво гасила;
14] Коли ж все згасло, то любов мій зір
15] До Беатріче знову опустила.
16] Як ту хвалу, що ніс до цих я зір,
17] Зібрати всю в єдиній мовній лаві,
18] То нині замалий би вийшов збір.
19] Красу її збагнуть моїй уяві
20] Несила, й думаю, що осягнуть
21] її творець би тільки міг у славі.
22] (Цей уступ, визнаю, мене вжахнуть
23] Спроможен глибше, ніж думки урочі
24] Поетів театральних в страх женуть.)
25] Як сонце стомлює кволіші очі,
26] Так з гадки про її усмішки слід
27] Усі гадки мої стають коротші.
28] Відколи вперш її побачив вид
29] В цьому житті, аж до цього стрівання,
30] Я завжди пісню їй носив услід.
31] А тут забракло слів для віршування
32] Про вроду, як у кожного митця,
33] Що вже досяг верхів обдарування.
34] Така, яку я вищій, аніж ця
35] Моя сурма, лишаю (ясно й світло
36] Я досуремлю труд свій до кінця),
37] Та, на лиці якої сяйво квітло,
38] Немов меткий вожай, сказала знов:
39] “З найбільшого звелись ми тіла в світло,
40] В безтіле світло, що саме — любов,
41] Любов до блага, що сама — відрада,
42] Відрада, всіх блаженств найвищих схов.
43] Зри, райська рать одна і друга пада
44] Сюди згори, й одна така, яку
45] Душа в день суду зріти буде рада”.
46] Як, блискавку побачивши близьку,
47] Наш зір ураженим стає й уздріти
48] Не здатен навіть річ і громіздку,
49] Так я таким був сяєвом окритий,
50] Що світ навкруг увесь мені погас
51] І я не міг нічого розрізнити.
52] “Любов, що в небі мир пильнує в нас,
53] Гостей вітає зустріччю бучною
54] І запалить свічки ладна всякчас”.
55] І ледь мені до слуху далиною
56] Долинули короткі ці слова,
57] Я вчув, як підіймаюсь над собою.
58] І сила зору припливла нова,
59] Так що не стало світляного вічка,
60] Увага щоб зневажила жива.
61] І я побачив світло, що, мов річка,
62] Блищало лиском в берегах святих,
63] Де весняних лісів тяглася стрічка.
64] Спадали зграї вогників живих
65] У квіти, пурхаючи над потоком
66] Рубінами в оправах золотих,
67] І, сп’янені тим запахом високим,
68] В глибини поринали аж на дно,
69] І ті йшли вниз, а ті — угору скоком.
70] “Бажання, що горить в тобі одно —
71] Все взнати із навкружного простору, —
72] Тим втішніше, чим більш стає воно.
73] Та маєш воду випити прозору,
74] Щоб спраги жар в тобі нестримний стух”, —
75] Так вимовило сонце мого зору.
76] А там: “Ця річка, цей топазів рух
77] Угору й вниз, цей сміх трави священний —
78] В усім провісний правди сяє дух.
79] Не сам собою він є незбагненний,
80] А через власну похибку твою,
81] Бо зір твій зовсім ще не глибоченний”.
82] Так не зверта дитина силу всю
83] На молоко, коли вона проспала
84] Годину звичну годувань свою,
85] Як, щоб удосконалити дзеркала
86] Своїх очей, я до води приник,
87] Яка повз мене тихо дзюркотала.
88] І ледь почув я, що дашок повік
89] Зволожився, як начебто зробився
90] З протяглого округлим весь потік,
91] Мов той, хто машкарою був прикрився,
92] А як облудний вигляд враз упав,
93] З лицем справдешнім раптом появився,
94] Так ще ясніше забенкетував
95] Квіток та іскор світ, і я побачив
96] Обидві раті перед себе в’яв.
97] О Божий блиску, у якім побачив,
98] Де свято істинного царства є,
99] Дай сил сказати, що я там побачив!
100] Є світло нагорі, що в нім стає
101] Творець наш зримим кожному створінню,
102] Яке там в мирі щастя зрить своє.
103] І він складає коло величінню
104] Таке, що випрямлене коло те
105] Лягло б круг сонця здовженою тінню.
106] Йде з променя лице його святе,
107] Відбите на вершку перворушійнім,
108] Що в нім його життя і міць росте.
109] Як, оддзеркалившись в струмку спокійнім,
110] Глядить пригорок на свій власний луг
111] В оздобленні зеленім, легковійнім,
112] Так світло, висячись округ і вкруг, —
113] Я бачив, — тисячами граней грало
114] В тих, хто вернувся до небесних дуг.
115] Коли вже дно себе так представляло,
116] Яке ж тоді розкішне, пишне тло
117] У розі коло пелюсток являло!
118] Ніщо моїм очам не завдало
119] Тут шкоди, і вони вхопили, смілі,
120] Яких і скільки радощів було.
121] Там близь і даль узяти й дать не в силі,
122] Бо де сам Бог свій присуд виріка,
123] Природні там закони не при ділі.
124] У жовтизну правічного цвітка,
125] Що в пахощах для сонця весняного
126] Розкрився пелюстками до листка,
127] Ввела мене, у захваті німого,
128] Тут Беатріче й мовила: “Почну
129] Із натовпу сліпучо-снігового.
130] Зри ж міста нашого величину!
131] Зри лави довгі і народом повні,
132] Що чи вмістять ще душу хоч одну!
133] Ось трон стоїть, і очі невгамовні
134] Ти втупиш, бо корону залиша
135] І перш, як ти, — на учти повнокровні,
136] Сюди велична з’явиться душа
137] Високого Арріго, — вгамувавши
138] Італію, він дуже поспіша.
139] Сліпа неситість, розум відібравши,
140] З вас робить немовлят. Як малюки,
141] Мрете голодні, мамку відігнавши.
142] Префект на божім форумі такий:
143] З ним зовні буде приятель, а тайно
144] Штовхатиме його на шлях тяжкий.
145] Та Бог недовго витерпить, звичайно,
146] Того в святому сані й прожене
147] Туди, де стогне Сімон-маг одчайно,
148] Й цього, з Аланьї, глибше проштовхне”.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
1] Мов біла роза, пишний цвіт яскравий,
2] Переді мною стала рать свята,
3] Що з нею взяв Христос свій шлюб кривавий.
4] А та, що в льоті зір і спів зверта
5] На блиск того, кого вона кохає
6] Й кого велична робить доброта,
7] І, як крильми родина бджіл махає
8] На квітку ще і ще й летить назад,
9] Де їх труди солодкість просякає, —
10] Злітала в наймахровішу з засад,
11] Із льоту повертаючи швидкого
12] В її любові віковічний сад.
13] Всі лиця кольору були жаркого,
14] А крила — золоті, й убір такий,
15] Що снігу не знайти ніде такого.
16] Вони від пелюсток на пелюстки
17] Лили і мир, і пал вгорі та долу,
18] їх беручи із Божої руки.
19] Ширяючи між східцями престолу
20] І квіткою, полки святих могуть
21] Не заважали зору й ореолу:
22] Господні сяйні сили в світ ідуть
23] В тій мірі, щоб йому відповідала,
24] Й завад ніколи тут не може буть.
25] Держава ця, радіюча і стала,
26] Рясна на стовпища нові й старі,
27] Свою любов і зір до цятки слала.
28] Троїсте сяйво, що в одній зорі
29] Блискочеш в очі, — наче мирні віти,
30] До наших бур схили свій зір вгорі!
31] Якщо вже варвари, діставшись звідти,
32] Де кружить свій щоніч Геліка стан,
33] А перед нею — син, в любов сповитий,
34] Запали в Римі в непритомний стан,
35] Коли, мов чудо, з смертними не схоже,
36] їм встав перед очима Латеран, —
37] То я, коли зміняв людське на Боже,
38] На вічність — час короткий та плохий,
39] Флоренцію — на місто праве й гоже,
40] Який удар я раптом вчув лихий!
41] Потрапивши між нього та відради,
42] Волів, щоб став сліпий я та глухий.
43] І як прочанин оглядає радий
44] Освітлений обітницею храм
45] І в думці вже описує облади, —
46] Надав я волі жадібним очам
47] І зором перебіг по сяйних лавах
48] Вгорі, внизу, навкруг, і тут, і там.
49] Сувій облич сіяючих, яскравих
50] У світлі й усмішках я розгорнув
51] І лиць, похвал достойних, нелукавих.
52] Будову Раю я вже озирнув,
53] Але, спинившись перед розгляданням
54] Частин його, їх форми не збагнув
55] І озирнувсь, озорений жаданням
56] Про те, що для ума було трудним,
57] До владарки звернутися з питанням.
58] Та ждав одне, а здибався не з ним:
59] Не Беатріче вздрів, але старого
60] В убранні, притаманному святим.
61] Зичливістю весь образ діда цього
62] У душу глибоко мені запав
63] І виглядав по-рідному, не строго.
64] І: “Де ж вона?” — я зараз же спитав,
65] А він: “Щоб не лишавсь ти сам у тузі,
66] Від Беатріче щойно тут я став.
67] На третю лаву у найвищім крузі
68] Поглянь — вона вже відчуває мир
69] На троні, даному їй по заслузі”.
70] Не відповів я й, знявши вгору зір,
71] Побачив, як вона сидить уроче
72] В вінку з яскравих, променистих зір.
73] Із високостей, звідки грім гуркоче,
74] До глибу, де придонний плин тече,
75] Не більша віддаль одбирає очі,
76] Як в Беатріче від моїх очей;
77] Але ця даль обличчя не згасила —
78] Воно й крізь відстань сяло гаряче.
79] “О владарко, моїх надій ти сила,
80] З якою, щоб мене порятувать,
81] Свої сліди у Пеклі ти лишила!
82] В усім, що дозволяла споглядать
83] Ти з добрості й могутності своєї,
84] Я впізнаю потугу й благодать.
85] До волі з рабства провели моєї
86] По всіх стежках, по тропах всіх вони,
87] Де тільки влади міць була твоєї.
88] Щедротами мені ти сохрани
89] Здорову душу з тілом не опрічно
90] І потім вгодною тобі звільни!”
91] Так я благав. Вона, здаля незвично,
92] Всміхнулась, глянула на мене й знов
93] Вдивилась в джерело, що ллється вічно.
94] І дід святий: “Щоб ти мети дійшов, —
95] Сказав, — я слушну дам тобі пораду,
96] Як просьба вказує й свята любов.
97] Обвівши зором обвід цього саду,
98] Божественного променя цей дар
99] Ти сприймеш легше на свою відраду,
100] Й цариця неба, що увесь їй жар
101] Любовний я несу, поможе в цьому,
102] Бо я — навіки вірний їй Бернар”.
103] Мов той, хто йде з Кроації, із дому,
104] Поклавши, залишаючи сільце,
105] Вероніку побачити відому,
106] І думає, як поглядить на це:
107] “О Господи святий, Христе Ісусе,
108] То справді в тебе ось яке лице!”, —
109] Таким був я, в душі вчувавши струси
110] З краси того, хто жив у світі сліз
111] І не піддався впливові спокуси.
112] “О сину ласки, бачить сяйво риз, —
113] Почав він, — зір у тебе неспроможний,
114] Бо ти весь час вдивляєшся униз.
115] Ти ж роздивись круги окремо кожний,
116] І трону досягнеш цариці скл,
117] Якій весь край скоряється побожний”.
118] Я очі звів: як вранці небосхил
119] Яскравіший на сході, ніж у жодній
120] Частині, де зникає знак світил,
121] Я, зводячи свій зір, мов із безодні,
122] Побачив, що середина кайми
123] Пруги лишила темні та холодні
124] Як дужче пломеніє там, де ми
125] Ждем дишля, згубного для Фаетона,
126] Обабіч же — дедалі більше тьми,
127] Так мирна орифлама та червона
128] Посеред смуг темніших, неярких
129] Мінилася, мов огняна корона.
130] Я бачив юрми ангелів святих
131] Співали посередині й світились,
132] І блиск і вміння розрізняли їх.
133] Я бачив, що, коли вони крутились,
134] їм слала’усміх, як м’який єдваб,
135] Краса, й на неї радо всі дивились.
136] Зі скарбом слів, як і уяви, я б,
137] Скромнішим бувши із людей, смиренний,
138] Не описав найменшої з приваб.
139] Бернар, побачивши, як очі в мене
140] Принадив пал, що і його палив,
141] У нього затопив свій зір вогненний,
142] І зір мій теж сильніш запломенів.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
1] Повитий в радість мудрий споглядальник
2] Почав так мову у святих словах,
3] Мов добрий та уважний стернувальник:
4] “Ту рану, що Марія у віках
5] Загоїла, — завдати ще й ятрити
6] Тій дано, що сидить в її ногах.
7] А трохи нижче — третій ряд відкритий
8] Рахіллю, що ласкавий зір зверта
9] До Беатріче, як ти мав уздріти,
10] Ревекка з Сарою, Юдіф і та,
11] Яка прабабкою була співцеві,
12] Що для “Помилуй мя” розкрив уста, —
13] Здадуться всі тобі кільцем в кільцеві,
14] Я ж оком кожний теж пройду карниз,
15] Аж поки стане низ кінцем кінцеві.
16] Од лави сьомої угору й вниз
17] Єврейки посідали на сидіннях
18] В яскравім сяйві пелюсткових риз.
19] Помітно змінність в різних поколіннях
20] У вірі у Христа між різних лав,
21] Як вал, що височить на половинах.
22] Де квіт весь розпустився й розплатав
23] Всі пелюстки — собор там розмістився
24] Тих, хто Христового пришестя ждав.
25] Де ж простір поміж дуг ще не закрився,
26] Над чолами сіяє ореол
27] В тих, хто повірив, як Христос явився.
28] В усіх віках уславлений престол
29] Цариці неба й нижчі ще престоли
30] Собою створюють великий мол.
31] Навпроти ж — Іоанн, високочолий
32] Святий пустельник, що, зазнавши мук,
33] Два роки ще топтав у Пеклі доли.
34] А нижче лави у відрубний пук
35] Франціска, Бенедикта, Августина
36] Та інших в’яжуть, як у зграйний звук.
37] Дивуйся ж на дбайливість властелина:
38] Два зори віри в цьому є саду,
39] І кожному в нім— рівно половина.
40] Униз за поділяючу гряду,
41] Яка проходить точно та грунтовно, —
42] Не по своїх заслугах всі в ряду,
43] А по чужих, проте й не безумовно,
44] Бо виправдані душі ці були,
45] Як ще їм правди шлях не сяв любовно.
46] Ти в цім переконаєшся, коли
47] Побачиш зір невинний та чудовний,
48] Почуєш хор дитячий немалий.
49] Не певний ти й в непевності безмовний,
50] Але я визволю від пут, що ум
51] Тебе оплутав, сам облуди повний.
52] Ніяка випадковість дій і дум
53] По всіх просторах вишньої держави
54] Не знана, як і голод, спрага, сум.
55] Одвічний-бо закон порядок правий
56] Установив, і звичаї святі,
57] Немов на пальці самоцвіт яскравий.
58] Тому й дочасний мир у тім житті
59] Не без причин малеча торжествує,
60] На різній пое-ідавши висоті.
61] Той цар, в якого царство розкошує
62] В такій любові, в радості такій,
63] Що їх ніколи і ніхто не вчує,
64] Уми в одраді творячи палкій,
65] Дарує ласку з вибором свободним, —
66] З вас досить висновків у мові тій.
67] Це явлено у мудрістю безоднім
68] Святім письмі, де двоє близнюків
69] В утробі ще сварились один з одним.
70] Тож відзнача роздачею вінків
71] Найвища благодать, з ясним сіянням
72] Вслід ідучи забарвленню висків.
73] Тому-то не за життьовим діянням
74] Щабель розміщення різниться в них,
75] Але різнить за першим спонуканням.
76] На самому початку літ земних
77] Була достатня, щоб спастись, невинність
78] У злуці з вірою батьків старих.
79] У міру, як минала часу плинність,
80] В хлоп’ят невинних біль будив сльозу,
81] Обрізання ж давало силам цінність.
82] Коли вже час зростив нову лозу,
83] То без хрещення іменем Христовим
84] Зосталась та невинність унизу.
85] Поглянь на ту, чиє лице з Христовим
86] Найбільше схоже, і дістанеш сил
87] Іти назустріч святощам Христовим”.
88] Над нею, несеною махом крил
89] Істот, сотворених у верховині,
90] Я бачив дощ з таких сяйних світил,
91] Що все, побачене в світах донині,
92] Немов стопила непрозора мла
93] Перед лицем святої благостині.
94] Й любов, яка нам перша повіла
95] Спів “Радуйся, Маріє-приснодіво”,
96] Простерла перед нею два крила.
97] Святим цим звукам одповів співливо
98] З усіх усюд благословенний двір,
99] Обличчями ясніючи на диво.
100] “Святий мій Отче, що приніс свій зір
101] Вниз ради мене і підвівся з лави,
102] Де радісно вкушав довічний мир, —
103] Який це ангел зору в сяйві слави
104] Не зводить од Царициних очей,
105] З любові, наче з полум’я, яскравий?”
106] Так мовив я й того чекав речей,
107] Якому озорила вид Марія,
108] Мов ранком сонце зірку гаряче.
109] І він мені: “Краси й відваги дія
110] У ньому виявляється без змін —
111] У нас про це можлива тільки мрія, —
112] Дав гілку пальмову Марії він
113] В ту мить, як тягарем вини всієї
114] Себе обтяжить зволив Божий Син.
115] Дивись же й мови дослухайсь моєї:
116] Ось тут сидять патриції значні
117] Побожної імперії цієї.
118] З них двоє — щастям значені, ясні,
119] Посаджені найближче до Августи,
120] Мов корені у розі неземні.
121] Отцеві, що ліворуч, суд стоустий
122] Плода солодкий закидав укус,
123] Бо людству гірко від його розпусти.
124] Отець, що справа, — вільний від спокус
125] Страж церкви Божої, йому-бо саме
126] Ключі від рози передав Ісус.
127] А той, хто перед смертними часами
128] Із днем зіткнувся, для жони тяжким,
129] Звойованої списом та цвяхами,
130] Сидить з ним поруч; вліво ж, поруч з ним, —
131] Той вождь, який приніс колись-то манну
132] Невдячним людям, зрадним і пустим.
133] Насупроти Петра ти бачиш Анну,
134] Що з доччиного ніжного лиця
135] Очей не зводить і співа “Осанну”.
136] Навпроти ж Превеликого Отця
137] Сидить Лючія, що в тяжкі години
138] Була в лісу тобі за посланця.
139] Але збігають сну твого хвилини,
140] Й скінчу на тім. Щоб вийшов добрий шов,
141] Швець кроїть так, щоб стало шкуратини.
142] Спрямуймо зір очей на Пралюбов,
143] Щоб, мавши змогу ближче придивитись,
144] Ти скільки змоги в блиск її зайшов.
145] Та щоб тобі не ззаду опинитись
146] І щоб не марно крилами махать,
147] Повинні ми про ласку помолитись.
148] Молитись тій, хто дасть нам благодать.
149] За мною йди з любов’ю, без вагання,
150] Щоб од молитви серцем не відстать”.
151] І він почав таке святе благання.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1] “О Приснодіво, доню свого Сина,
2] Сумирне й найвеличніше з сердець,
3] Надіє вічного добра єдина!
4] Подарувала людству ти вінець
5] Облагородження, і стати твором
6] Сам навіть не погребував Творець.
7] В тобі спахнула світовим простором
8] Любов, і на чолі її горить
9] Правічна квітка перед мирним зором.
10] Вгорі тут — ласки полуденна мить,
11] Внизу ж, хоч де б ти смертних не поїла,
12] Із тебе сподівання струменить.
13] Така, владарко, в тебе міць і сила,
14] Що спроба полетіти, летячи
15] Без тебе, буде, певна річ, безкрила.
16] Твоїм щедротам вдячні прохачі,
17] Та не вони самі, бо досконалість
18] Всім благодіє, просьби не ждучи.
19] В тобі — вся добрість, у тобі — вся жалість,
20] В тобі — вся лагідність, в тобі — для душ
21] Людських злилось все милосердя в сталість.
22] З невтоленою спрагою цей муж,
23] Який дорогою зо дна земного
24] У душах бачив лють, щедроту, суш,
25] Тебе благає зглянутись на нього
26] Й дозволити на верх піти йому,
27] До джерела палання осяйного.
28] І я, щоб знять з очей своїх пітьму,
29] Не піднімав молитви ще такої,
30] Але тепер за нього підніму.
31] Розвій же хмари смертності важкої
32] З його путі, нехай він із перлин
33] Бере блаженство в щасті й супокої!
34] Іще прошу, царице верховин,
35] Хай помислами чистими палає
36] Й по тому, як усе побачить він!
37] Твій пал пориви хай людські здолає!
38] Глянь, Беатріче з сонмом Душ святих,
39] Піднісши руки, теж про це благає”.
40] Тут зір очей, для Бога дорогих,
41] Звернувся на промовця, й їх горіння
42] Явило радість від прохань таких.
43] Вони звелись у вічне пломеніння,
44] Що, проти недоречних сподівань,
45] Його ніяке не сягне створіння.
46] Я, до кінця усіх своїх бажань
47] Усю дорогу ревно проходивши,
48] Покінчив у собі з вогнем жадань.
49] Бернар мені всміхнувся, знак зробивши,
50] Щоб я угору глянув; я ж підняв
51] Уже лице, його упередивши.
52] Вістря очей одвертих устромляв
53] Все більше й більше я у промінь самий,
54] Який у правді свій початок мав.
55] Мій зір бере тут гору над словами,
56] Бо не відтворять бачене вони,
57] Воно ж на пам’ять тисне тягарями.
58] Неначе той, хто часто бачить сни,
59] І довго з них один його хвилює,
60] І тільки він один йому ясний, —
61] Такий і я: хоч обмаль вже вогню є
62] В моїй примарі й жевріє вона,
63] А в серці насолода аж вирує.
64] Так точить сніг яскравість весняна,
65] Так листя в вихорі легке знялося,
66] І сплутались Сівілли письмена.
67] О вишнє світло, що у вись звелося
68] Над смертну думку, розумові кинь
69] Моєму трохи з баченого досі
70] І дай моїм словам таку глибінь,
71] Щоб слави присок, ледве нині видний,
72] Знесла аж до найдальших поколінь!
73] Оживши в пам’яті, як відсвіт бідний,
74] І продзвенівши в цих моїх рядках,
75] До них долине пломінь твій побідний!
76] Згадавши рани на своїх очах
77] Від сяєва, вважав я, що, осліпши,
78] Не бачив би нічого по боках.
79] Пригадую, що я, немов прилипши,
80] Дививсь туди, аж поки Вічна Міць
81] Не піднесла мене у світ ще ліпший.
82] О щедрий даре вишніх таємниць,
83] Дай утопити зір в яскравім світі,
84] Який не зна ні меж, ані границь!
85] Я бачив, що у цій глибіні скритій
86] Любов, як в палітурці, добира
87] Розкидане, мов сторінки розбиті.
88] Суть, випадковість, суміш зла й добра
89] Роїлись на межі мого вмлівання…
90] І мову ніби сутінок стира.
91] Я, мабуть, вузол бачив їх зливання,
92] Бо, не скінчивши слова ще свого,
93] Відчув я величезне раювання.
94] Забулася ця мить життя мого,
95] Мов двадцять п’ять віків, як замір смілий
96] Нептуна здивував веслом Арго.
97] Тож розум мій глядів заціпенілий,
98] Піднесений, уважливий, меткий,
99] Здивований і з дива спломенілий.
100] За ясним”сяйвом пломінь цей такий,
101] Що в нього йде все на землі постале,
102] І іншого не вміщують думки.
103] До нього пожадання волі стале, —
104] Все — в ньому благо, поза ним стає
105] Потворним все, що в ньому досконале.
106] Хоч вбоге усвідомлення моє,
107] Проти моєї мови здався б пишним
108] Дитинки крик, яка із груді п’є.
109] І не тому, що він із чимось лишнім
110] В живому світлі цьому не вміщавсь, —
111] Увесь однаковий він із колишнім;
112] І несказанно зір в мені зміцнявсь,
113] І мерхнув образ зовнішній ясною
114] Глибінню, бо я сам в собі мінявсь.
115] В глибокій ясноті переді мною
116] Явилися із світла троє кіл
117] Трьох кольорів з об’ємністю одною.
118] Одне — відбиток другого всіх сил,
119] Немов Іріда близ Іріди стала,
120] А третє йде вогнем з обох світил.
121] Який ти куций одяг надівала,
122] Безсила мисле, проти ж тебе річ
123] Іще куцішою себе являла.
124] О вічний блиску, що шляхом сторіч,
125] Самоосяжний, самоосягаєш
126] Й, осягнутий, собі зориш устріч!
127] На колі, що відбитий в ньому сяєш, —
128] Коли його я зором перебіг, —
129] Бо ти навколо сяйвом осяваєш,
130] Де завертав унутрішній поріг,
131] Мені немовби з нас малюнок здався,
132] І наче барви власні він зберіг.
133] Мов геометр, який старанно брався
134] За вимір площ і ліній колових,
135] Але, засад не маючи, стерявся, —
136] Такий став я при дивинах нових:
137] Хотів уздріть, як образ той у колі
138] Розміщено, як скріплюється їх.
139] Були ж у мене крила надто кволі;
140] Але яскравість сяйва тут прийшла,
141] І міць зростала розуму і волі.
142] Уяву сила зрадила була,
143] Та, мов колеса, ясні і веселі,
144] Жадобу й волю долі повела
145] Любов, що водить сонце й зорні стелі.
