«Гостина старої дами» ДІЯ ТРЕТЯ
Петрова стодола. Ліворуч непорушно сидить КЛЕР ЦАХАНАСЯН у своїй носильниці, вдягнена в білу шлюбну сукню з серпанком і т.д. Ще далі ліворуч — драбина, драбинястий віз, стара бричка, солома, посередині невелика діжка. Згори звисає лахміття, зотлілі лантухи, велетенське павутиння. З глибини надходить
МАЖОРДОМ.
МАЖОРДОМ: Лікар і учитель. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Хай зайдуть.
З’являються ЛІКАР і УЧИТЕЛЬ, пробираються напомацки в темряві, врешті знаходять мільярдерку, кланяються. Обидва вдягнені в добре, солідне, міщанське вбрання, вже майже
елеґантні.
ОБИДВА: Шановна пані.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН оглядає обох крізь лорнет. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви припали пилом, панове.
Обидва струшують з себе порох.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте. Нам довелося перелазити через старий віз.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я спочиваю в Петровій стодолі. Мені треба спокою. Вінчання в ґюлленському соборі мене втомило. Кінець-кінцем я не молоденька. Сідайте на діжку.
УЧИТЕЛЬ: Дякуємо.
Він сідає. ЛІКАР стоїть.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тут парко. Можна задушитися. Але я люблю цю стодолу, запах сіна, соломи, дьогтю. Спомини. Весь цей реманент, вила, бричка, поло-маний віз, стояли тут уже за часів моєї молодості.
УЧИТЕЛЬ: Затишне місце.
Втирає піт.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Казання було дуже врочисте.
УЧИТЕЛЬ: Перше послання до корфинян, глава тринадцята.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: І ви також добре впорались з мішаним хором, пане вчителю. Спів звучав урочисто.
УЧИТЕЛЬ: Бах. Із Страстей Матея. Я ще цілком під тим враженням. Були присутні світ моди, фінансовий світ, світ кіно …
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ті світи подалися на своїх каділаках до столиці. На весільний бенкет.
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані. Ми не хочемо забирати більше ніж потрібно вашого дорогого часу. Ваш чоловік, мабуть, нетерпеливо чекає на вас.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Гобі? Я відіслала його назад до Ґайзельгаштайґу з його порше.
ЛІКАР (спантеличено): До Ґайзельгаштайгу?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Мої адвокати подали вже клопотання про розлучення.
УЧИТЕЛЬ: А як же весільні гості, шановна пані?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вони призвичаєні. Це — друге з моїх найкоротших одружень. Тільки з лордом Ізмаелем було ще коротше. Що вас привело до мене?
УЧИТЕЛЬ: Ми прийшли в справі пана Ілля.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: О, хіба він помер?
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Адже в нас існують наші західні принципи.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чого ж ви хочете?
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці, на жаль, на превеликий жаль,
справили собі різні речі. ЛІКАР: Досить багато речей.
Обидва витирають піт.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Заборгувались?
УЧИТЕЛЬ: Безнадійно.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Попри свої принципи?
УЧИТЕЛЬ: Ми тільки люди.
ЛІКАР: А тепер мусимо сплатити свої борги.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви знаєте, що вам треба зробити.
УЧИТЕЛЬ (відважно): Пані Цаханасян. Поговорім відверто. Уявіть себе в нашому тяжкому становищі. Я два десятиріччя плекаю в цій зубожілій громаді тендітні паростки гуманності, а лікар об’їздить на своєму старому мерседесі сухотників і рахітиків. Навіщо ж ця нещасна жертва? Задля грошей? Навряд. Нам платять мізерно. Я рішуче відкинув запрошення на посаду лектора в кальберштадт-ському ліцеї, а лікар — в ерлянгенському університеті. З самої любові до ближніх? І це було б перебільшення. Ні, ми терпляче очікували всі ці безконечні роки, а з нами й ціле містечко, бо мали надію, що колись воскресне давня велич Ґюллена, знайде свій ужиток те багатство, що його в такій щедрій повняві ховає в собі наша матірна земля. Під Пюкенрідською долиною залягла нафта, під Конрадсвайлерівським лісом — руда. Ми не убогі, мадам, ми тільки забуті. Нам треба кредиту, довір’я, замовлень, і наше господарство і наша культура розквітнуть. Ґюллен може дещо запропонувати: пансіон “Місце-на-сонці”.
ЛІКАР: Фабрику Бокмана.
УЧИТЕЛЬ: Фабрику Ваґнера. Купіть їх, оздоровіть їх, і Ґюллен розквітне. Сто мільйонів досить, вони дадуть добрий зиск, не треба викидати намарне мільярд!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У мене є ще два мільярди.
УЧИТЕЛЬ: Не допустіть, щоб надія цілого нашого життя виявилась марною. Ми не прохаємо милостині, а пропонуємо вам угоду.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Справді. Угода була б непогана!
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Я знав, що ви нас не покинете в біді!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тільки, що її годі здійснити. Я не можу купити пансіон “Місце-на-сонці”, бо він уже мій.
УЧИТЕЛЬ: Ваш?
ЛІКАР: А фабрика Бокмана? УЧИТЕЛЬ: А фабрика Ваґнера?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Також мої. І фабрики, і Пюккен-рідська долина, і Петрова стодола, і містечко, кожна вулиця, кожний дім. Я веліла своїм агентам скупити цей мотлох і не пускати в рух. Ваша надія була химерною, ваше очікування — безглуздям, ваша жертва — дурницею, ціле ваше життя пішло намарне.
Тиша.
ЛІКАР: Це щось жахливе.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Була зима, як я залишала колись це містечко: в матроському вбранні, з рудими косами, на останніх днях вагітності, і мешканці з мене насміхалися. Я тряслася з холоду в швидкому потязі до Гамбурґу, та коли за памороззю на вікнах зникли обриси Петрової стодоли, я заприсяглася, що колись повернуся. Тепер я тут. Тепер я ставляю умови, диктую угоди. (Голосно) Робі й Тобі, до “Золотого Апостола”. Чоловік число дев’ять прибув зі своїми, книжками й рукописами. ПОЧВАРИ виходять з глибини сцени й підносять носильницю.
УЧИТЕЛЬ: Пані Цаханасян! Ви — ображена в своїй любові жінка. Ви домагаєтеся цілковитої справедливості. Ви ніби героїня з античної доби, наче Медея. Але тому, шо ми розуміємо ваші найглибші почуття, дозвольте нам і вимагати від вас ще більшого: облиште страшну думку про помсту, не доводьте нас до крайності, поможіть убогим, слабким, але чесним людям, щоб вони зажили достойнішим життям, спроможіться на чисту людяність!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Людяність, панове, створено для біржі мільйонерів; а з моєю фінансовою потугою можна дозволити собі міняти світовий лад. Світ зробив з мене повію, тепер я зроблю з нього бордель. Хто не може брязнути калиткою, мусить тупати під чужу музику, якщо йому забажалось танцювати. Вам хочеться танцювати. Порядний тільки той, хто платить, а я плачу. Ґюллен за вбивство. Розквіт за трупа! Рушайте, Робі й Тобі!
ПОЧВАРИ її виносять заднім виходом.
ЛІКАР: Господи, що ж нам робити?
УЧИТЕЛЬ: Те, що нам наказує сумління, докторе Нісліне.
Спереду праворуч видно Іллеву крамницю. Новий напис. Новий, блискучий прилавок, нова каса, дорогий крам. Коли хтось заходить в уявні двері, дзвонить помпезний дзвінок. За прилавком — ПАНІ ІЛЛЬ. Зліва надходить ПЕРШИЙ у новому різницькому фартусі, ледь забризканому кров’ю; видно, що
йому добре ведеться.
ПЕРШИЙ: Ото було свято. Цілий Ґюллен зібрався на
майдані перед собором. ПАНІ ІЛЛЬ: Кларочка заслуговує на щастя після всіх
тих злигоднів. ПЕРШИЙ: Кінозірки за дружок. З отакими грудьми. ПАНІ ІЛЛЬ: Тепер така мода. ПЕРШИЙ: І журналісти. Вони й сюди зайдуть. ПАНІ ІЛЛЬ: Ми собі прості люди, пане Гофбауере. У нас
їм нічого шукати. ПЕРШИЙ: Вони всіх випитують. Дайте цигарок.
ПАНІ ІЛЛЬ: Зелені?
ПЕРШИЙ: “Кемель”. І “Сарідон”. Цілу ніч святкував у
Штокерів. ПАНІ ІЛЛЬ: Записати? ПЕРШИЙ: Записати. ПАНІ ІЛЛЬ: Як вам ведеться?
ПЕРШИЙ: Гаразд.
ПАНІ ІЛЛЬ: Я також не можу нарікати. ПЕРШИЙ: Я взяв собі помічника. ПАНІ ІЛЛЬ: Я також візьму з першого.
Проходить ПАННА ЛУЇЗА, елегантно вдягнена.
ПЕРШИЙ: Що вона собі думає, що так убирається?
Мабуть, гадає, що ми вб’ємо Ілля. ПАНІ ІЛЛЬ: Безсоромниця. ПЕРШИЙ: А де він? Я його давно не бачив.
ПАНІ ІЛЛЬ: Нагорі.
ПЕРШИЙ запалює цигарку і прислухається.
ПЕРШИЙ: Кроки.
ПАНІ ІЛЛЬ: Ходить по кімнаті. День-у-день.
ПЕРШИЙ: Сумління мучить. Кепсько він повівся з нещасною панею Цаханасян.
ПАНІ ІЛЛЬ: І я через нього страждаю.
ПЕРШИЙ: Кинути дівчину в біді. Ганьба! (Рішуче) Пані Ілль, сподіваюсь, що ваш чоловік не балакатиме зайвого, як прийдуть журналісти.
ПАНІ ІЛЛЬ: Та ні.
ПЕРШИЙ: З його вдачею.
ПАНІ ІЛЛЬ: Мені важко давати з тим раду, пане Гофбауере.
ПЕРШИЙ: Якщо він захоче ввести в неславу Клару, оповідатиме побрехеньки про те, як вона щось там обіцяла за його смерть, що було тільки виявом невимовних мук, то нам доведеться втрутитись. Не йдеться про мільярд. (Він спльовує). Ідеться про гнів народу. Добра пані Цаханасян уже Бог зна скільки настраждалася через нього. (Він озирається). До помешкання нагорі вхід звідси?
ПАНІ ІЛЛЬ: Та єдиний вхід. Непрактично. Але навесні
ми перебудуємо його.
ПЕРШИЙ: Я постою тут. Краще бути певному.
ПЕРШИЙ стає праворуч із самого краю, схрестивши руки, спокійно, наче вартовий. Заходить УЧИТЕЛЬ.
УЧИТЕЛЬ: Де Ілль?
ПЕРШИЙ: Нагорі.
УЧИТЕЛЬ: Хоч це й не мій звичай, але мені треба випити чогось міцного.
ПАНІ ІЛЛЬ: Гарно, що й ви до нас заглянули, пане вчителю. Я маю свіжий штайнгеґер. Спробуєте?
УЧИТЕЛЬ: Чарочку.
ПАНІ ІЛЛЬ: І вам також, пане Гофбауере? ПЕРШИЙ: Ні, спасибі. Мені ще треба з’їздити фольксвагеном до Каффіґену. Купити поросят.
ПАНІ ІЛЛЬ наливає.
ПАНІ ІЛЛЬ: Ви труситесь, пане вчителю. УЧИТЕЛЬ: Надто багато п’ю останнім часом. ПАНІ ІЛЛЬ: Ще одна чарка не завадить. УЧИТЕЛЬ: Він ходить по кімнаті.
УЧИТЕЛЬ дослухується.
ПАНІ ІЛЛЬ: Цілими днями ходить з кутка в куток.
ПЕРШИЙ: Бог його покарає.
Зліва надходить МАЛЯР з картиною під пахвою. В новому вельветному вбранні, з барвистою хусткою на шиї, в чорному
береті.
МАЛЯР: Увага. Два журналісти питали мене про цю
крамницю. ПЕРШИЙ: Підозріло. МАЛЯР: Я вдавав, що нічого не знаю. ПЕРШИЙ: Мудро зробили.
МАЛЯР: Це для вас, пані Ілль. Щойно з мольберта. Ще вогкий.
Він показує портрет, УЧИТЕЛЬ сам собі наливає чарку.
ПАНІ ІЛЛЬ: Мій чоловік.
МАЛЯР: У Ґюллені починає розцвітати мистецтво.
Справжнє малярство, га? ПАНІ ІЛЛЬ: І схожий. МАЛЯР: Олія. Ніколи не вилиняє.
ПАНІ ІЛЛЬ: Можна б повісити картину в спочивальні. Над ліжком. Альфред старіється. Ніколи не знаєш, що може статися, і приємно, коли маєш якусь пам’ятку.
Надворі проходять елегантно повдягані дві ЖІНКИ з першої дії і розглядають крам в уявних вітринах.
ПЕРШИЙ: Оті мені бабиська! Ідуть собі в нове кіно за білого дня. Поводяться так, наче ми справжні вбивці.
ПАНІ ІЛЛЬ: Скільки?
МАЛЯР: Триста.
ПАНІ ІЛЛЬ: Я не можу тепер заплатити.
МАЛЯР: Нічого. Я почекаю, пані Ілль, не турбуйтеся.
УЧИТЕЛЬ: Кроки, весь час кроки.
Зліва надходить ДРУГИЙ.
ДРУГИЙ: Преса.
ПЕРШИЙ: Мовчімо. Нічичирк.
МАЛЯР: Глядіть, щоб він не зійшов додолу.
ПЕРШИЙ: Я вже про це подбаю.
Ґюлленці стають праворуч. УЧИТЕЛЬ випив пів пляшки і лишається біля прилавка. Два РЕПОРТЕРИ заходять з
фотоапаратами.
РЕПОРТЕР І: Добривечір, люди добрі. ҐЮЛЛЕНЦІ: Доброго здоров’я.
РЕПОРТЕР І: Перше питання: як ви взагалі себе почуваєте? ПЕРШИЙ (збентежено): Звісно, ми потішені гостиною
пані Цаханасян. МАЛЯР: Зворушені. ДРУГИЙ: Горді.
РЕПОРТЕР II: Друге запитання до пані за прилавком. Кажуть, що вам дано перевагу над пані Цаханасян. Мовчанка. Ґюлленці наявно перелякані. ПАНІ ІЛЛЬ: Хто так каже?
Мовчанка. Обидва РЕПОРТЕРИ байдуже записують щось у
нотатники.
РЕПОРТЕР І: Товсті малі дядечки пані Цаханасян.
Тиша.
ПАНІ ІЛЛЬ (нерішуче): Що ті дядечки розповіли? РЕПОРТЕР II: Все. МАЛЯР: Отуди к бісу.
Тиша.
РЕПОРТЕР II: Клер Цаханасян і власник цієї крамниці мало не одружилися більш як сорок років тому. Це правда?
Тиша.
ПАНІ ІЛЛЬ: Правда. РЕПОРТЕР II: Чи пан Ілль дома? ПАНІ ІЛЛЬ: У Кальберштадті. ВСІ: У Кальберштадті.
РЕПОРТЕР І: Ми можемо собі уявити той роман. Пан Ілль і Клер Цаханасян разом виростають, вони майже сусідські діти, ходять разом до школи, гуляють у лісі, перші невинні поцілунки, аж пан Ілль пізнає вас, добродійко, як щось нове, невідоме, як пристрасть.
ПАНІ ІЛЛЬ: Пристрасть. Саме так і сталось, як ви кажете.
РЕПОРТЕР І: Мудро, пані Ілль. Клер Цаханасян розуміє, у свій спосіб тихо й шляхетно зрікається щастя, і ви одружуєтесь…
ПАНІ ІЛЛЬ: 3 кохання.
ІНШІ ГЮЛЛЕНЦІ (з пільгою): З кохання.
РЕПОРТЕР І: З кохання.
Справа надходять ЄВНУХИ; їх веде за вуха РОБІ.
ОБИДВА (голосять): Ми нічого більш не будемо розказувати, ми нічого більш не будемо розказувати. РОБІ веде їх у глибину сцени, де на них чекає ТОБІ з батогом.
РЕПОРТЕР II: Чи ваш чоловік, пані Ілль, час від часу не… Я хотів сказати, що, зрештою, було б цілком гуманно, коли б його час від часу мучило сумління.
ПАНІ ІЛЛЬ: Самі гроші не роблять людину щасливою. РЕПОРТЕР II: Не роблять.
РЕПОРТЕР І: Це правда, яку ми, сучасні люди, не досить часто мотаємо собі на вус.
Зліва надходить СИН. У замшевій куртці.
ПАНІ ІЛЛЬ: Наш син Карл.
РЕПОРТЕР І: Гарний юнак.
РЕПОРТЕР II: Чи він знає про стосунки…
ПАНІ ІЛЛЬ: У нашій родині немає таємниць. Ми завжди
кажемо: що знає Бог, те можуть знати й наші діти.
РЕПОРТЕР II: Діти знають.
До крамниці входить ДОНЬКА в тенісному костюмі, з ракеткою
в руці.
ПАНІ ІЛЛЬ: Наша донька Отілія. РЕПОРТЕР II: Чарівна дівчина.
Тепер УЧИТЕЛЬ набирається духу.
УЧИТЕЛЬ: Гюлленці! Я ваш старий учитель. Я тихо пив свій штайнгеґер і тільки слухав. Але тепер скажу своє слово, розповім про гостину старої дами в Ґюллені.
Він вилазить на бочівку, яка ще залишилася з Петрової стодоли.
ПЕРШИЙ: Чи він здурів? ДРУГИЙ: Ану цить!
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці! Я хочу ознаймити правду, навіть якби наші злидні мали тривати вічно.
ПАНІ ІЛЛЬ: Ви перепилися, пане вчителю. Посоромтеся!
УЧИТЕЛЬ: Я? Це ти маєш соромитися, жінко, бо ти лагодишся зрадити свого чоловіка!
СИН: Стуліть пельку!
ПЕРШИЙ: Стягніть його! ДРУГИЙ: Геть!
УЧИТЕЛЬ: Зло надто розбуяло в наших серцях! ДОНЬКА (благально): Пане вчителю!
УЧИТЕЛЬ: Ти розчаровуєш мене, доню. Ти мала б сама говорити, а так твій старий учитель мусить промовляти громовим голосом!
МАЛЯР перебиває картину на його голові.
МАЛЯР: Ось тобі! Ти, бачу, хочеш відібрати в мене замовлення!
УЧИТЕЛЬ: Я протестую! Перед лицем світової громадськості. Жахливі речі готуються в Ґюллені!
Ґюлленці кидаються на нього, але тієї миті з правого боку входить у старому, зношеному вбранні ІЛЛЬ.
ІЛЛЬ: Що тут діється в моїй крамниці?
Ґюлленці покидають УЧИТЕЛЯ і перелякано витріщують очі на
ІЛЛЯ. Мертва тиша.
ІЛЛЬ: Що ви робите на діжці, пане вчителю?
Той радісно, полегшено усміхається до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Кажу правду, Іллю. Оповідаю панам з газети правду. Наче архангел провішую гучним голосом. (Заточується). Бож я — гуманіст, приятель стародавніх греків, поклонник Платона.
ІЛЛЬ: Мовчіть.
УЧИТЕЛЬ: Та?
ІЛЛЬ: Злізьте. УЧИТЕЛЬ: Але людство… ІЛЛЬ: Сядьте.
Тиша.
УЧИТЕЛЬ (протверезілий): Хай людство сяде. Прошу — коли навіть ви зраджуєте правду.
Він злізає з діжки й сідає з картиною на шиї.
ІЛЛЬ: Пробачте, людина перепилася.
РЕПОРТЕР II: Пан Ілль?
ІЛЛЬ: Чого ви хочете від мене?
РЕПОРТЕР І: Ми щасливі, що все таки побачили вас. Нам треба кілька знімків. Можна?
Озирається довкола.
РЕПОРТЕР І: Харчі, домашнє начиння, залізний товар — це вже маю. Відфотографуємо, як ви продаєте сокиру. ІЛЛЬ (нерішуче): Сокиру?
РЕПОРТЕР І: Різникові. Тільки природне справляє враження. Подайте сюди ту смертоносну річ. Ваш клієнт бере сокиру, зважує її в руці, робить задумливу міну, а ви перехиляєтесь через прилавок і переконуєте його. Прошу.
Розставляє їх. РЕПОРТЕР І: Природніше, панове, вільніше.
РЕПОРТЕРИ фотографують.
РЕПОРТЕР І: Гарно, дуже гарно.
РЕПОРТЕР II: Прошу, обійміть дружину за рамена. Син ліворуч, донька праворуч. А тепер, прошу, променійте, радісно променійте, променійте, вдоволено, щиро, втішено променійте.
РЕПОРТЕР І: Ви чудово променієте!
Ліворуч, через сцену в глибину пробігає кілька ФОТОГРАФІВ. Один гукає до крамниці:
ФОТОГРАФ: Цаханасян знайшла собі нового! Вони саме гуляють у Конрадсвайлерському лісі!
РЕПОРТЕР ІІ: Нового!
РЕПОРТЕР І: Буде обкладинка для “Лайфа”.
Обидва РЕПОРТЕРИ вибігають з крамниці. Мовчання. ПЕРШИЙ усе ще тримає сокиру в руці.
ПЕРШИЙ (полегшено): Пощастило.
МАЛЯР: Даруй, бельфере. Якщо ми хочемо владнати
цю справу по-доброму, то преса не повинна ні про
що довідатись. Розчовпав?
Він виходить. ДРУГИЙ іде за ним, але на хвилинку зупиняється
перед ІЛЛЕМ.
ДРУГИЙ: Мудро зробив, дуже мудро, не треба плескати дурниць. Хоч такому негідникові як ти, ніхто й не повірив би ні на крихту.
Виходить.
ПЕРШИЙ: Тепер ми ще й попадемо до ілюстрованого
журналу, Іллю. ІЛЛЬ: Власне! ПЕРШИЙ: Прославимось. ІЛЛЬ: До певної міри. ПЕРШИЙ: Одну “Партагас”. ІЛЛЬ: Прошу. ПЕРШИЙ: Запишіть. ІЛЛЬ: Звичайно.
ПЕРШИЙ: Хоч, щиро казати, тільки падлюка може повестися, як ви повелись з Кларочкою.
Хоче йти.
ІЛЛЬ: Залишіть сокиру, пане Гофбауере.
Перший вагається, та врешті віддає сокиру. Тиша в крамниці. УЧИТЕЛЬ і далі сидить на діжці.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок
штайнгеґеру, дві чи три. ІЛЛЬ: Нічого.
Родина виходить праворуч.
УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину). Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, зв’яжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.
ІЛЛЬ: Я вже не борюся.
УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду з’їхали.
ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.
УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші
душі?
ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.
УЧИТЕЛЬ: Винен?
ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного гендляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.
Він бере роздерту картину й оглядає її. ІЛЛЬ: Мій портрет.
УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком. ІЛЛЬ: Кюн другого намалює:
ІЛЛЬ кладе картину на приволок. УЧИТЕЛЬ насилу встає,
заточується.
УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.
Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.
Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.
УЧИТЕЛЬ: Вас уб’ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п’яницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера. ІЛЛЬ ставить йому пляшку, УЧИТЕЛЬ вагається, але потім
рішуче бере її.
УЧИТЕЛЬ: Запишіть на борг.
Поволі виходить.
Знову з’являється родина. ІЛЛЬ, наче у сні, озирається по
крамниці.
ІЛЛЬ: Усе нове. Все таке модерне. Чисто, привабливо. Я завжди мріяв про таку крамницю.
Він бере в доньки з рук тенісну ракетку.
ІЛЛЬ: Ти граєш теніс? ДОНЬКА: Взяла кілька лекцій.
ІЛЛЬ: Рано вранці, правда? Замість іти на біржу праці? ДОНЬКА: Усі мої товаришки грають у теніс.
Мовчання.
ІЛЛЬ: Карле, я бачив з вікна, як ти їхав автом. СИН: То тільки опель “Олімпія”. Не вельми дорогий. ІЛЛЬ: Коли ти вчишся їздити?
Мовчання.
ІЛЛЬ: Замість шукати праці на станції, на пекучому сонці?
СИН: Часом, так.
СИН, засоромлений, виносить праворуч діжку, на якій сидів
п’яний.
ІЛЛЬ: Я шукав свого святкового вбрання й припадково
трапив на хутро. ПАНІ ІЛЛЬ: Я його тільки взяла оглянути.
Мовчання.
ПАНІ ІЛЛЬ: Усі купують наборг, Фреді. Тільки ти впадаєш в істерику. Твій страх просто смішний. Кожний розуміє, що справа залагодиться мирно і жоден волосок не впаде тобі з голови. Кларочка не піде на крайності, я її знаю, в неї надто добре серце.
ДОНЬКА: Напевне, тату.
СИН: Самі зрозумієте.
Мовчання.
ІЛЛЬ (поволі): Сьогодні субота. Я хотів би раз проїхатися
твоїм авто, Карле, однісенький раз. Н а ш и м авто. СИН (непевно): Хотів би? ІЛЛЬ: Уберіться по-святковому. Поїдемо всі. ПАНІ ІЛЛЬ (непевно): І я також? Наче не годиться.
ІЛЛЬ: Чому не годиться? Вдягай своє хутро. Якраз нагода обновити його. А я, тим часом, порахую касу.
ЖІНКА і ДОНЬКА виходять праворуч, СИН ліворуч. ІЛЛЬ сідає до каси. Зліва надходить БУРГОМІСТР з рушницею.
БУРГОМІСТР: Добрий вечір, Іллю. Рахуйте собі далі.
Я тільки на хвилину. ІЛЛЬ: Що ж, прошу.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я приніс зброю. ІЛЛЬ: Спасибі.
БУРГОМІСТР: Вона заряджена. ІЛЛЬ: Мені її не потрібно.
БУРГОМІСТР ставить рушницю коло прилавка. БУРГОМІСТР: Сьогодні ввечері міські збори. В “Золотому
Апостолі”. В театральній залі. ІЛЛЬ: Я прийду.
БУРГОМІСТР: Всі прийдуть. Будемо обговорювати вашу
справу. Ми опинились в крайньому становищі. ІЛЛЬ: Мені теж так здається. БУРГОМІСТР: Пропозиція буде відхилена. ІЛЛЬ: Можливо.
БУРГОМІСТР: Але, звичайно, можна й помилитися. ІЛЛЬ: Певне.
Мовчання.
БУРГОМІСТР (обережно): Чи в такому випадку ви прийняли б вирок, Іллю? Буде присутня преса. ІЛЛЬ: Преса?
БУРГОМІСТР: А також радіо, телевізія, кінохроніка. Незграбна ситуація не тільки для вас, але й для нас, повірте мені. Як родинне містечко дами, а також через її вінчання в соборі, ми стали такі відомі, що готується репортаж про наші давні демократичні установи.
ІЛЛЬ рахує касу. ІЛЛЬ: Ви прилюдно оголосите пропозицію тієї дами?
БУРГОМІСТР: Не просто… Тільки втаємничені зрозуміють, про що йдеться. ІЛЛЬ: Що йдеться про моє життя.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я натякну пресі, що… можливо… пані Цаханасян захоче зробити пожертву, і то через вас, Іллю, через друга своєї молодості. Що ви були її другом, тепер усім відомо. Цим ви формально будете виправдані, хоч би що сталося.
ІЛЛЬ: Мило з вашого боку.
БУРГОМІСТР: Щиро сказати, я роблю це не задля вас, а
задля вашої незвичайно порядної родини. ІЛЛЬ: Розумію.
БУРГОМІСТР: Ми провадимо чесну гру, ви самі це мусите визнати. Досі ви мовчали. Гаразд. Але чи будете й далі мовчати? Якщо ви хочете говорити, тоді нам доведеться зробити все без міських зборів.
ІЛЛЬ: Розумію.
БУРГОМІСТР: Отже?
ІЛЛЬ: Я радий почути відверту погрозу.
БУРГОМІСТР: Я вам не погрожую, Іллю. Це ви нам погрожуєте. Якщо ви будете говорити, то ми змушені діяти. Заздалегідь.
ІЛЛЬ: Я мовчатиму.
БУРГОМІСТР: Незалежно від того, що ухвалять збори? ІЛЛЬ: Я прийму ухвалу. БУРГОМІСТР: Чудово.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Те, що ви скоряєтесь громадському судові, тішить мене, Іллю. У вашому серці ще жевріє якесь почуття честі. Але хіба не краще було б, якби нам зовсім не доводилось скликати міських зборів?
ІЛЛЬ: Що ви маєте на думці?
БУРГОМІСТР: Ви перед цим сказали, що вам не потрібна зброя. Може вона вам тепер усе ж таки потрібна?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Ми могли б тоді сказати дамі, що засудили вас, і отримали б і так гроші. Я не одну ніч провів без сну, поки наважився зробити вам таку пропозицію, повірте мені. Властиво це ваш обов’язок — відібрати собі життя, як людина з гонором узяти на себе консеквенції. Не думаєте? Вже хоч би з почуття солідарності, з любові до родинного міста. Ви бачите нашу гірку біду, злидні, голодних дітей.
ІЛЛЬ: Вам тепер ведеться зовсім не зле.
БУРГОМІСТР: Іллю!
ІЛЛЬ: Бургомістре! Я пройшов крізь пекло. Я бачив, як ви робите борги, відчував як із кожною ознакою добробуту до мене все ближче підкрадається смерть. Якби ви були не накинули мені того страху, того жорстокого жаху, все було б інакше, в нас могла б вийти не така розмова, я прийняв би зброю. З любові до вас. Та тепер я замкнувся, переміг свій ляк. Сам. Було важко, але все вже позаду. Вороття нема. Тепер ви мусите бути моїми суддями. Я скоряюсь вашій ухвалі, хоч би яка вона була. Для мене вона буде справедливістю; а чим буде для вас — не знаю. Дай Боже, щоб ви встояли перед вашим вироком. Ви можете мене вбити, я не нарікаю, не протестую, не боронюсь, але вашого вчинку не можу у вас відібрати.
БУРГОМІСТР забирає рушницю.
БУРГОМІСТР: Шкода. Ви втрачаєте нагоду очиститися, стати напівпорядною людиною. Але від вас цього й не можна вимагати.
ІЛЛЬ: Нате вогню, пане бургомістре.
Запалює йому цигарку. Бургомістер виходить.
Заходить ПАНІ ІЛЛЬ у хутрі, ДОНЬКА в червоній сукенці.
ІЛЛЬ: Чудово виглядаєш, Матільдо. ПАНІ ІЛЛЬ: Каракуль. ІЛЛЬ: Як дама.
ПАНІ ІЛЛЬ: Трохи задороге.
ІЛЛЬ: І в тебе гарна сукенка, Отіліє. Тільки екстравагантна, не думаєш? ДОНЬКА: Де там, тату! Якби ти бачив мою вечірню сукню!
Крамниця зникає. СИН над’їжджає автом.
ІЛЛЬ: Гарне авто. Ціле життя я намагався здобутись на невеликий маєток, на крихту вигоди, на таке авто, наприклад. А тепер, коли воно є, я хотів би знати, як людина в ньому почувається. Ти сядеш зі мною ззаду, Матільдо, а Отілія сяде поруч Карла. Вони сідають до авта.
СИН: Я можу їхати сто двадцять на годину.
ІЛЛЬ: Не треба так швидко. Я хочу бачити околицю, містечко, де я жив майже сімдесят років. Чисті старі вулички, багато вже полагоджено. Сірий дим над коминами, герань перед вікнами, соняшники, троянди в садах біля брами Ґете, дитячий сміх, всюди пари закоханих. На майдані Брамса зводять модерну будову.
СИН: Годель будує кав’ярню.
ДОНЬКА: Ось лікар у своєму мерседесі 300.
ІЛЛЬ: Долина, позаду горби, нині немов позолочені. Здоровенні тіні, в яких ми пірнаємо, а потім знову світло. Ті крани Ваґнерової фабрики і Бокманові комини — наче велети.
СИН: Їх пускають у рух.
ІЛЛЬ: Що?
СИН (голосніше): Їх пускають у рух.
Трубить.
ПАНІ ІЛЛЬ: Смішні машини.
СИН: Мессершмідти. Кожний челядник на виробництві
мусить собі щось таке придбати. ДОНЬКА: C’est terrible.
ПАНІ ІЛЛЬ: Отілія записалася на курси, підвищує своє знання французької й англійської.
ІЛЛЬ: Практично. Пансіон “Місце-на-сонці”. Давно я
не був за містом. СИН: Його мають розбудовувати.
ІЛЛЬ: Кажи голосніше, така швидкість, що нічого не чути. СИН (голосніше): Його мають розбудовувати. Звісно,
це Штокер. Усіх минає своїм б’юком. ДОНЬКА: Скоробагатько.
ІЛЛЬ: Їдь тепер Пюккенрідською долиною. Повз трясо-вище, тополиною алеєю, довкола лісничого замку курфюрста Гассо. Хмари купчаться на небі, наче влітку. Гарна країна, осяяна вечірнім світлом. Я сьогодні наче вперше бачу її.
ДОНЬКА: Настрій ніби в Адальберта, Штіфтера.
ІЛЛЬ: Ніби в кого?
ПАНІ ІЛЛЬ: Отілія вивчає також літературу. ІЛЛЬ: Прекрасно.
СИН: Гофбауер у своєму фольксваґені. Повертається з
Каффіґену. ДОНЬКА: 3 поросятами.
ПАНІ ІЛЛЬ: Карл добре веде машину. Бач як елегантно бере закрут! Можна нітрохи не боятися.
СИН: Перша швидкість. Дорога йде вгору.
ІЛЛЬ: Я завжди засапувався, коли підіймався нею.
ПАНІ ІЛЛЬ; Я рада, що взяла хутро. Холоднішає.
ІЛЛЬ: Ти не тудою поїхав. Це дорога на Байзенбах. Вернися назад, потім ліворуч, у Конрадсвай-лерський ліс.
Авто їде в глибину. Четверо ЧОЛОВІКІВ приходять з дерев’яною лавкою, тепер у фраках, і вдають дерева.
ПЕРШИЙ: Знову ми — ялиці, буки. ДРУГИЙ: Сарни, дятли і зозулі. ТРЕТІЙ: Романтична атмосфера. ЧЕТВЕРТИЙ: Розпанахана гудками.
СИН трубить.
СИН: Знову сарна. Клята звірина, стоїть посеред дороги і хоч би тобі що.
ТРЕТІЙ утікає підстрибком.
ДОНЬКА: Довірлива. Браконьєрів уже немає. ІЛЛЬ: Спини, під цими деревами. СИН: Прошу.
ПАНІ ІЛЛЬ: Що ти хочеш?
ІЛЛЬ: Піду лісом. (Виходить). Гарно дзвонять у Ґюллені.
Кінець роботі. СИН: Чотири дзвони. Аж тепер звучить приємно. ІЛЛЬ: Усе пожовкло. Справді надійшла осінь. Листя на
землі наче купи золота.
Він тупає по листю.
СИН: Ми почекаємо внизу коло ґюлленського мосту. ІЛЛЬ: Не треба. Я піду лісом до містечка. На міські збори. ПАНІ ІЛЛЬ: Тоді ми поїдемо до Кальберштадту в кіно, Фреді.
ДОНЬКА: So long, Daddy.
ПАНІ ІЛЛЬ: До скорого побачення!
Авто з родиною зникає, знов над’їздить задки. Родина махає руками. ІЛЛЬ дивиться за нею. Він сідає на дерев’яну лавку
ліворуч.
Шум вітру. Справа надходять РОБІ й ТОБІ з носильницею, в якій сидить КЛЕР ЦАХАНАСЯН у своєму звичайному вбранні. Робі несе гітару на плечах. Збоку йде її ЧОЛОВІК IX, лауреат Нобеля, високий, стрункий, із сивизною в чубі й вусах. (Може бути той самий актор, що й попередні чоловіки). 3а ним
МАЖОРДОМ.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Конрадсвайлерський ліс. Робі й Тобі, зупиніться.
Клер висідає з носильниці, розглядає ліс крізь лорнет, гладить
ПЕРШОГО по спині.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Короїд. Дерево гниє.
Помічає ІЛЛЯ.
Альфред! Гарно, що я тебе зустріла. Я гуляю в своєму лісі.
ІЛЛЬ: Хіба Конрадсвайлерський ліс також належить тобі? КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Авжеж. Можна сісти коло тебе?
ІЛЛЬ: Буть ласка. Я саме попрощався з родиною.
Поїхали в кіно. Карл купив собі авто. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Поступ.
Сідає коло ІЛЛЯ.
ІЛЛЬ: Отілія бере лекції з літератури. А також з французької і англійської.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бачиш, у них таки з’явилися ідеали. Ходи, Зобі, привітайся. Це мій дев’ятий чоловік. Нобелівський лауреат.
ІЛЛЬ: Дуже приємно.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Особливо цікаво, як він не думає.
Не думай, Зобі. ЧОЛОВІК IX: Але ж золотко…
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ну, не маніжся. ЧОЛОВІК IX: Ну, гаразд.
Він не думає.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бачиш, тепер він виглядає як дипломат. Нагадує мені графа Голька, тільки що той не писав книжок. Він хоче піти на пенсію, писати мемуари і давати лад моїм маєткам.
ІЛЛЬ: Вітаю.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я маю погане передчуття. Чоловіка тримають на виставку, а не собі на користь. Іди досліджувати, Зобі; історична руїна міститься ліворуч.
ЧОЛОВІК IX іде досліджувати. ІЛЛЬ оглядається. ІЛЛЬ: А де обидва євнухи?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Почали плескати язиком. Я наказала відвезти їх до Гонконгу, до одного мого кубла з опіумом. Хай собі там курять і мріють. Скоро за ними піде Мажордом. Він також буде мені зайвий. Одну Ромео і Джульєтту, Бобі. МАЖОРДОМ виступає з глибини і подає їй коробку цигарок.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Може й ти одну візьмеш, Альфреде? ІЛЛЬ: Залюбки.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: На. Подай нам вогню, Бобі.
Курять.
ІЛЛЬ: Гарно пахне.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У цьому лісі ми часто разом курили, пригадуєш? Цигарки, що ти їх купував у Матільди. Або крав.
ПЕРШИЙ стукає ключем по люльці.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Знову дятел. ЧЕТВЕРТИЙ: Куку! Куку!
ІЛЛЬ: І зозуля.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Може, хай Робі заграє на гітарі? ІЛЛЬ: Прошу.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Цей помилуваний бандит добре грає, мені його треба в хвилини задуми. Я ненавиджу грамофони й радіо.
ІЛЛЬ: “В африканській долині маршує батальйон”.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Твоя улюблена пісня. Я його навчила.
Мовчання. Вони курять. Зозуля і т. д. Шум лісу. РОБІ грає
баладу.
ІЛЛЬ: У тебе… себто, в нас була дитина?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Авжеж.
ІЛЛЬ: Хлопчик, чи дівчинка?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Дівчинка.
ІЛЛЬ: Як ти її назвала?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Женев’євою.
ІЛЛЬ: Гарне ім’я.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я бачила її тільки один раз. Під час пологів. Потім її забрали. Заклад християнської опіки. ІЛЛЬ: Які в неї були очі?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вони ще не були розплющені. ІЛЛЬ: А яке волосся?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Начебто чорне, але воно часто буває таке в немовлят. ІЛЛЬ: Мабуть, так.
Вони мовчки курять. Грає гітара. — 73 —
ІЛЛЬ: У кого вона померла?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У чужих людей. Я позабувала імена. ІЛЛЬ: Що в неї було?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Запалення мозку. Може, ще щось.
Я отримала картку від властей. ІЛЛЬ: Коли йдеться про смерть, то їм можна вірити.
Мовчання.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я розповіла тобі про нашу дівчинку.
Тепер рокажи про мене. ІЛЛЬ: Про тебе?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Яка я була, коли мені було сімнадцять років, коли ти мене кохав.
ІЛЛЬ: Раз я мусив довго шукати тебе в Петровій стодолі і знайшов на бричці в самій сорочці, з довгою соломиною в зубах.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ти був дужий і відважний. Ти бився з залізничником, що ходив за мною. Я витерла тобі кров з обличчя своєю червоною підтичкою. Гітара замовкає.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Скінчилася балада. ІЛЛЬ: Ще “О милий, рідний краю” КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Робі її також уміє.
Знову гра на гітарі.
ІЛЛЬ: Дякую тобі за вінки, за хризантеми й троянди. Вони гарно виглядають на домовині в “Золотому Апостолі”. Шляхетно. Ними вже наповнені дві залі. Тепер пора. Ми сидимо тут востаннє в старому лісі, повному зозуль і шелестіння вітру. Сьогодні ввечері відбудуться міські збори. Мене засудять на смерть і хтось мене вб’є. Я не знаю, хто саме й де, знаю тільки, що моє безглузде життя доходить кінця.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А я заберу тебе в домовині до Капрі. Я веліла вибудувати в парку біля мого палацу мавзолей. Серед кипарисів. З краєвидом на Середземне море.
ІЛЛЬ: Я його бачив тільки на репродукціях.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Темно-синє. Велична панорама. Там ти залишишся назавжди. Мертвий коло кам’яного ідола. Твоя любов померла багато років тому. Моя любов не могла вмерти. Але й жити не могла. З неї зробилося щось недобре, як і я сама, наче безбарвні гриби і сліпі обличчя з корневищ у цьому лісі, порослі моїми золотими мільярдами. Вони тебе зловили своїми мацаками і зазіхають на твоє життя. Бо воно належить мені. Назавжди. Тепер ти обплутаний, тепер ти пропав. Незабаром нічого вже не залишиться, тільки мертвий коханий у моїм спомині, лагідний привид у зруйнованій шкаралупі.
ІЛЛЬ: Ось уже й “О милий, рідний краю” закінчилась. ЧОЛОВІК IX повертається.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Нобелівський лауреат. Іде від своєї
руїни. Ну, що там, Зобі? ЧОЛОВІК IX: Раннє християнство. Зруйноване гунами. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Шкода. Дай руку. Носильницю, Робі
й Тобі.
Сідає в носильницю.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Прощай, Альфреде.
ІЛЛЬ: Прощай, Кларо.
Носильницю несуть у глибину, ІЛЛЬ лишається на лавці. Дерева скидають своє гілля. Згори спускається портал театру із звичайними завісами і лаштунками. Напис “Поважне життя, мистецтво ж веселе”. З глибини надходить ПОЛІЦАЙ у новому, добротному мундирі, сідає коло Ілля. З’являється РАДІОРЕПОРТЕР і починає говорити в мікрофон. Тим часом ґюлленці сходяться на збори. Всі в новому, святковому одязі, у фраках. Всюди ФОТОГРАФИ з газет, ЖУРНАЛІСТИ, КІНО
ОПЕРАТОРИ.
РАДІОРЕПОРТЕР: Пані і панове! Після передачі з пологового будинку і після розмови з парохом, ми прибули на міські збори. Наближаємося до найурочистішої хвилини у відвідинах пані Клер Цаханасян свого такого симпатичного як і привітного містечка. Щоправда, славетна пані Цаханасян тут не присутня, але бурґомістер має зробити від її імені важливу заяву. Ми перебуваємо в театральній залі “Золотого Апостола”, в тому готелі, де ночував Ґете. На сцені, де звичайно показують своє мистецтво і де дає гостинні виступи кальберштадтський театр, збираються чоловіки. За давньою традицією, як щойно пояснив бургомістр. Жінки сидять у залі — це також традиція. Урочистий настрій, надзвичайне напруження, приїхали оператори з кінохроніки, мої колеги з телевізії, репортери з цілого світу, а ось бургомістр починає промову.
РЕПОРТЕР іде з мікрофоном до БУРГОМІСТРА, він стоїть посеред сцени, а коло нього півколом чоловіки з Ґюллену.
БУРГОМІСТР: Вітаю вас, громадяни Ґюллену. Починаю збори. До вашої уваги одне єдине. Маю честь оголосити, що пані Клер Цаханасян, донька нашого видатного городянина архітектора Ґотфріда Вешера, має намір подарувати нам один мільярд. Гомін серед журналістів.
БУРГОМІСТР: П’ятсот мільйонів містові, п’ятсот мільйонів поділити на кожного мешканця.
Тиша.
РАДІОРЕПОРТЕР (здавленим голосом): Дорогі слухачі! Колосальна сенсація. Фонд, що одним помахом робить з мешканців міста заможних людей і тим самим стає одним із найбільших соціальних експериментів нашої епохи. Громада теж приголомшена. Мертва тиша. Хвилювання на всіх обличчях.
БУРГОМІСТР: Надаю слово вчителеві.
РАДІОРЕПОРТЕР наближається з мікрофоном до ВЧИТЕЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці. Ми повинні усвідомити, що пані Клер Цаханасян цим дарунком бажає домогтись певних наслідків. Яких саме? Невже вона хоче ощасливити нас грошима, обсипати золотом, поставити на ноги фабрику Ваґнера, пансіон
“Місце-на-сонці”, Бокмана? Ви знаєте, що воно не так. Пані Клер Цаханасян планує щось важливіше. Вона хоче за свій мільярд справедливості, тільки справедливості. Вона хоче, щоб наша громада перетворилася в справедливу. Ця вимога нас вражає. Хіба ми не були справедливою громадою?
ПЕРШИЙ: Ніколи не були!
ДРУГИЙ: Ми потурали злочинові!
ТРЕТІЙ: Несправедливому присудові.
ЧЕТВЕРТИЙ: Кривоприсязі.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Негідникові!
ІНШІ ГОЛОСИ: Щира правда!
УЧИТЕЛЬ: Громадяни Ґюллену! Це гірка дійсність: ми потурали несправедливості. Я цілком визнаю матеріальну потугу, яку нам дає мільярд. Я зовсім не затуляю очей на те, що саме убогість породила стільки лиха й гіркоти, але все ж таки: йдеться не про гроші, (гучніоплески) йдеться не про добробут і безтурботне життя, не про розкіш, ідеться про те, чи ми хочемо здійснити справедливість, і не тільки її, але й усі ті ідеали, задля яких жили і за які боролися наші предки і задля яких загинули ті, що являють собою найбільшу вартість Західного світу. (Гучні оплески). Воля стає під загрозою, коли ми забуваємо про любов до ближнього, не виконуємо заповіді боронити немічних, коли не шануємо подружжя, коли обдурюємо суд, а молоду матір штовхаємо в біду. (Обурені вигуки). В ім’я Господа Бога нам треба поважно, якнайповажніше ставитись до своїх ідеалів. (Гучні оплески). Багатство має тільки тоді сенс, коли з нього постає багатство на ласку: але тільки той буде уласкавлений, хто голодний на ласку. Чи ви відчуваєте той голод, ґюлленці, той голод духу, а не тільки звичайний голод тіла? Це питання я вам ставлю як ректор гімназії. Тільки як ви не здатні стерпіти зло, тільки як ви просто більше не годні жити в світі несправедливості, можете прийняти мільярд пані Цаханасян і виконати умову, пов’язану з цим фондом. Прошу, ґюлленці, мати це на увазі.
Бурхливі оплески.
РАДІОРЕПОРТЕР: Ви чуєте оплески, пані і панове. Я зворушений. Промова ректора довела моральну велич, яку ми нині, на жаль, не так часто надибаємо. Відважно вказано на всякі хиби, на несправедливість, що трапляється в кожній громаді, всюди, де живуть люди.
БУРГОМІСТР: Альфреде Іллю…
РАДІОРЕПОРТЕР: Знову бере слово бурґомістр.
БУРГОМІСТР: Альфреде Іллю, я мушу поставити вам
кілька питань.
ПОЛІЦАЙ штовхає ІЛЛЯ. Той підводиться, РАДІОРЕПОРТЕР підходить до нього з мікрофоном.
РАДІОРЕПОРТЕР: А ось голос чоловіка, на пропозицію якого створено фонд Цаханасян, голос Альфреда Ілля, давного, ще з молодих років приятеля шановної добродійки. Альфред Ілль, бадьорий чоловік приблизно сімдесяти років, правдивий ґюлленець давнього гарту. Звичайно, зворушений, сповнений вдячності і тихого вдоволення.
БУРГОМІСТР: Нам через вас запропоновано фонд, Альфреде Іллю. Чи ви свідомі цього?
ІЛЛЬ щось тихо каже.
РАДІОРЕПОРТЕР: Говоріть голосніше, дорогий дідуню, щоб наші слухачки і слухачі також щось зрозуміли.
ІЛЛЬ: Так.
БУРГОМІСТР: Чи ви будете поважати нашу ухвалу в справі прийняття чи відхилення фонду Клер Цаханасян? ІЛЛЬ: Я поважатиму її.
БУРГОМІСТР: Чи хто хоче поставити Альфредові Іллеві якесь питання?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Чи хто бажає зробити яке зауваження щодо фонду пані Цаханасян?
Мовчання. БУРГОМІСТР: Ви, панотче?
Мовчання. БУРГОМІСТР: Ви, міський лікарю?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Ви, вахмістре?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Ви, політична опозиціє?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я починаю голосування.
Тиша. Тільки шуркіт кінокамер і спалахи магнієвих ламп.
БУРГОМІСТР: Хто з чистим серцем хоче доконати справедливості, хай піднесе руку.
Всі, крім ІЛЛЯ, підносять руки.
РАДІОРЕПОРТЕР: Зосереджена тиша в театральній залі. Суцільне море піднесених рук, наче могутня присяга змагатися за кращий, справедливіший світ. Тільки старий чоловік сидить непорушно, опанований радістю. Його мета досягнена, фонд створено, завдяки його щедрій приятельці з юнацьких років.
БУРГОМІСТР: Фонд Клер Цаханасян прийнято. Одноголосно. Не задля грошей.
ГРОМАДА: Не задля грошей,
БУРГОМІСТР: А задля справедливості.
ГРОМАДА: А задля справедливості.
БУРГОМІСТР: І через муки сумління.
ГРОМАДА: І через муки сумління.
БУРГОМІСТР: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між
нами гніздиться злочинство. ГРОМАДА: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між
нами гніздиться злочинство. БУРГОМІСТР: Яке ми повинні викорчувати. ГРОМАДА: Яке ми повинні викорчувати.
БУРГОМІСТР: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам.
ГРОМАДА: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам.
БУРГОМІСТР: І нашій найбільшій святині.
ГРОМАДА: І нашій найбільшій святині.
ІЛЛЬ (скрикує): О Боже!
Всі стоять з урочисто піднесеними руками, але камера кінохроніки зіпсувалася.
ОПЕРАТОР: Шкода, пане бургомістре. Освітлення відмовило. Прошу ще раз проголосувати. БУРГОМІСТР: Ще раз? ОПЕРАТОР: Для кінохроніки. БУРГОМІСТР: Ну, звичайно! ОПЕРАТОР: 3 рефлекторами все гаразд? ГОЛОС: Гаразд. ОПЕРАТОР: Ану, давайте! БУРГОМІСТР прибирає позу.
БУРГОМІСТР: Хто з чистим серцем хоче доконати справедливості, хай піднесе руку.
Всі підносять руки.
БУРГОМІСТР: Фонд Клер Цаханасян прийнято.
Одногосно. Не задля грошей. ГРОМАДА: Не задля грошей. БУРГОМІСТР: Тільки задля справедливості. ГРОМАДА: Тільки задля справедливості. БУРГОМІСТР: І через муки сумління. ГРОМАДА: І через муки сумління.
БУРГОМІСТР: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між
нами гніздиться злочинство. ГРОМАДА: Бо ми не можемо жити й дивитися, як між
нами гніздиться злочинство. БУРГОМІСТР: Яке ми повинні викорчувати. ГРОМАДА: Яке ми повинні викорчувати. БУРГОМІСТР: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам. ГРОМАДА: Щоб воно не завдало шкоди нашим душам. БУРГОМІСТР: І нашій найбільшій святині. ГРОМАДА: І нашій найбільшій святині.
Мовчання.
ОПЕРАТОР (тихо): Іллю! Ну?
Мовчання.
ОПЕРАТОР (розчаровано): Як ні то ні. Шкода, що радісний вигук “О Боже!” не вийшов; він був особливо зворушливий.
БУРГОМІСТР: Представників преси, радіо й кінохроніки
запрошено на перекуску. В ресторан. Найкраще
вам буде вийти з театральної залі крізь двері
за сценою. Для жінок приготовлено чай у садку
“Золотого Апостола”.
Представники преси, радіо і кінохроніки ідуть у глибину праворуч. Чоловіки непорушно стоять на сцені. ІЛЛЬ підводиться й хоче вийти.
ПОЛІЦАЙ: Лишайся!
Силоміць садовить ІЛЛЯ назад на лавку.
ІЛЛЬ: Ви хочете зробити це сьогодні ж?
ПОЛІЦАЙ: Певне.
ІЛЛЬ: Я гадав, що найкраще хай би це сталося в мене. ПОЛІЦАЙ: Це станеться тут. БУРГОМІСТР: Чи є ще хтось у залі?
ТРЕТІЙ і ЧЕТВЕРТИЙ заглядають униз.
ТРЕТІЙ: Нема нікого.
БУРГОМІСТР: На Галереї?
ЧЕТВЕРТИЙ: Порожньо.
БУРГОМІСТЕР: Замкніть двері, щоб ніхто більше не ввійшов.
Обидва сходять у залу.
ТРЕТІЙ: Замкнено.
ЧЕТВЕРТИЙ: Замкнено.
БУРГОМІСТР: Згасіть світло. Місяць світить у вікна галереї. Цього досить.
Сцена темніє. В тьмяному місячному світлі ледь можна
розрізнити людей.
БУРГОМІСТР: Зробіть коридор.
Гюлленці роблять коридор, на кінці якого стоїть ГІМНАСТ, тепер в елегантних білих штанах, з червоною хусткою на спортивній
сорочці.
БУРГОМІСТР: Панотче, прошу вас.
ПАРОХ поволі підходить до ІЛЛЯ, сідає коло нього.
ПАРОХ: Ну, Іллю, настала ваша тяжка година. ІЛЛЬ: Цигарку.
ПАРОХ: Цигарку, пане бургомістре. БУРГОМІСТР (тепло): Звичайно. Якнайкращу.
Він подає ПАРОХОВІ коробку, той простягає її ІЛЛЕВІ.
Ілль бере цигарку, ПОЛІЦАЙ дає йому вогню, ПАРОХ повертає
коробку БУРГОМІСТРОВІ.
ПАРОХ: Як казав уже пророк Амос…. ІЛЛЬ: Прошу, не треба.
Курить.
ПАРОХ: Ви не боїтесь? ІЛЛЬ: Уже не дуже.
Курить.
ПАРОХ (безпорадно): Я буду молитися за вас. ІЛЛЬ: Моліться за Ґюллен.
ІЛЛЬ курить, ПАРОХ поволі встає.
ПАРОХ: Хай нас помилує Господь. Поволі вертається до решти ґюлленців, що стоять двома лавами.
БУРГОМІСТР: Підведіться, Альфреде Іллю.
ІЛЛЬ вагається.
ПОЛІЦАЙ: Вставай, свиняко!
Тягне ІЛЛЯ вгору.
БУРГОМІСТР: Вахмістре, опануйте себе.
ПОЛІЦАЙ: Пробачте я не витримав.
БУРГОМІСТР: Ходіть, Альфреде Іллю.
ІЛЛЬ гасить цигарку і роздушує ногою. Потім поволі рушає серединою сцени, спиною до публіки.
БУРГОМІСТР: Ідіть коридором.
ІЛЛЬ вагається.
ПОЛІЦАЙ: Ну, гайда!
ІЛЛЬ поволі йде між двома рядами мовчазних чоловіків. На кінці проти нього виступає ГІМНАСТ. ІЛЛЬ пристає, обертається і бачить, як лави нещадно замикаються за ним. Він падає на коліна. Лави обертаються в беззвучний людський клубок, що поволі вклякає додолу. Тиша. З лівого боку, спереду, надходять
ГАЗЕТЯРІ. Ясніє.
ГАЗЕТЯР І: Що тут діється?
Людський клубок розсипається. Чоловіки мовчки збираються в глибині. Залишається тільки ЛІКАР, що стоїть навколішки перед трупом. На труп накинуто картатий обрус, такий як звичайно буває в заїздах. Лікар підводиться, відкладає стетоскоп.
ЛІКАР: Параліч серця.
БУРГОМІСТР: Смерть з радості.
ГАЗЕТЯР І: Смерть з радості.
ГАЗЕТЯР II: Життя пише найкращі історії.
ГАЗЕТЯР І: До праці.
ГАЗЕТЯРІ поспішають праворуч у глибину сцени. Зліва надходить КЛЕР ЦАХАНАСЯН, за нею МАЖОРДОМ. Вона бачить мертвого, зупиняється, тоді поволі виходить на середину сцени, обертається до публіки.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Принесіть його сюди.
РОБІ й ТОБІ приходять з носилками, кладуть на них ІЛЛЯ і підносять до ніг КЛЕР ЦАХАНАСЯН.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН (непорушно): Відслони його, Бобі.
МАЖОРДОМ відкриває ІЛЛЕВЕ обличчя. Вона довго не зводить
з нього очей.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Він знову такий, яким був колись давно, чорний леопард. Закрий його.
МАЖОРДОМ знов прикриває обличчя мертвого. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Покладіть його в домовину.
РОБІ й ТОБІ виносять небіжчика ліворуч.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Проведи мене до кімнати, Бобі.
Накажи пакувати валізи. Ми їдемо до Капрі.
МАЖОРДОМ підставляє їй плече, вона поволі рушає ліворуч.
Зупиняється.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бургомістре.
Ззаду, з лав мовчазних чоловіків, повільно виходить наперед
БУРГОМІСТР.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чек.
Вона віддає йому папірець і виходить з МАЖОРДОМОМ.
Якщо в чимраз кращому вбранні тонко, ненастирливо, одначе все помітніше виявлявся ріст добробуту, якщо все, що видно було на сцені, ставало чимраз принадніше, змінювалось, свідчило про піднесення на соціальній драбині, наче б хто розбагатівшись непомітно переселився з бідного кварталу в модерне, добре устатковане місто, то це піднесення знаходить тепер свій апофеоз в кінцевій картині. Сірий колись світ перетворився в щось блискуче, технічно довершене, в багатство; все коронується в світовий “happy end”. Прапори, гірлянди, плакати, неонове світло оточують відновлену станцію; на цьому тлі ґюлленці, жінки й чоловіки у вечірніх сукнях і фраках, творять два хори, подібні до хорів грецьких трагедій, не випадково, а так як вимагає місце дій, наче віднесений далеко в море корабель, що зазнав аварії, дає останні сигнали.
ХОР І: Лиха на світі без ліку: Страшні землетруси Вогнисті вулкани, морські вали, Війни, танків шугання У житі,
Сліпучі гриби атомних бомб. ХОР II: Та немає на світі лиха Над бідність.
Бідність не знає ніяких пригод, В безнадію засотує людство, Нанизує
День нудний до нудного дня. ЖІНКИ: Тяжко бачити матерям
Скін найкоханіших. ЧОЛОВІКИ: А чоловік
Чвари замислює,
Зраду плекає. ПЕРШИЙ: Він ходить у стоптаних черевиках. ТРЕТІЙ: Він курить дешевий смердючий тютюн. ХОР І: Бо всі ті місця,
Де він хліб заробляє,
Давно спорожніли. ХОР II: І потяг швидкий поминає той закуток. ВСІ: Добре нам, ПАНІ ІЛЛЬ: Кому доля ласкава ВСІ: Все це змінила.
ЖІНКИ: Одяг зручний облягає тепер нам тіло струнке. СИН: Спортивну машину провадить юнак. ЧОЛОВІКИ: А купець лімузину.
ДОНЬКА: Дівча біжить за м’ячем по червоному полі. ЛІКАР: У новій, зеленій кахльованій залі
Оперує лікар веселий. ВСІ: Пахне вечеря
В домівках. Люди вдоволені,
Взуті.
Кожний попахкує краще зілля. ВЧИТЕЛЬ: Радо навчаються всі до науки охочі. ДРУГИЙ: Скарби накопичують пильні
Меткі фабриканти. ВСІ: Рембрандт на Рубенсі. МАЛЯР: Щедро годує мистецтво
Митця.
ПАРОХ: Великдень, Різдво, чи свята Зелені,
Вірних повна-повнісенька церква. ВСІ: Потяг швидкий,
Величний гінець,
Що по рейках залізних
Єднає містечко з містечком,
Знов зупиняється в нас.
Зліва надходить КОНДУКТОР. КОНДУКТОР: Ґюллен!
НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Швидкий потяг Ґюллен-Рим,
прошу сідати. Салонні вагони спереду.
З глибини між двома хорами з’являється КЛЕР ЦАХАНАСЯН у своїй носільниці, в супроводі почту непорушна, наче стародавній кам’яний ідол.
БУРГОМІСТР: Від’їздить.
ВСІ: Доброчинниця наша.
ДОНЬКА: Що дала нам багатство і щастя.
ВСІ: 3 почтом шляхетним своїм від’їздить!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН зникає праворуч. За нею служники через усю сцену проносять домовину.
БУРГОМІСТР: Хай їде здорова й щаслива.
ВСІ: Скарб дорогий довірений їй забирає з собою.
НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Потяг рушає!
ВСІ: Хай береже нас
ПАРОХ: Господь
ВСІ: В непевні облудні часи
БУРГОМІСТР: Хай береже
ВСІ: Святі гаразди Мир нам І волю
Хай ніч нас мине
Ніколи нехай не затьмарить нам міста Що наново виросло пишне й чудове Щоб ми в ньому вічно втішалися щастям.
